Якобіти

Після Славної революції 1688 року Яків II втік із новонародженим сином, принцом Уельським Джеймсом Френсісом Едуардом, до Франції. Парламент проголосив королями-співправителями його дочку-протестантку Марію II й зятя (одночасно племінника) Вільгельма III Оранського, штатгальтера Нідерландської республіки. Після їхньої бездітної смерті (1694, 1702) престол успадкувала молодша дочка Якова, також протестантка королева Анна. Ще за життя Вільгельма III у 1701 році було прийнято чинний донині Акт спадкування престолу, відповідно до якого католики виключались з англійської системи спадкування престолу, та після Анни корону мали успадкувати нащадки онуки Якова I Софії Ганноверської. По смерті Анни у 1714 році на британський престол вступив син Софії курфюрст Брауншвейг-Люнебурзький Георг I, засновник Ганноверського дому. У Шотландії було багато незадоволених тим, що в результаті династичних ігор і боротьби за трон Шотландія втратила незалежність. Стюарти були королями шотландського походження. У Шотландії сподівалися, що з відновленням влади Стюартів Шотландія відновить свої права, а, можливо, і незалежність. Були сподівання, що Стюарти стануть королями тільки Шотландії, а в Англії буде своя династія і таким чином Шотландія знову стане окремим королівством.

Багато з прибічників Якова II виїхали за ним до Франції, де заснували родини Макдональд, Бервік, Діллон, Макмагон тощо. Нащадками якобітів є маршали Франції Етьєн Макдональд і Патріс Мак-Магон (Мак-Магон також був президентом Франції).

Незрівнянно небезпечнішими для нової англійської династії були якобіти, які залишились на батьківщині. До них належало багато торі Англії й Шотландії та майже все дворянство гірської Шотландії. Вони, головним чином, опирались злиттю Шотландії з Англією, яке відбулось тільки у 1707 році. В Шотландії рух якобітів набув характеру національної боротьби за незалежність.

Спочатку якобітів підтримували Римо-католицька церква, Франція (до смерті Людовіка XIV — 1715) й низка інших католицьких країн; ця зовнішня підтримка, однак, відігравала обмежену роль у боротьбі якобітів. Всередині самої Британії (окрім Ірландії) католики складали абсолютну меншість й не могли бути серйозною базою руху.

Битва під Каллоденом

Якобітство було важливою політичною картою під час війни за іспанську спадщину. Прибічники протестантських королів (легалісти) висунули лозунг: «Проти папи, диявола й претендента» (англ. Against the Pope, the Devil and the Pretender).

Двічі (1715 й 1745) якобіти підбурювали відкрите повстання, базою яких обидва рази слугувала гірська Шотландія, але повстання виявились безуспішними.

Після повстання 1745 року британська влада провела в Шотландії серйозні репресії, прийняла закони про роззброєння усіх шотландських кланів, а також про заборону під страхом шестимісячного ув'язнення (за рецидив — семирічного заслання до заморських колоній) носіння цивільними особами кланових тартанів, кілтів та іншого традиційного одягу. Традиційна структура суспільства гірської Шотландії упродовж найближчих кількох поколінь була суттєво зруйнована.

За Георга III партія якобітів як серйозна загроза припинила своє існування. Після смерті «Старого претендента» Джеймса Френсіса Стюарта (1766) Ватикан визнав законними королями Великої Британії Ганноверську династію. У 1788 році, після смерті його сина, вождя повстання 1745 року «Красунчика Чарлі», шотландська католицька меншість також визнала центральну владу та з 1790 року почала молитись за короля Георга за ім'ям. Ще у 1782 році було скасовано заборону на традиційний одяг.

Якобітські ідеали зберігались у шотландській літературі та фольклорі, неодноразово згадуються у Роберта Бернса (інвектива «Якобіти на словах»). Зв'язок якобітського руху з останніми битвами гірських шотландських кланів сприяє романтичному ореолу навколо нього й нині.

У 1819 році було опубліковано збірку якобітських пісень, укладену Джеймсом Хоггом. Багато пісень зі збірки набули популярності серед шотландських фолк-виконавців у 60-х роках XX століття, наприклад, пісня Cam Ye O'er Frae France, що висміює короля Георга I.

У 1812 році «Марія III, королева Англії, та Марія II, королева Шотландії» вийшла заміж за рідного дядька — тобто стала до шлюбу, що не відповідає звичаям ні Англії, ні Шотландії. Внаслідок цього ані вона, ані її нащадки, на думку іншої частини якобітів, не можуть розглядатись як претенденти на жоден з британських престолів.

У цьому разі після смерті «Віктора I» якобітське спадкування престолу виглядає так:

• Марія Тереза Савойська (1803—1879), у шлюбі герцогиня Пармська, дочка «Віктора I». «Марія III, королева Англії, та Марія II, королева Шотландії» (1824—1879).
• Роберт I (герцог Пармський) (1848—1907), останній чинний герцог Парми та П'яченци (1854—1860), онук попередньої. «Роберт I, король Англії, і Роберт IV, король Шотландії» (1879—1907).
• Енріко Бурбон-Пармський (1873—1939), титулярний герцог Парми та П'яченци, син попереднього. «Генріх X, король Англії, і Генріх II, король Шотландії» (1907–1939).
• Джузеппе Бурбон-Пармський (1875—1950), титулярний герцог Парми та П'яченци, брат попереднього. «Йосип I, король Англії та Шотландії» (1939–1950).
• Елія Бурбон-Пармський (1880—1959), титулярний герцог Парми та П'яченци, брат попереднього. «Елія I, король Англії та Шотландії» (1950–1959).
• Роберт Бурбон-Пармський (1909—1974), титулярний герцог Парми та П'яченци, син попереднього. «Роберт II, король Англії, і Роберт V, король Шотландії» (1959—1974).
• Елізабетта Бурбон-Пармська (1904—1983), принцеса Парми та П'яченци. «Єлизавета I, королева Англії та Шотландії» [2] (1974—1983).
• Марія Франческа Бурбон-Пармська (1906—1994), принцеса Парми та П'яченци. «Марія IV, королева Англії, й Марія III, королева Шотландії» (1983—1994).
• Аліса Бурбон-Пармська (нар. 1917), у шлюбі — титулярна королева Обох Сицилій. «Аліса I, королева Англії та Шотландії» (з 1994).

Лінія «спадкоємців» Аліси:

• син Карлос (нар. 1938; герцог Калабрійський, граф ді Казерта, глава королівського дому Обох Сицилій, один з претендентів на корону Обох Сицилій, «Чарльз, принц Уельський»),
  • його син Педро (нар. 1968; герцог ді Нота, «принц Пітер») і
    • син останнього Хуан (нар. 2003; «принц Джон») [3].