Середньогрецька мова

Завдяки інтенсивній давньогрецькій колонізації, що підтримувала економіко-соціальні зв'язки між грецькими містами Середземномор'я та Причорномор'я, у часи ранньої античності спостерігається відносна єдність писемного й усного мовлення греків. З поширенням давньогрецької писемності та розвитком літературної мови встановлюються її літературні норми, писемна мова поступово кристалізуються й утрачає гнучкість та жвавість, характерну для розмовної мови. Схожі процеси спостерігалися й на Заході імперії, де класична письмова латина поступово відірвалася від вульгарної мови провінцій (див. Народна латина).

У перший період візантійської доби народна, жвава та спрощена в домашньому побуті мова розпочала змагання з літературною, на той час ще не надто відмінною. До цього періоду відносяться значні й більш-менш удалі спроби зближення між літературною та розмовною формами мови, що виражались у запозиченнях письменниками з народної мови форм слів і виразів. Такі спроби спостерігаються в хроніках Малали та Феофана, деяких житіях святих. Офіційною мовою Візантії аж до 7-го століття була латина, тож у лексиці та морфології візантійської мови відчувається сильний латинський уплив.

Небажання втрачати зв'язок з античністю в боротьбі за збереження римської спадщини призводить до того, що літературний пуризм епохи Комнінів поступово пригнічує його. Літератори другого періоду й утворена більшість поставилися до народної мови з аристократичною зневагою, як до грубої та низької, нездатної виражати високі ідеї й художні образи. Письменники епохи Комнінів і Палеологів, ретельно уникаючи народних виразів, віддалили літературну мову від живої до такої міри, що в 12 та наступних століттях літературна мова стала предметом шкільного навчання й літературної моди, насилу розумілась неосвіченою більшістю суспільства.

Ситуація з розривом між літературно-писемною й усною мовою поступово посилювалась зростанням присутності інших мов, що розділили колись єдиний грецький мовний простір із центром на декілька ізольованих ареалів. Так виділились цаконський діалект, понтійський діалект, у центральних регіонах Малої Азії (Каппадокія) за значного тюркського впливу після 1071 року сформувався каппадокійський діалект. В умовах майже повної безграмотності, незрозумілості та важкодоступності освіти архаїчною літературною мовою, а також в умовах постійної іноземної інтервенції після 1204 року, більшість грецьких селян краще розмовляли іноземними мовами, аніж власною літературною. У пізньовізантійський період ролі лінгва франка узбережжя виконують французька й італійська мови. У гірських регіонах використовувалась також албанська мова, інколи південнослов'янські мови та діалекти, арумунска мова та навіть циганська.

В результаті постійного міжнаціонального спілкування в грецькій мові у візантійський період виробляється низка спільних рис з іншими балканськими мовами (див. Балканський мовний союз). Після захоплення турками Адріанополя (нині Едірне) у 1365 році, візантійські діалекти піддаються все більшому впливу турецької мови. Багато греків (Мала Азія, Фракія, Македонія) остаточно переходять на неіндоєвропейську турецьку мову та навіть приймають іслам.

У пізньовізантійський період народній мові, вигнаній із літературного обігу, було надано можливість природного розвитку в народному вжитку та зберігання в небагатьох пам'ятках народної словесності. Про те, наскільки великою була різниця між штучно підтримуваною чистою літературною мовою й уживаною в народі, можна судити за численними версіями перекладів на загальнозрозумілу народну мову праць найвідоміших грецьких істориків.