Соколовська Олександра Тимофіївна

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 року в селі Горбулів Радомисльського повіту Київської губернії, нині Черняхівського району Житомирської області в сім'ї псаломщика Покровсько-Миколаївської церкви Тимофія Кириловича Соколовського[1]. Її мати Євдокія Данилівна, вроджена Квасніцька, походила з польської шляхти. Родина була багатодітною, четверо синів і чотири дочки, Олександра була наймолодшою дитиною. Старший брат Степан став священником, а брати Олекса, Василь і Дмитро — вчителями.

Навчалася в Радомисльській семикласній жіночій гімназії, заснованій 1913 року[2], була гімназисткою 4-го класу, але через війну не змогла закінчити повний курс навчання. Працювала вчителькою в українській гімназії, яку створила в Горбулеві в 1917 році на основі земського училища й утримувала на власні кошти родина Соколовських.

З березня 1919 року — в повстанському загоні, який очолював Дмитро Соколовський після загибелі наймолодшого брата Олекси. Спочатку була зв'язковою, маючи дар слова, їздила по селах вербувати повстанців.[3] Повстанець-письменник Клим Поліщук так описував її:

Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!»

Дмитро Соколовський боровся з більшовиками на Волині, Поділлі та Київщині. У липні 1919 року армія УНР Симона Петлюри об'єдналася з Українською Галицькою армією під командуванням генерала Антіна Кравса і почала наступ на Київ. Взяти участь у цьому наступі мав і Дмитро Соколовський, але не судилося: в ніч з 7 на 8 серпня його застрелив у Горбулеві зрадник-односелець. В наступ на Київ повстанську бригаду імені Дмитра Соколовського повів його брат Василь Соколовський, прилучившись до І-го корпусу Української Галицької армії. Олександра разом з батьком Тимофієм Соколовським теж була у складі повстанської бригади. 25 серпня 1919 року соколовці допомогли війську УНР визволити Житомир, а через 2 дні з І-м корпусом УГА очистили від більшовиків Брусилів. Є відомості, що Олександра відвідувала штаб І-го корпусу УГА та знайомилася з організацією роботи штабістів. Сотник УГА Василь Бачинський[4] зустрічався з Олександрою Соколовською в тому поході у с. Вересах біля Житомира.

Невдовзі Василь Соколовський також загинув від рук зрадників-односельців. Степан, старший із братів Соколовських, не міг взяти до рук зброю, тому бригаду імені Дмитра Соколовського у вересні 1919 року очолила Олександра, якій тоді не виповнилося й 17 років. За народними переказами вона пройшла ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища, і стала отаманом Марусею. Хорунжий Микола Фещенко-Чопівський[5], який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти більшовиків у Радомисльському повіті, згадував:

Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням...

Повстанський загін отаманші Марусі нараховував 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3 гармати. Восени 1919 року відбулись бої повстанців Соколовської біля подільських сіл Сміла і Петриківці (нині Хмільницького району Вінницької області).

В жовтні 1919 року брала участь у з'їзді повстанських отаманів поблизу Германівки (нині Обухівський район Київської області), на якому були присутні отамани Ангел, Лихо, Голуб, Кармалюк, Шумський та інші.

Є відомості й про її участь у нарадах про створення спільного з більшовиками антиденікінського фронту, спеціальна комісія для переговорів засідала у Козятині. Наради проводив Григорій Колосов, який одночасно був Командувачем червоними повстанськими військами Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України та Головним отаманом повстанських військ УНР.

На початку листопада 1919 року 12 сотень бригади отаманші Марусі одночасно вели бої з червоними під Фастовом і з білими під Мотовилівкою. 5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма «люїсами» пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень — на Фастів. Дві сотні отаман залишила в резерві при штабі[6]. Під Фастовом соколовці оточили червоних, а біля Мотовилівки, маючи 10-кратну перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат. Лише наявність резерву та вдало організована оборона дозволили повстанцям відірватися від переслідування.

Відомості про загибель отаманші Марусі є суперечливими. За найбільш поширеною версією соратника отаманші Клима Поліщука[7] її застрелив пострілом через вікно булий ад'ютант Найда, що втік з-під варти під час наради в штабі повстанців після поразки під Мотовилівкою. Наводиться текст некрологу на її могилі: «Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!». За легендою, ці слова написав на сосновому хресті наступник Соколовської — отаман Шабатурка[8].

Є й інші версії[9]. В «Енциклопедії українознавства» подано інформацію, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року був розгромлений угорським полком 58-ї армії червоних, а важко поранену Соколовську закатували до смерті. Інформація суперечить відомостям про діяльність отамана Марусі в жовтні-листопаді 1919 року. Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі «Повстанський рух і отаманія» стверджував, що Марусю «зрадили землячки», внаслідок чого її було «зненацька захоплено карним відділом…і розстріляно». Разом із нею нібито загинув і її наречений — Оверко Куравський[10], який очолював 1-й підрайон 8-го повстанського району Північної групи. Але ж відомо, що Оверко Куравський загинув значно пізніше — навесні 1925 року при переході румунського кордону, повертаючись в Україну.

Припускають, що важко поранену Марусю переправили за Дністер у Румунію[11], а потім вона воювала в Україні в 1920 і 1921 роках.

За деякими даними восени 1920 року Соколовська воювала на Поділлі, 14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нинішня Вінниччина) загін Марусі розгромив продзагін 24-ї залізної дивізії[12]. Брат отаманші Степан, який був у складі загону, став священником у Вахнівці. Є й повідомлення, що в тому бою отаман Маруся загинула.

За іншими даними, наприкінці 1920 року отаман Маруся з'єдналася в Брацлавському повіті з трьома повстанськими відділами і очолила об'єднаний загін разом з Артемом Онищуком[13][14]. Далі їхній шлях, напевне, пішов у бік кордону, відомо, що Онищук наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Маруся — не доведено.

Як стверджує краєзнавець П. Лісовий, «існують документи про повстанську діяльність отаманші Марусі на Переяславщині весною 1921 року»[15].

Деякі дослідники припускають, що повідомлення по діяльність Марусі Соколовської після листопада 1919 року стосуються лише повстанських загонів, які мали її ім'я. Не виключено, що могли бути й наслідувачки отаманші Марусі.

Варто зазначити, що родина Соколовських ніколи не вірила в загибель Олександри. Вони стверджували, що Марусю не вбили, вона деякий час проживала в Румунії чи в Польщі, а потім емігрувала до Канади.

Як написав Роман Коваль: «Багатоманітність версій про загибель Марусі Соколовської, які суперечать одна одній, та відсутність достеменних даних про її смерть підкреслюють її легендарність…».

• В селі Горбулів біля церкви встановлено пам'ятний знак отаманам Соколовським та всім козакам і козачкам, які боролися з більшовиками[16].
• У Житомирі є вулиця Отаманів Соколовських, названа на честь Олекси, Дмитра, Василя та Олександри.

• Соколовський Дмитро Тимофійович

• Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія. — Детройт, 1973. — 109 с..
• Роман Коваль. Багряні жнива Української революції.- Київ: «Діокор», 2005.
• Костянтин Завальнюк, Тетяна Стецюк. Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша «Маруся»). Вінниця. 2010. ISBN 978-966-2190-41-0
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Юрій Малихін. Участь повстанських загонів Соломинського та Соколовської в «Любарській трагедії» у світлі історичних джерел і спогадах очевидців. — Волинські історичні записки. — Т.6, 2011.
• «Отаманша Маруся» — Олександра Соколовська.
• Володимир Гонський. Час воїнів. Олександра Соколовська — отаман Маруся.
• Володимир Молодико. «А в Марусі голівка злетіла…».
• Легенда про поліську отаманку Марусю.
• Юрій Малашевич. Отаманша Маруся.
• Роман Коваль. Таємниця отамана Марусі. — Українська газета плюс. — № 45 (185) 18-31 грудня 2008 р..
• Отамани з родини Соколовських.
• Волинь.