Вишнівський Олександр Йосипович

До лав української армії Вишнівський повернувся після перемоги військ Директорії над силами Скоропадського. З ініціативи С. Петлюри наприкінці грудня 1918 року у Києві почалося відродження формацій Синьожупанників. Він увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку Марка Вовчка-Пащенка.

Вже 1 лютого 1919 року синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. Після цього полк опинився у Василькові під Києвом, де отримав своє перше бойове хрещення в другій половині лютого. В березні у боях під містом Вчорайше (тепер Ружинський район Житомирської області) командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуації й за таких умов Вишнівський перебирає командування полком. Водночас полк перейшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала.

Після захоплення наприкінці березня більшовиками Жмеринки війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин командир полку Синьожупанників не впав у відчай — Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збільшовичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість зброї, якої так не вистачало українським військам протягом усього часу Української революції. Протягом кінця квітня — середини травня полк Олександра Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу. Від кінця травня синьожупанники знову беруть участь у бойових діях: Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця теперішньої Хмельницької області, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синьожупанний полк 3-ї пішої дивізії), Вапнярська та Піщанська операції на території Вінницької області. У останній Вишнівського було поранено й до кінця осені 1919 року він перебував у Вінницькому шпиталі на лікуванні.

Невдовзі після повернення до війська Олександр Вишнівський був відправлений на переговори з Українською Галицькою Армією, внаслідок яких УГА підпорядкувалася штабу Армії УНР. 1 січня галицькі збройні сили перейшли на сторону більшовиків і Вишнівський повернувся до Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями синьожупанників, об'єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку Вишнівський пройшов бойовими шляхами славного Зимового походу Армії УНР. Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року військовика знову було поранено і його права рука навіки залишилася непрацездатною, через що він вже не міг повернутися до лав діючої армії. Фронтова рана вплинула і на місце подальшої роботи Вишнівського: оскільки фізично працювати він не міг, то радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала Зелинського очолити його канцелярію.

У міжвоєнний період Вишнівський проживав у Польщі, займався написанням досліджень та спогадів з історії українських визвольних змагань, збирав документи та матеріали Армії УНР. В цей час, зокрема, у журналі «За державність» побачили світ два його спогади: «Вапнярка» (1934, № 4) та «До історії „Синіх“ і „Залізних“» (1937, № 7).

Під час Другої світової війни Олександр Вишнівський виїхав до Німеччини, а звідти — до Сполучених Штатів (1948 р.), де оселився у Детройті. У США він не полишив історичних досліджень і видав в Нью-Йорку у видавництві «Червона калина» 1971 року книгу «Третя Залізна дивізія», а у 1973 в Детройті капітальну працю про повстансько-партизанський рух під час визвольних змагань під назвою «Повстанський рух і отаманія». Саме у Америці екзильним урядом УНР Вишнівського було підвищено до ранги генерал-хорунжого, а дещо пізніше — генерал-поручника Армії УНР.

Після важкої хвороби, у неділю 12 жовтня 1975 року в місті Детройт помер генерал Олександр Вишнівський, лицар Залізного Хреста, старшина Дієвої Української Армії. На панахиді по померлому були присутні представники комбатантських організацій з прапорами — Січові Стрільці, Дивізійники, Армії УНР та УПА, представники громадських організацій і делегацій молодіжних організацій СУМ, Пласт та ОДУМ. На панахиді виступили о. О. Биковець, генерал Михайло Крат та єпископ Петро.

Поховали генерала на цвинтарі в Баунд Бруці 15 жовтня, покривши обличчя найвищою козацькою посмертною нагородою — «Червоною Китайкою», згідно з віками освяченою традицією.