Сокульський Іван Григорович

1966-го «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету.

Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У серпні 1968 разом з журналістом Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська»[1], в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор»[2]. Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.

У середині червня 1969 Сокульского заарештували, і 27 січня 1970 Дніпропетровський обласний суд засудив його за статтею 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 4,5 років таборів суворого режиму.

Покарання Сокульський відбував спочатку в Мордовії, а з кінця 1971 — у Володимирському централі, згодом у таборах Пермської області.

Звільнений 14 грудня 1973.

Після звільнення Іван Сокульський жив у Дніпрі, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку.

У жовтні 1979 вступив у правозахисну організацію — Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, рішенням суду[3] визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений разом з Григорієм Приходьком у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер Татарстан, РФ). За дев'ять днів до закінчення тюремного терміну 3 квітня 1985 р. втретє заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за сфабрикованим звинуваченням у «хуліганстві».[4]

У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської області.

Неодноразово його карали ШІЗО (штрафний ізолятор) за відмову від роботи та інші «порушення режиму». У 1987 р. переведений на 1 рік до одиночної камери, позбавлений права на передачі.[4]

Звільнений з ув'язнення у серпні 1988.

Після повернення в Дніпро працював в Українській Гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу».

Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 редагував і видавав журнал «Пороги».

Активно підтримував відродження Української Автокефальної православної церкви.

20 травня 1992 був жорстоко побитий агентами КДБ під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпрі, що призвело до різкого погіршення здоров'я.

22 червня 1992 Сокульський помер. Похований у м. Дніпро.

У 1960-х роках публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна».

У 1971 видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв'язку з арештом автора. Пізніше твори Сокульського публікувалися лише за кордоном.

В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета — у 1993 в Києві.[5].

У липні 1995 Сокульського посмертно прийняли у Спілку письменників України.

У 2000 були видані листи Івана Сокульського до дочки із тюрми[6][7].

• Бажан О. Г. Сокульський Іван Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 697. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

1. Юрій Фоменко. www.facebook.com (укр.). Процитовано 28 жовтня 2019.