Спиридонова Марія Олександрівна

16 січня 1906 року на вокзалі Борисоглєбська смертельно поранила цивільного чиновника VI класу — радника тамбовського губернатора Гаврила Луженовського, випустивши в нього п'ять куль. Радник відзначився під час придушення революційних виступів під час революції 1905 року; Спиридонова сама зголосилася здійснити вбивство. Вона слідкувала а Луженовським на станціях і в поїздах кілька днів, поки не випала нагода вбити його. Після вбивства Луженовського вона намагалася застрелитися, але не встигла, підбіг козак оглушив її ударом приклада. Спиридонова була по-звірячому побита: лікар, який оглядав її у в'язниці, засвідчив численні ушкодження. 12 березня 1906 року виїзна сесія Московського окружного військового суду засудила Спиридонову до смертної кари через повішення. Шістнадцять днів вона провела в очікуванні страти, як пізніше писала Спірідонова, такі моменти назавжди змінюють людину. Марія боялася, що не зможе гідно зустріти смерть, вона зробила чоловічка з хлібного м'якушки і, підвісивши його на волосині, годинами розгойдувала[2]. 28 березня їй повідомили про заміну смертної кари безстроковою каторгою, яку вона відбувала на Нерчинській каторзі.

Марія Школяр, Ребека Фіалка та Марія Спиридонова в Акатуйській в'язниці з конвоєм, 1906 рік

В Бутирській в'язниці Спірідонова зустрілася з кількома відомими жінками-терористками — Олександрою Ізмайлович, Анастасією Біценко, Лідією Єзерською, Ребекою Фіалкою і Марією Школяр.

В липні 1906 року терористок привезли до Акатуйської каторжної в'яниці. До кінця 1906 року режим у в'язниці був досить м'яким — ув'язненим дозволялося носити власний одяг, отримувати книги і вільно розмовляти під час прогулянок. Взимку 1907 надійшло розпорядження, що жінки-«політичні» повинні бути етаповані до Мальцевської в'язниці, що викликало обурення у в'язнів, бо подорож в суворий мороз міг бути вкрай небезпечним для життя і здоров'я. Однак начальник Алгачинської в'язниці Бородулін (він буде згодом убитий членом Північного летючого бойового загону) жорстко вимагав виконання розпорядження про переведення хворих Спірідонової і Школяр.

У Мальцевській в'язниці відбували термін покарання, головним чином, жінки, засуджені за кримінальні злочини. Режим утримання ув'язнених і побутові умови їх життя були вкрай важкими.

Після лютневої революції Марію Спиридонову звільнили за розпорядженням міністра юстиції Олександра Керенського і 8 березня 1917 року вона прибула до Чити[3], а вже звідти у травні приїхала в Москву, де увійшла до числа лідерів партії лівих есерів. Увійшовши до складу Оргбюро лівого крила партії, працювала в Петроградській організації, виступала у військових частинах, серед робітників, закликаючи до припинення війни, передачі землі селянам, а влади — Радам. Вона співпрацювала в газеті «Земля і воля», була редактором журналу «Наш шлях», входила до складу редколегії газети «Прапор праці»; виступаючи з програмними заявами. Спиридонова була обрана головою на Надзвичайному і II Всеросійському селянському з'їздах, працювала в ЦВК і в селянській секції ВЦВК.

Спиридонова серед делегатів з'їзду Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів

Спиридонова усвідомлювала необхідність співпраці з більшовиками. «Як нам чужі їх грубі кроки, — говорила вона на I з'їзді ПЛСР(і) 21 листопада 1917 р., — але ми з ними в тісному контакті, тому що за ними йде маса, виведена зі стану застою». Вона вважала, що вплив більшовиків на маси носить тимчасовий характер, оскільки у них «все дихає ненавистю», і що більшовики збанкрутують на другій стадії революції. Такою стадією, на її думку, стане «соціальна революція», яка незабаром спалахне, але отримає шанси на успіх лише в тому випадку, якщо перетвориться на світову. Жовтневий переворот як «політична революція» є лише початок світової революції. Ради вона характеризувала як «найбільш повне вираження народної волі».

Аж до проголошення 18 листопада 1917 року лівоесерівською нарадою себе Першим з'їздом ПЛСР Спиридонова плекала надію на завоювання лівими більшості ПСР. На той час вона виконувала важливе для лівих есерів завдання із завоювання на їх бік селянської більшості на надзвичайному і II Всеросійських з'їздах селянських депутатів. «Нам необхідно як молодій партії, — казала вона I з'їзду ПЛСР, — завоювати селянство». Ставка на Спиридонову була зроблена лівоесерівським ЦК не випадково. До ореолу великомучениці вона на той час зуміла додати, багато в чому завдяки популізму, популярність емоційного оратора, публіциста та політичного діяча, що відстоював селянські інтереси. Джон Рід називав її на той момент «найпопулярнішою і найвпливовішою жінкою в Росії».

4 січня 1918 року була висунута більшовицькою фракцією на посаду Голови Установчих Зборів. При голосуванні отримала 160 голосів. Віктор Чернов отримав 260 голосів і був обраний Головою Установчих Зборів. У січні 1918 року закликала III Всеросійський з'їзд Рад прийняти Закон про соціалізацію землі. У лютому — березні 1918 року Спиридонова була членом Комітету революційної оборони Петрограда.

Спиридонова підтримувала зусилля російської делегації з укладення миру з Німеччиною, вважаючи, що це піде на користь світовій революції: «Після вчинків урядів Англії і Франції укладення сепаратного миру буде тим поштовхом, який змусить маси прозріти». У доповіді 19 квітня 1918 р. на II з'їзді ПЛСР Спиридонова закликала лівих есерів розділити відповідальність за Берестейський мир з більшовиками: «Мир підписаний не нами і не більшовиками: він був підписаний злиднями, голодом, небажанням народу воювати. І хто з нас скаже, що партія лівих есерів, представляючи вона одна владу, вчинила б інакше, ніж партія більшовиків?»

Марія Спиридонова Фотографія зроблена до 1920 року

В період квітня-червня 1918 р. Спиридонова круто змінила свою політичну позицію. Від співпраці з більшовиками, вона, одна з небагатьох що різко критикували вихід лівих есерів з РНК, перейшла в табір політичних противників більшовиків. За її власними словами, вона була після виходу лівих есерів з Радянського уряду єдиною сполучною ланкою з більшовиками і пішла від них «пізніше інших». В цей же час різко змінилося ставлення Спиридонової до Берестейського миру. Незабаром за цим відбулося повстання лівих есерів проти більшовиків. За словами доктора історичних наук Володимира Лаврова, Спиридонова була причетна до вбивства німецького посла Вільгельма фон Мірбаха — консультувала Якова Блюмкіна[4].

6 липня 1918 року під час V Всеросійського з'їзду Рад, в числі інших керівників лівих есерів, була заарештована і відправлена на гауптвахту в Кремль. Перебуваючи під арештом, Спиридонова писала, що керівництво ПЛСР допустило ряд серйозних тактичних помилок. 27 листопада 1918 року Верховний ревтрибунал при ВЦВК розглянув справу про «змову ЦК партії лівих есерів проти Радянської влади і революції» і засудив Спиридонову до року в'язниці, але, взявши до уваги «особливі заслуги перед революцією», амністував і звільнив її.

22 січня 1919 року Спиридонова була знову арештована московською ЧК. Московським ревтрибуналом, на якому свідком обвинувачення був Микола Бухарін, Спиридонова була визнана винною в наклепі на радянську владу і тим самим допомогою контрреволюції. Її ізолювали від політичної і громадської діяльності на рік та відправили до Кремлівської лікарні. У квітні 1919 року втекла звідти з допомогою есерівського ЦК і перебувала на нелегальному становищі.

26 жовтня 1920 року Спиридонова була знову арештована, 18 листопада 1921 відпущена на поруки керівників есерів Ісаака Штейнберга та Ісаака Бакала, і зобов'язання, що вона ніколи не буде займатися політичною діяльністю.

Жила в підмосковній Малахівці під наглядом ВЧК.

У 1923 році невдало намагалася втекти за кордон і була засуджена на 3 роки заслання, перебувала в підмосковному радгоспі ОГПУ «Воронцово»[5]. Потім перебувала на засланні в Самарканді (1925—1928) і Ташкенті (1928—1930).

У 1931 році знову засуджена на 3 роки заслання. Цей термін, продовжений потім на 5 років, відбувала в Уфі. Вийшла заміж за Іллю Майорова[5]. В Уфі жила «комуною» з чоловіком, пасинком, свекром та двома своїми подругами — Іриною Каховською та Олександрою Ізмайлович. Працювала в Башкирській конторі Держбанку.

У 1937 році була знову зарештована в Уфі. Військова колегія Верховного суду СРСР визнала її винною в тому, що «до дня арешту входила до складу об'єднаного есерівського центру і в цілях розгортання широкої контрреволюційної терористичної діяльності організовувала терористичні і шкідницькі групи в Уфі, Горькому, Тобольську, Куйбишеві та інших містах…». Перебувала в Уфімській тюрмі, а потім у Москві в Бутирській в'язниці. Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до 25 років тюремного ув'язнення. Відбувала термін у Ярославській і Орловській в'язницях.

11 вересня 1941 року розстріляна співробітниками НКВС у Медведівському лісі під Орлом[6] разом з іншими 153 політичними в'язнями Орловській в'язниці (серед них був її чоловік Ілля Майоров, подруга Олександра Ізмайлович). Розстріл пояснювався тим, що переміщення засуджених даної в'язниці було не можливим. Більшу частину відбуваючих покарання у таких випадках відпускали, яких приписували до відступавши військових частин. Найбільш небезпечних ув'язнених у ряді випадків убивали[7].

Реабілітована частково у 1988, повністю в 1992 році.