Стеблівка (Хустський район)

Знаходиться за 14 км на південний схід від міста Хуста на правому березі річки Тиси.

Перша згадка про село в історичних документах належить до 1389 р.

Археологічні розкопки у 1947—1961 рр. свідчать про те, що на околиці села жили носії культури карпатських курганів, безпосередні предки однієї з великих слов'янських груп — літописних білих хорватів. Праворуч і ліворуч від дороги Хуст – Стеблівка – поселення першої половини І тисячоліття нашої ери.

За часів Марії-Терезії село було перенесене з берегу Тиси, де його часто затоплювало, на нове місце, де воно знаходиться й до тепер.

Перша згадка про село в історичних документах належить до 1389 р.

Існує ряд легенд про виникнення та нового розмыщення села. В одній із легенд говориться, що село розташовувалось на самому березі ріки Тиса. По ріці сплавляли феодали сіль з Солотвина. Населення дуже часто нападало на пливучі плоти і грабували сіль. Стара дорога Хуст -Солотвино проходила по болотистим місцям, що весною і восени ставала непрохідною. Урядом у XVII ст. було вирішено прокласти нині діючу дорогу через державний ліс. Проклавши дорогу, в лісах групувались розбійники і нападали на каравани з сіллю. На місці густого лісу урядом було вирішено поселити село. Були наділені відрізки, всі рівні по 0,44 га. Селянам запропоновано переселитись на нове місце, однак селянство протягом довгого часу протестувало. І тільки згодом силою війська їх було переселено. За легендою село в той час мало 32 двори.

Існує інша легенда, пов'язана з виникненням назви села. В ній говориться, що проїжджаючи через село, шукачі соленої води (ропи) запитали в селі одного з жителів, аби той показав їм дорогу. Чоловік однією рукою легко підняв пузину (дуже важку довгу палицю, якою укріплювали на підводі сіно) і показав напрям. Подорожніх здивувала його незвичайна сила. Кажуть, що називався він Салей Добош, від чого і походить стара назва села Салдобош. Або ж існує більш достовірний варіант, що це був силач Добош. Прізвище Добош ще і зараз часто зустрічається, але Салей немає, що менш достовірно. Так пояснюється назва села Салдобош.

Ще в окремих переказах зустрічається, що на території села колись було поселення, яке мало назву Селаш Добоша. Це також досить достовірно.

На північній стороні села тягнувся великий дубовий державний ліс. Селяни арендували його для свиней, через велику кількість жолудів. В 1866 р. цей ліс прорубано і почато будувати залізницю Чоп - Мараморош -Сігет. Тут працювало багато людей і мали добру заробітну плату. Спочатку в селі станції не було, збудовано її у 1912 році.

Першу школу було відкрито у кінці XVII ст. при греко - католицькій церкві священником Августином Янківським. Це було досить сучасне приміщення з каналізацією.

Традицією села зберігся «Салдобошський таниць», який проходить наступного дня після Хрещення, 20 січня. Це традиційне обрядове дійство. Ватага парубків (Іванів) починає свято традиційним танцем у центрі села. Далі з троїстими музиками обходять вулиці села, пригощаючи зустрічних домашнім вином Виконуються давні народні танці та пісні. Свято закінчує цикл Різдвяних свят і символічно відкриває сезон весіль.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці належить до хустської групи дерев'яних храмів (Крайниково, Данилово, Сокирниця, Олександрівка) і, як і вони, є зразком так званої «мармароської готики». Зруби церкви збереглися ще з XVI ст., верхня частина, у тому числі дах і вежа над бабинцем, увінчана гострим шпилем, була споруджена під час перебудови 1794 року. Досконала архітектура церкви викликала захоплення у мандрівників і мистецтвознавців, тож церкву зображено на численних малюнках, фотографіях, креслениках[3]

Руїни згорілої церкви у Стеблівці, укріплені й накриті захисним покриттям

1994 року церква згоріла, й відтак 15 років поспіль стояла на згарищі, дедалі більше руйнуючись. У 2009 році у греко-католицькій громаді села виділилася ініціативна група, що вирішила власними силами припинити руйнацію решток старовинного храму й зберегти його для прийдешніх поколінь. У 2009—2011 роках були проведені роботи з укріплення споруди та її гідроізоляції. Зверху руїни накрили захисним накриттям. Його спорудили з дерева і перекрили гонтом, щоб не псувати вигляд церкви сучасними матеріалами[4].

Високу дерев'яну дзвіницю було перенесено до нової православної церкви, а в 1992 р. — розібрано. Лишилися старі дзвони «Андрей», «Георгій», «Михал», що тепер висять у новій дзвіничці.

Координати церкви: 48°05′24″ пн. ш. 23°25′17″ сх. д.

Майстрам вдалося органічно поєднати архітектуру, різьбярство, настінний розпис та малярство.

Найдавніші частини храму – зруби збудували з величезних дубових колод довжиною 14 м. Вівтарну частину зробили у формі тригранної апсиди і відповідно вона мала гранчасте опасання і дах.

Маленькі віконця під опасанням мали аркові завершення, віконця вище опасання – квадратні у вівтарі і здвоєні, прямокутні в наві. Віконця мали залізні ковані грати готичного типу. До закритого ґанку з арковими прорізами вів портал, оздоблений багатим бароковим різьбленням.

Одвірки порталу і вхідних дверей були прикрашені різьбленим мотивом лози. Вежа мала підсябиття з фігурно обробленими кінцями дощок. Високий шпиль та чотири маленькі шпилі увінчувалися розкішними кованими хрестами.

Інтер’єр храму з трьома стрімкими арковими склепіннями над бабинцем, навою та вівтарним зрубом вражав досконалістю архітектури й багатством оформлення. Внутрішні стіни нави й вівтаря прикрашували розписи початку XIX ст. Малювання вже майже щезло, але навіть у такому стані створювало враження величі та декоративності.

У вівтарі написано дату – 1805 або 1815 р. та ім’я автора малювання – Петро Токарьов. У церкві зберігався іконостас з образами XVIII ст.

Високу дерев’яну дзвіницю, що колись стояла біля церкви, перенесли до нової православної церкви, а в 1992 р. – розібрали. В єпархіальних документах 1751 р. церкву згадано як вкриту шинґлами, в доброму стані, не знати ким освячену, з двома дзвонами, присвячену св. Параскевії, а в 1801 р. є такий запис: “.. .Церква нова із дубових бервен составлена, турня на фундаменті мурованом є поставлена, має 3 звони, но требует на єдні ризи 119 ринских, на іконостас 350 ринск., а на мальованя 850 ринских”.

Пам'ятку з жовтня 2010 року відновлюють небайдужі люди.

Докладніше: Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Стеблівка)

Проект мурованої церкви Вознесіння створив архітектор, архімандрит Всеволод Коломацький.

Земельну ділянку, що зветься Вуличне, купили в 1925 p., як твердить дяк Юрій Калинич, за 8 тисяч корон. Головним майстром був Бейла Мункачі. У 1931 р. церкву поштукатурили, тричі її розмальовували. Ремонтні роботи та оновлення виконали в 1994 та 1996 роках.

Старі ікони перенесли до дзвіниці, а в храмі встановили нові.

Муровану греко-католицьку церкву почали будувати 17 травня 1992 р., а закінчили 20 серпня 1998 р. Оригінальний проект, до якого був причетний, крім інших фахівців, і ужгородський інженер О. Шевченко, відчутно змінили у процесі будівництва. За спорудженням наглядав голова церковної громади Василь Попович.

В Радянські часи Стеблівка вважалася буйволячою столицею Закарпаття. У колгоспі села утримувалося понад 300 буйволів. Сюди завезли стадо племінних телиць породи «Морах» з Болгарії. Занепад стався, коли внаслідок проведеної меліорації з пасовища зникли баюри та озерцята. У свій час тут розміщувалась Станція спасіння карпатського буйвола, де проводились селекційно-племінні роботи по збереженню та відродженню буйволів та коней гуцульської популяції. Карпатська порода має свої особливості. Великі роки, довга шерсть, буйволиці приносять приплід до 45 років.

• Блистів Олександр — керівник ОУН в Хусті, поручик Карпатської Січі, командант сотні Хустського коша. Розстріляний біля села і похований на місцевому цвинтарі.
• Добош Василь Іванович — український мовознавець.
• Августин Єнковський — священик, художник, видатний самодіяльний технічний винахідник, член Паризької Академії наук у 1874 р. винайшов машину для механізованого збирання пшениці (жатку-снопов'язку), яку пізніше запатентували у США як комбайн, працював над удосконаленням двигунів кораблів та літаків.

• 
  Дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці
• 
  Русинська хата (19 ст.) в селі Салдобош
• 
  Селянська садиба початку 20 століття з села Стеблівка у музеї Пирогів
• 
  Інформація про село Салдобош в довіднику "Podkarpatská Rus" за 1925 рік
• 
  Комора з с. Стеблівка Хустського р-ну Закарпатської обл.
• 
  Церква Стеблівка нова
• 
  Поминальні хрести на церкві

• Церква святого Михаїла (Крайниково);
• Миколаївська церква (Данилово);
• Церква святого Миколая (Сокирниця);
• Свято-Параскевський храм (Олександрівка).

• Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. — Львів : Мс, 2000. — 879 с.
• Макушенко П. Народная деревянная архитектура Закарпатья (XVIII — нач. ХХ в.). — Москва : Стройиздат (науч. исслед. и-т г. Киев), 1976. — 160 с. (рос.)
• Поп И., Поп Д. В горах и долинах Закарпатья. — Москва : Искусство, 1971. — С. 100—103. (рос.)
• В. Vavroušek Církevní památky na Podkarpatské Rusi. — Praha: Nakladatelé Kvasnička a Hampl, 1929. — 272 s. (чеськ.)

• Як богатир з Салдобоша війну виграв
• Історія й архітектура церкви у Стеблівці на сайті «Дерев'яні храми України»
• Стеблівка Замки та храми України
• Сторінка, присвячена громадській акції з порятунку напівзруйнованої церкви у Стеблівці
• Деревянная церковь в Стебливке
• Модель дерев'яної церкви
• Дерев'яна готика Мармарошу. Стеблівка

Сокирниця		Крайниково
	Стеблівка
		Буштино