Структурна лінгвістика

Структу́рна лінгві́стика — мовознавча дисципліна, об'єктом якої є мова, а предметом — формальна будова і організація мови загалом, а також формальна будова її твірних елементів (у плані вираження та в плані змісту). Виникла і розвинулася у І половині 20 століття. В межах структурної лінгвістики мову визначають як комунікативну семіотичну систему, що має свою структуру, яка твориться відношеннями мовних одиниць[1]. Засновником структурної лінгвістики прийнято вважати Фердинанда де Соссюра[2].

Мовознавство
Мови світу
Лінгвістична карта світу
Портал

Значний внесок у структурну лінгвістику зробив Андре Мартіне.

Історія

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у радянській науці.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму, у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутритекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

Див. також

Джерела
  1. СТРУКТУРНА ЛІНГВІСТИКА. leksika.com.ua. Процитовано 19 січня 2022.
  2. Українська мова: енциклопедія (українська). Київ: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана. 2007. с. С.681–282. ISBN 978-966-7492-43-4.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.