Мовна шизофренія

Термін «мовна шизофренія» набув широкого вжитку в Україні у 2015 році, після публікації книжки мовознавця Юрія Шевчука «Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?»[11][12]. Зокрема, термін «мовна шизофренія» почали часто вживати для опису постійного змішування української та російської на українських телеканалах та в радіоетері[13][14][15][16].

Довгий час Шевчуку також приписували й першовикористання терміна в українському контексті та найраніші задокументовані згадки вживання ним терміна «мовна шизофренія» датуються лише наприкінці травня 2012 року, коли він вперше публічно вжив його під час його відкритої лекції «Русифікація в Україні. Традиції та інновації» у межах проекту «Новітні тенденції: суспільство, політика, культура» організованого Книгарнею Є та згодом в тому ж році вжив цей термін у своїх інтерв'ю часопису Український тиждень,[17] на телепрограмі «Вечір з Миколою Княжицьким на TVi» тощо.[18][19] Принагідно, що у тому ж році, за декілька місяців до Шевчука у лютому 2012 року термін вжив також і український журналіст Олексій Мазур у своїй статті для часопису Телекритика.[20]

Пізніше з'ясувалося, що вперше термін «мовна шизофренія» в українському контексті вжив український журналіст Роман Горбик ще у 2006 році коли у своїй рецензії на фільм Прорвемось (2006) для часопису Телекритика він назвав стрічку «областю нероздільного панування мовної шизофренії.»[4]

Ще до Горбика, у 2000 році схожий термін застосував мовознавець Олександр Шумілов, який у своїй статті для часопису Сучасність назвав суржик «мовно-комунікативним виявом національної шизофренії».[21][22]

Вислів «мовна шизофренія» доволі влучно окреслив занепокоєність свідомої частини української культурної еліти недостатньою відпорністю широких мас до нав'язуваної російської культурної домінації у ЗМІ, навіть в умовах, коли споживачі двомовного культурного продукту усвідомлюють ворожість російської пропаганди. Довільне змішування української та російської мов загалом сприймається як маніпулятивна технологія. На підставі цитованості виразу «мовна шизофренія» в наукових публікаціях можна казати про його вживаність у якості маркера реально існуючого явища, специфічного для постгеноцидних постколоніальних умов України. [23][24][25]

У своїй праці під назвою «Актуальність дослідження консолідаційних процесів українства постколоніальної доби» професор Ірина Грабовська зазначає що одним з найяскравіших прикладів постколоніального синдрому в сучасній Україні є ситуація з українською мовою, а саме поширення практики мовної шизофренії.[26]

Мовознавець і поет Лесь Белей після лекції Юрія Шевчука у червні 2015 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» оприлюднив критичний огляд праці «Мовна шизофренія Quo vadis, Україно?». Дефініцію «мовна шизофренія», яку Шевчук обрав для опису ситуації в Україні, Белей схарактеризував як «емоційну та пейоративну метафору», що до того ж містить у собі суперечність — послідовність не може бути рисою шизофренії. На його думку, в Україні відсутня послідовна мовна політика, а медіа-простір є хаотичним ринком, що керується не настановами зверху, а мотивами зиску. Паралельне вживання двох мов Белей оцінив як етап поступової дерусифікації, оскільки «там, де раніше вживалася б тільки російська, сьогодні вживаються дві мови». Заперечуючи оригінально українську природу феномену, він навів приклад Чехословаччини, де також відбувався паралельний вжиток двох мов. Белей також критично поставився до тез Шевчука щодо визначальності мови для українського націєтворення та політики культивації сакральності мови у країнах Заходу, наводячи приклад Ірландії, що не зважаючи на переважну англомовність, «має викристалізувану ірландську самосвідомість».[27]

У відповідь на критику Белея, мовознавець і соціолінгвіст Лариса Масенко опублікувала статтю, в якій стала на бік Юрія Шевчука й звинуватила в некомпетентності самого Белея[28].