Фонологія

Фонологія (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові.

Мовознавство
Мови світу Лінгвістична карта світу
Загальне мовознавство
Теоретична лінгвістика Фонологія Граматика Морфологія Синтаксис Лексикологія Семантика Лексична Статистична Структурна Прототипна Прагматика Когнітивна лінгвістика Генеративна лінгвістика
Дескриптивна лінгвістика Антропологічна лінгвістика Порівняльна лінгвістика Історична лінгвістика Етимологія Фонетика Соціолінгвістика
Прикладна лінгвістика Математична (комп'ютерна) лінгвістика Засвоєння мови Психолінгвістика Стилістика Приписова лінгвістика Корпусна лінгвістика Перекладознавство Соціолінгвістика Гендерна лінгвістика
Пов'язані статті Історія Лінгвісти Нерозв'язані проблеми Мовна шизофренія
Портал

Термін виник на початку 20 ст., хоч фонологічні дослідження здійснювалися уже в останніх десятиліттях 19 ст. У Росії основоположником фонології був І. Бодуен де Куртене, велика роль у формуванні загальної теорії фонології належить Л. Щербі. В українському мовознавстві дослідження у цій ділянці починаються з 20-х pp. у працях з української мови та діалектології О. Синявського, Є. Тимченка, О. Курило та інших. Фонологія безпосередньо пов'язана з фонетикою, яка вивчає звукові засоби мови з фізіологічного та акустичного поглядів.

Отже, об'єкт дослідження в обох випадках той самий — звук людської мови, відмінні тільки аспекти його вивчення.

Основною одиницею фонології є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у фонології не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов'язкову категорію мови як суспільного явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специфічних рис у різних його стилістичних спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звуковому вираженні. Тому й розгляд її фонематичного складу в фонології ґрунтується на фізичних та артикуляційно-акустичних характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, наприклад, фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та інші. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференційні ознаки, що пізнаються на основі протиставлення іншим фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення слів і морфем. Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються, наприклад, фонема к — приголосна, задньоязикова, непалаталізована, глуха, в слові кут зберігає усі свої диференційні ознаки, а в слові вокзал [воґзал] у позиції перед дзвінким приголосним втрачає ознаку глухості; у слові кіт [к'іт] у позиції перед голосним ряду і втрачає ознаку непалаталізованості й реалізується у приголосному напівпалаталізованому к’ і т. д. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звукових варіантах, або алофонах, один з яких є основним, коли всі диференційні ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.

Фонологія тісно пов'язана з морфологією: по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення граматичних значень слів (рука — руку) і, по-третє, зміна граматичної форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі (рука — руці, рух — рушати, ніс — носа; див. Морфонологія).

Розрізняють фонологію загальну (досліджує закони функціонування фонем, властиві багатьом мовам), описову (вивчає їх у конкретній мові або в якомусь конкретному діалекті) та історичну (її завданням є дослідження змін у фонем, складі мови протягом її існування чи певного періоду розвитку). Історичні зміни у фонології системі мови безпосередньо пов'язані з фонетичними і на них ґрунтуються. Внаслідок таких змін деякі фонеми можуть втрачатися. Наприклад, носові голосні зникли ще в давньосхіднослов'янський період, голосні [ъ], [ь], [ѣ] занепали в давньоруський період розвитку східнослов'янських мов, інші виникли пізніше, наприклад, фонема [и] в українській мові розвинулась внаслідок злиття в одному звукові давніх [ы] та [і] [сынъ > син, сіла (графічно — сила) > сила].

У процесі розвитку фонематичного складу можуть втрачатися і окремі диференційні ознаки фонем, і їх протиставлення за цими ознаками, наприклад, назальність — неназальність у системі голосних, а також виникати нові диференційні ознаки й протиставлення за ними фонем, як-от палатальність — непалатальність приголосних, що з'явилася ще в пізній період існування спільнослов'янської мови тощо. У різні періоди розвитку мови виникають нові морфонологічні чергування, напр.: [е] > [о] (везти — возити, нести — носити) ще в праслов'янській мові, [о], [е] > [і] (столи — стіл, печі — піч) — у ранній період розвитку української мови. Може також розширюватись функціонування окремих фонем, напр., [о], [е] в східнослов'янських мовах після вокалізації зредукованих ь, ь тощо.
Фонологія, зокрема, виокремлює в структурі мови одиниці двох рівнів — сегментного і надсегментного. Відповідно виділяється сегментна фонологія і надсегментна фонологія.

Сегментна фонологія займається одиницями мовленнєвого потоку. До них належать: фонема, силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).
Надсегментна фонологія (просодика, просодеміка) займається вивченням тих одиниць і засобів мовлення, які накладаються на лінійне (сегментне) мовлення і які в цілому формують явище, що дістало назву інтонація. Сюди належить тонема (тон), акцентема (наголос), ритм, темп, пауза.