Суровцова Надія Віталіївна

Надія Суровцова народилася в Києві 18 березня 1896 р, а невдовзі її родина перебралась до Умані. Здобула гімназійну освіту із золотою медаллю. З метою вступу на Бестужевські вищі жіночі курси, вирушила до Санкт — Петербурга. Там її зацікавила українська Громада і «Українське студентське земляцтво»[1]. Після початку Першої світової війни продовжувала навчання і водночас працювала медсестрою в українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній[2] .

До 1917 навчалася на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, брала активну участь в українському студентському житті. Як представниця групи Євгена Нероновича, що займала антивоєнні позиції, переїхала до Києва[3].

Після Лютневої революції 1917 р. і постання Центральної Ради, двісті українських студентів-петербурзців делегували Суровцову до Києва, на прийом до М. Грушевського. Як інструктор УЦР, вона проводила агітаційну роботу на Уманщині, їздила по селах, була заступником голови уманської «Селянської Спілки»[4] .

Після повернення до Києва, незакінчену петербурзьку освіту продовжила в Київському університеті. Працювала в Українській Центральній Раді. Активний діяч Селянської Спілки, співробітник київської газети «Трибуна». У 1917 редагувала чужомовні видання Міністерства Закордонних Справ у Києві. З 1 грудня 1917 року була призначена на посаду діловода Департаменту в справах біженців при Генерального Секретарства внутрішніх справ; де під орудою Володимира Винниченка, Олександра Шульгина і Костя Лоського співпрацювала з вихідцями з Галичини, Січовими Стрільцями братами Василем і Петром Дідушками, Іваном Чмолою, Євгеном Коновальцем[5].

Під час Гетьманату — співробітник секретаріату Міністерства закордонних справ. За часів Директорії Н. Суровцову запрошено до складу української делегації, яка виїхала до Франції на Варсальську мирну конференцію. До Парижу вона не до їхала — затрималася у Швейцарії, через політичну ситуацію.

Надія Суровцова

У 1918 емігрувала до Австрії. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Після захисту дисертації на тему «Богдан Хмельницький та ідея української державності», 30 червня 1920 році в університетській залі Відня їй присвоєно ступінь доктора філософії. Надія Віталіївна стала першою жінкою з України — доктором філософії[6]. Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії.

Брала участь у роботі жіночих організацій, зокрема, у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегатом на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Член закордонної Національної Ради, заступник голови Товариства прогресивних журналістів Європи, член австрійської філії групи Ромена Роллана й Анрі Барбюса «Клярте». На початку 1920-х рр. захопилася ідеологією марксизму. Суровцова підпала під ідейний вплив представника радянської України в Австрії Ю. Коцюбинського, та у 1924 році вступила до австрійської компартії[7].

У 1925 переїхала до СРСР, спочатку — до Москви, потім — до Харкова. Працювала в різних установах істориком, співробітником у системі Головліту, кіноуправлінні, у радіотелеграфному агентстві, у Наркоматі іноземних справ; у РАТАУ. Ставши аспиранткою Дмитра Багалія, відомого історика України, працювала в Науково-дослідній Катедрі історії України ім. Д. Багалія. Її цікавив декабристський рух в Україні. У Харкові вона підтримувала тісні зв'язки й співпрацювала з відомими письменниками, вченими та художниками[8].

У 1927 заарештована органами ГПУ СССР, засуджена і заслана в табори ГУЛАГ СССР. Лише 1954 звільнена.

У 1956 році вона була реабілітована, а на початку 1957 р. переїхала у Київ, як «рівноправна громадянка України».

Незабаром повернулась до Умані де оселилась у батьківському будинку. Займалась літературною і громадською роботою, контактуючи з провідними письменниками того часу. Збирала книжки, скульптури, картини, впорядкувала бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, вела екскурсії там, а також у парку «Софіївка». Зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, коли працювала в бібліотеках Львова і Києва. Усе зібране передала до польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими й іншими матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про про життя Софії Віттової — Потоцької (1760—1822)».[9] .

Очолювала товариство охорони пам'яток історії та культури, якому реставрували костел, і в його приміщенні було відкрито Уманську картину галерею.

У 1958 підготувала збірку новел «По той бік» (не видано). Залишила спогади. Останні місяці життя вона тяжко хворіла і 13 квітня 1985 року померла. Похована в Умані.

Визнання прийшло до Надії Суровцової посмертно. Від 1989 р. і в 1990 — х роках про неї з'являються публікації та спогади у періодичній пресі. У 1996 році Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядківання Лесі Падун — Лук'янової, видало унікальні «Спогади» Н. Суровцової, а в 2001 праці її «Листи», книгу першу[10] .

В Умані за адресою: вул. Воїнів-інтернаціоналістів, 6 діє Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової.

Також в Умані одну з вулиць названо ім'ям Надії Суровцової.

Надія Віталіївна в умовах матеріальної скрути підробляла перекладами з різних мов. У результаті з'явились переклади українською наступних книжок[11]:

«Лорд Фаунтлерой» Френсіса Бернет;

«Айвенго» Вальтера Скотта;

«Подорож до Індії» Вольдемара Бонзельса;

«Цвіркун у запічку» Діккенса;

З французької на українську й російську мови переклала книжку 1846 року про історію «Софіїївки»[8].

Пробувала себе й в оригінальній творчості: подавала публіцистичні статті до періодичних видань, написала п'єсу «За гратами» для робітничого клубу «Єдність».

Її друкують харківські «Вісті», «Червоний клич», «Робітнича». «Комуніст», закордонні видання: нью-йоркські «Щоденні вісті», вінніпезька «Робітниця», канадські «Робітничі вісті»[12] .

• Н.Суровцова. Спогади.— Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996.— 432 с.
• Надія Суровцова. Листи. — Київ: вид ім. Олени Теліги, 2001, 704с.
• Суровцова Н. Олізар та його відношення до декабристів // Наукові записки науково-дослідчої кафедри історії української культури. — Харків: Державне видавництво України. — 1927. — № 6. — С. 145 — 161.

• Герасимова Г. П. Суровцова-Олицька Надія Віталіївна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 910. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.828-829.
• Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.303.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Я.Дашкевич. Надія Суровцова. Нотатки з нотаток. — в кн.: Н.Суровцова. Спогади.— Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996.
• Юрий Дойков. Надежда Витальевна Суровцова-Олицкая. — «Правда Севера», 22.02.2001, С.10
• Коцюбинська М. Кілька штрихів до силуету Надії Суровцової// Київ.-1990.-№ 10.-С.70-71.
• Марина Павленко про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко / М. Павленко. — Київ : Грані-Т, 2009. — 120 с.: іл. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-250-3
• Плющ Л. Пам'яті Надії Суровцової: Спогади// Сучасність.-1985.-№ 12.-С.84-90.
• Юрій Хорунжий. Шляхетні українки: Есеї-парсуни. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — 208 с.

• Ірина Рапп. Суровцова Надія Віталіївна — Архів Дисидентського Руху в Україні
• Андрій Зиль. Архангельське «вікно» Надії Суровцової. — «День», № 5, 20.01.2006
• Юрій Хорунжий. Надія Суровцова. Зв'язок поколінь. — «Мистецька сторінка».kiev.ua
• Юрій Дойков. Надія Суровцова. На засланні в Архангельську. (1933—1937)
• Юрій Дойков. Суровцова-Олицкая Н. В. Колымские силуэты. Архангельск. 2007. — 63 с.
• Юрій Дойков. Надия Суровцова-Олицкая. Вена-Колыма. (1919—1939). По материалам архивов Службы безопасности Украины и Л. Н. Падун-Лукьяновой (Киев), ГАРФ (Москва). Архангельск. Центр документации. 2010. — 67 с.