Українсько-латвійські відносини

Будинок, у якому з 1920 по 1921 рік розташовувалось офіційне представництво УНР у Латвії. Латвія, Рига, вул. Антоніяс, 6

Дипломатичні відносини між Українською Народною Республікою та Латвійською Республікою були встановлені у 1918 році — у грудні 1918 року почало діяти представництво Тимчасового уряду Латвії в Україні, 1 вересня 1919 року засновано консульство УНР у Ризі, 16 січня 1920 року — офіційне представництво УНР у Латвії, а весною того ж року — пресс-бюро УНР[1][2]. Держави взаємно визнавали одна одну, супроти чого активно виступала Польща[1].

Основними напрямками співпраці між УНР та Латвією були питання біженців та звільнення військових. В рамках вирішення першого питання 22 листопада 1919 року латвійська влада виділила кредит українському консульству для покриття витрат, пов'язаних з відсиланням біженців на батьківщину і організацією кур'єрського зв'язку, а у червні 1920 року в Україні почав діяти представник латвійського товариства реевакуації біженців. У рамках вирішення другого — українське консульство з самого початку своєї роботи почало домагатися звільнення солдатів-українців з латвійської військової служби і отримало в цьому підтримку командування Латвійської армії, а 22 червня 1920 року вийшов офіційний наказ головного отамана і військового міністра УНР Симона Петлюри про звільнення громадян Латвії, як громадян «дружньої держави», від служби в армії УНР[1].

Будинок, у якому з 1919 по 1920 рік розташовувалось офіційне представництво Латвії в Україні. Україна, Київ, вул. Хрещатик, 50

Також держави активно співпрацювали у рамках міжнародних конференцій: на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років, де держави активно контактували в питанні грошових кредитів для офіційної діяльності делегацій; на Тартуській конференції балтійських держав у жовтні 1919 року, куди делегація УНР була запрошена в якості спостерігача; на Булдурській конференції у серпні-вересні 1920 року, куди УНР була запрошена з ініціативи Латвії. За результатами останньої були утворені Рада уповноважених балтійських держав та Рада військових представників країн-учасниць, в діяльності яких прийняли участь УНР та Латвія[1].

В економічній сфері було висунуто кілька проектів співпраці, проте всі вони не були реалізовані через війну[1].

Після підписання у 1921 році Угоди про взаємне визнання з УСРР Латвія припинила офіційні контакти з УНР[1].

Консули України у Ризі:

• Никифор Бендеровський. Призначений у 1919 році[1][2];
• Еріх Флейшер. В. о., призначений у 1919 році[1].

Посли України у Латвії:

• Володимир Кедровський. Призначений у січні 1920 року[2], за сумісництвом посол у Фінляндії та Естонії[3]

Представники Тимчасового уряду Латвії в Україні:

• Крістап Бахман. Призначений у грудні 1918 року, з береня 1919 року також, за сумісництвом, представник при Добровольчій армії, на Дону та Кубані, у Криму, Грузії та Вірменії[1].

Міждержавні угоди цього періоду:

• Проект політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною та Фінляндією за результатами Булдурської конференції від 31 серпня 1920 року[1].

Офіційні ноти:

• З боку України:
  • Спільна нота України, Білорусії, Литви та Естонії про протест, e зв'язку з обшуком в одному з консульств, а також проти конфіскації латвійською армією автомашин дипломатичних представництв, видворення з Латвії іноземних громадян і їх мобілізації у латвійську армію від 5 грудня 1919 року[1];
  • Нота про визнання Україною незалежності Латвії і її Тимчасового уряду від 10 грудня 1919 року[1];
  • Декларація уряду УНР про зміцнення добросусідських відносин з Румунією і солідарними з Україною балтійськими, чорноморськими і кавказькими країнами від 2 червня 1920 року[1];
  • Протест проти переговорів Латвії з Радянською Україною від 27 січня 1921 року[1].
• З боку Латвії:
  • Нота про визнання Латвією УНР від 17 лютого 1920 року[1];
  • Офіційне запрошення на конгрес поштового та телеграфного зв'язку у Булдурі від 9 вересня 1920 року[1].

Євген Терлецький — перший і єдиний повноважний представник УСРР у країнах Балтії

Після зайняття території України Червоною армією влітку 1920 року виникла проблема повернення звідти латвійських біженців — радянська влада, посилаючись на відсутність домовленостей між Латвією та Радянською Україною, фактично заблокувала виїзд тисяч латвійських громадян. Ця проблема викликала велике занепокоєння у латвійського уряду, у зв'язку з чим він пішов на поступки радянській владі — у вересні 1920 року Рига, столиця Латвійської Республіки, стала майданчиком для радянсько-польських мирних переговорів, де радянську сторону представляли делегації Радянської Росії та Радянської України[1], тоді ж почалися і попередні консультації між представниками Латвії та УСРР[4]. В рамках попередніх консультацій радянські представники запропонували надати латвійцям «зерно в обмін на визнання» та попередньо укласти політичний договір, у свою чергу латвійські представники висловили зацікавленість можливістю підписати репатріаційну угоду й повернути додому 4 500 латвійців, а також поверненням майна, вивезеного з території Латвії російськими військами під час Першої світової війни[4]. Вже 27 листопада латвійський уряд отримав від голови Ради народних комісарів та комісара закордонних справ Української СРР Християна Раковського пропозицію почати офіційні переговори про встановлення дипломатичних відносин[1], однак під тиском Франції та Великої Британії вимушений був відмовити[4]. У відповідь, щоб зробити латвійців поступливішими, радянські дипломати запропонували провести репресії проти громадян Латвії в Україні, але радянський уряд обрав інший підхід — він відмовився повертати устаткування підприємств, але дозволив 1 500 латвійцям репатріюватись (тільки тим, що не були кваліфікованими фахівцями). Разом з репатріантами до Латвії вирушила «робітнича делегація», яка ознайомилась з умовами праці репатрійованих робітників і публічно задекларувала неприйнятність цих умов[4]. 19 лютого 1921 року міністр закордонних справ Латвії Зігфрід Анна Мейєровіц проінформував представників УНР, про те, що Латвійська держава завжди з симпатією ставилась до зусиль українців створити незалежну державу, проте уряд зважає на реальну владу, що існує на території України, і тому починає переговори з представниками УСРР[1].

Офіційні перемовини між урядами Латвійської Республіки та Української СРР почалися у травні 1921 року у Москві і завершились 3 серпня підписанням двох угод, якими сторони «беззастережно» визнали одна одну «самостійними, незалежними, суверенними країнами», урегулювали питання взаємного повернення біженців та оптантів, а також взяли на себе зобов'язання «не допускати на своїй території створення або перебування жодних організацій і груп, які претендують на роль уряду території або частини території сторони підписанта, а також урядів і їхніх організацій або посадовців, метою яких є повалення уряду іншої сторони»[1][4]. У вересні 1921 року до Харкова прибув офіційний латвійський представник, а березні 1922 року був призначений повноважний представник УСРР у державах Прибалтики та його заступник по Латвії, але через те, що раднарком продовжував перешкоджати у проведенні репатріації, латвійський дипломат залишив Україну, а управління уповноваженого у справах репатріації зрештою так і не було реорганізовано в посольство[4]. Водночас, під тиском представників РРФСР, окрема дипломатична місія УСРР у країнах Балтії була ліквідована вже у квітні[5], а наприкінці 1922 року УСРР перестала бути окремим об'єктом міжнародного права через приєднання до СРСР[1].

Повноважні представники УСРР у державах Прибалтики:

• Євген Терлецький. Призначений у березні 1922 року[4].

Офіційні представники Латвії в УСРР:

• Є. Ульман. В.о., призначений у вересні 1921 року[4].

Міждержавні угоди цього періоду:

• Договір між УСРР і Латвією від 3 серпня 1921 року;
• Угода «Про репатріацію біженців» від 3 серпня 1921 року.

У 1939-1941, 1944-1991 роках обидві країни були окуповані Радянським Союзом.

Уряди УНР та Латвії у вигнанні співпрацювали в рамках Антибільшовицького блоку народів.