Феодор (Рафальський)

12 травня 1920 року він приймає дияконський сан від Діонісія (Валединського), єпископа Кременецького, пізніше — митрополита Варшавського і всієї Польщі, а 20 травня цей же єпископ рукоположив його в сан священика.

З 1922 по 1939 рік перебував у клірі Польської Православної Церкви.

В 1923 році одружився.

З 1924 року по 1928 рік навчався на Богословському факультеті Варшавського університету, закінчивши його із званням магістра богословських наук.

В 1930-х роках був настоятелем Богоявленського кафедрального собору в м. Острозі. Одночасно займався педагогічною діяльністю, викладаючи в міській гімназії та педагогічному інституті. Активно співпрацював в Російському благодійному товаристві, яке очолював доктор С. К. Храневич. Був нагороджений багатьма церковними нагородами, в тому числі отримав звання митрофорного протоієрея.

З початку німецької окупації України під час Другої світової війни перебував у клірі Української автономної церкви (УАЦ). Не пізніше 1942 року — овдовів[2]. Навесні 1942 року був обраний кандидатом на заміщення єпикопської кафедри[3]

12 червня 1942 року визначенням Собору єпископів Автономної православної церкви України був обраний на кафедру єпископа Таганрозького, вікарія Катеринославської єпархії. Після прийняття чернецтва був зведений в сан архімандрита з ім'ям Феодора (на честь преподобного Феодора, князя Острозького). 25 липня 1942 року в Свято-Успенській Почаївській лаврі був хіротонізований на єпископа Таганрозького з правом керування парафіями Ростовської єпархії.[4]) митрополитом Волинським і Житомирським Олексієм (Громадським) за участю єпископів: Веніаміна (Новицький), Димитрія (Магана), Серафима (Кушнірука) та Іова (Кресовича). Йому тимчасово було доручено залишатися у Почаївській Лаврі у якості помічника предстоятеля УАЦ[5]

Воєнні дії не дали можливості новопоставленному єпископу прибути до місця призначення, тому 25 серпня 1942 року він був призначений єпископом Рівненським, вікарієм Волинської єпархії.

За деякими даними брав участь у архієрейському Соборі 6 червня 1943 року в Ковелі, який був скликаний для виборів першоієрарха Автономної Церкви після загибелі Олексія (Громадького). Крім обрання нового Першоієрарха Ковельський собор єпископів УАЦ 7 червня 1943 року постановив, що Волинсько-Житомирською єпархією керують 3 вікарних єпископи з правами правлячих на території своїх областей: колишній Луцько-Ковельський єпископ Іов (Кресович) був переведений на Кременецьку і Дубенську кафедру «з правами самостійного у своїй області» і став 1-м вікарієм, Мануїл (Тарнавський) був призначений 2-м вікарієм — єпископом Володимиро- Волинським і Ковельським (також з правами самостійного архієрея), 3-м волинським вікарієм з правом керування своєю областю був Рівненський єпископ Феодор (Рафальський)[6]

У січні 1944 року був евакуйований до Німеччини. Там православне духовенство зосередилось в м. Мюнхені, де, в серпні 1945 року, єпископат УАЦ на своєму Соборі вирішив увійти до складу Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ)[7].

12 грудня 1946 року Архієрейський Синод РПЦЗ прийняв рішення заснувати в Австралії єпархію і призначив на неї Феодора (Рафальського) з титулом єпископа Сіднейського і Австралійського. Через труднощі з оформленням необхідних для в'їзду документів єпископ прибув до Австралії тільки 5 листопада[8] 1948 року на пароплаві «Дерна» разом з протодияконом Петром Грицаєвим. Єпископ Федор став першим православним архієреєм в Австралії.

Собор РПЦЗ вирішив призначити в Австралію єпископа тому що кількість православних там постійно збільшувалась. Не дивлячись на те, що на той час в Австралії вже були православні священики, але духовного життя як такого не було. Богослужіння відправлялись в грецьких і сирійських храмах. Люди не цікавилися богослов'ям і були не воцерковлені. У той час в Австралії існувало тільки 2 приходи — в містах Брисбен і Сідней. Брисбенська парафія була заснована в 1925 році, а Сіднейська — в 1938 році. На час приїзду до Австралії єпископа Феодора, в Брисбені існував єдиний в країні храм, збудований в російській православному стилі в 1933 році. У Сіднеї в той час існувала лише Свято-Володимирська домова церква. У цих умовах Брисбен був обраний для заснування там apxіeрейской кафедри. Трохи пізніше ця кафедра була переміщена в Сідней, в якому жила велика російська колонія. Російська православна паства в Австралії до 1948 року складалася майже виключно з емігрантів, які прибули в цю країну після жовтневого (1917 року) перевороту в Pocії і поразки антибільшовицьких рухів у громадянській війні. Паства ця була дуже нечисленна. Але це положення стало змінюватися, починаючи з другої половини 1948 року, коли в Австралію стали прибувати так звані «переміщені особи» — DP (displaced persons) — з Європи та Азії. Після Другої світової війни кількість православних в Австралії зросла в багато разів, а отже і зросла кількість російських церков і приходів.[9]

В кінці 1949 року єпископ Феодор був зведений в сан архієпископа, а 16 лютого 1950 року йому було присвоєно титул архієпископа Сіднейського і Австралійсько-Новозеландського.

Владика Федор віддавав всі свої сили на створення єпархії, систематично відвідував далекі і близькі парафії, знайомився з життям і пастирським служінням. В 1951 році він тричі відвідав Брисбен, тричі Мельбурн, Аделаїду, табори Скайвілл, Грега, Батхерет, Вайкол і Бонегілле. В 1951 році був проведений Перший єпархіальний з'їзд Австралійсько-Новозеландської єпархії. 27 грудня 1953 року в Сіднеї відбулось освячення Свято-Петропавлівського кафедрального собору. Зросла кількість парафій.

В ніч на 8 квітня 1955 року у вледики Феодора сталася шлункова кровотеча. Лікарі ствердили, що до цього спричинила виразка дванадцятиперстної кишки. Ще перебуваючи в Острозі, він часто мав проблеми зі шлунком. 23 квітня стався інсульт. 5 травня 1955 року архієпископ Феодор (Рафальський) помер. Похорон новопредставленого архієрея відбувся 7 травня в Свято-Петропавловському кафедральному соборі. Похований недалеко від вівтаря Свято-Петропавлівського кафедрального собору у Сіднеї.