Тимченко Євген Костянтинович

Євге́н Костянти́нович Тимче́нко (псевдонім — Богун; 27 жовтня 1866, Полтава — 22 травня 1948, Київ) — український мовознавець-україніст, спеціаліст із санскриту, порівняльного мовознавства, поліглот (знав французьку, німецьку, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон та інші), академік АН УРСР, член-кореспондент AH CPCP (з 1929 року).

Євген Костянтинович Тимченко
Фото зроблене у день арешту Євгена Тимченка органами НКВД, 9 вересня 1938 року
Фото зроблене у день арешту Євгена Тимченка органами НКВД, 9 вересня 1938 року
Народився 27 жовтня 1866(1866-10-27)
Полтава, Російська імперія
Помер 22 травня 1948(1948-05-22) (81 рік)
Київ, УРСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Країна Російська імперія→УНР→СРСР
Національність українець
Діяльність науковець
Alma mater Київський університет, Петербурзький університет
Галузь мовознавець—україніст, перекладач
Заклад Інститут мовознавства АН УРСР
Звання Дійсний член НТШ, академік АН УРСР, член-кореспондент AH СРСР, професор Варшавського університету і Київського університету
Членство НАН України і Академія наук СРСР
Роботи у Вікіджерелах

Автор праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови, автор підручників, загалом понад ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані). Автор першого перекладу фінського епосу «Калевала» українською мовою[1].

Активний член Братства тарасівців, дійсний член НТШ, член Київської Старої Громади (1918–1932), професор Київського Університету й ІНО, з 1918 року — голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови УАН. Учасник правописної конференції 1927 року.

Дмитро Павличко у передмові до видання «Калевали» в перекладі Євгена Тимченка зауважить:

Євген Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система.

Життєпис

Народився 27 жовтня 1866 року в Полтаві в родині службовця. У 1889—1890 роках навчався в Петербурзькому університеті як вільний слухач. У 1891—1893 роках працював у державних установах Києва і Чернігова, в редакції «Киевской старины», в бібліотеці Київського університету. 1910 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Викладав російську мову в середніх навчальних закладах та Вищих жіночих курсах, магістр російської мови та словесності. Працював у редакції часопису «Киевская старина».

У 1914—1915 роках, після захисту дисертації, викладав у Варшавському університеті. 1916 року евакуювався до Ростова, де організував товариство «Просвіта».

1918 року делегований до Центральної Ради як представник «Просвіти». Брав участь у заснуванні Української академії наук. У 1918—1932 роках обіймав посаду професора Київського університету. У 1919—1930 роках працював головою Комісії для складання історичного словника української мови ВУАН, водночас був заступником голови соціально-економічного відділу Інституту української наукової мови ВУАН. У 1925—1928 роках член Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України. У 1930—1933 роках працював у відділі історії української мови Інституту мовознавства ВУАН. Звільнений за сфабрикованим звинуваченням «участь у контрреволюційній діяльності СВУ»[2].

1938 року безпідставно заарештований органами НКВС. Належність до контрреволюційної організації заперечив, але визнав свої «націоналістичні» погляди. 1939 року засуджений на 5 років заслання до Красноярського краю. 1943 року повернувся до Києва, і старанням Максима Рильського та Леоніда Булаховського був прийнятий на попереднє місце роботи. З 1944 року працював старшим науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР. Тривалий час не мав можливості опублікувати свої праці через заборону з боку радянської цензури (лише 1948 року з'явилася посмертно його стаття «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся»).

Помер 22 травня 1948 року.

Наукова і творча діяльність

У питаннях сучасної літературної мови представник архаїзаторсько-етнографічної школи, що орієнтувалася на самобутність розвитку мови в дусі відповідно пересіяних діалектних записів, а в історії мови — молодограматиком.

Виступав проти гіпотези про прасхідньослов'янську мову («Слов'янська одність і становище української мови в слов'янській родині» // журнал «Україна», 1924). Пропонував увести до української абетки літери s (замість дз), z (замість дж) та j (замість й, зокрема в є, ї, ю, я) Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису. — Історія українського правопису. XVI—XX ст. — Київ, 2004. Харківська правописна конференція підтримала ідею щодо s та z , проте після того, як ЦК КП(б)У на чолі з Лазарем Кагановичем засудив впровадження нових літер, конференція анулювала своє рішення[3].

Разом з Володимиром Науменком та іншими співробітниками журналу «Киевская старина» уклав тлумачний словник української мови, який після остаточної редакції Бориса Грінченка став відомий як «Словник Грінченка».

Твором життя Тимченка є «Історичний словник українського язика (14-18 ст.)». Тимченко склав його прототип на поч. 20 ст. і він мав бути виданий як додаток до «Словаря української мови» Б.Грінченка (1907–1909), але перший том (А-Ж) в дуже поширеній версії при співпраці Е.Волошина, К. Лазаревської та Г.Петренка вийшов лише у 1930–1932 роках. Розгром української культури в УСРР припинив працю над словником, черговий випуск знищений у друкарні. Картки для дальших випусків зберігаються в Інституті мовознавства в Києві.

Перекладав карельсько-фінський і естонський народні епоси («Калевала», Львів, 1901[4], «Калевіпоег» — частково) і з французької мови (Мопассан, Метерлінк, Гюґо).

Вибрані праці

Монографії

Словники

Підручники

Статті
  • Програма до збирання діалектичних одмін української мови (1910, у співпраці з К.Михальчуком)
  • Вказівки, як записувати діалектичні матеріали на укр. язиковім обширі (1925)
  • Рід в українській мові // Збірник історично-філологічного відділу ВУАН. — № 76-б, ч. 2. — 1928. — С. 125—138;
  • Пам'яті Бориса Михайловича Ляпунова // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 2-3. — 1946. — С. 242—248;
  • Одна діалектна особливість вживання морфеми -ся // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 6. — 1948. — С. 74-75;

Примітки
  1. Дмитро Павличко в передмові до видання «Калевали» в перекладі Є.Тимченка зізнається:
    1973 року, перебуваючи у Фінляндії, при підготовці фінського номера «Всесвіту і маючи намір приступити до вивчення мови суомі», щоб перекласти «Калевалу», я простідював Тимченків переклад. Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що «Калевалу» краще за Тимченка не перекладу…
  2. Дмитро Павличко:
    Його прізвище у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, А.Ніковського, Л.Старицької-Черняхівської, В.Дурдуківського та багатьох інших. Він найближчий до цих людей, але ув'язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну
  3. A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian. Historiography. Edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther — Central European University Press — Budapest, New York. — 2009. — S. 208
  4. Вдруге переклад буде видано у 1928 році вже в Києві, і нарешті третій на сьогодні  — відредагований Д.Павличком  — вийшов у 1995 році

Література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.