Францішек Генрик Духінський

Францішек Генрик Духінський (пол. Franciszek Henryk Duchiński, 1816, Правобережна Україна — 13 липня 1893, Париж) — польський історик, публіцист, громадський діяч.

Францішек Генрик Духінський
пол. Franciszek Henryk Duchiński
Народився 1816(1816)
Правобережна Україна, Російська імперія
Помер 13 липня 1893(1893-07-13)
Париж, Франція
Поховання Кладовище Шампо в Монморансі
Країна  Російська імперія
 Франція
Діяльність історик
Галузь історія і етнографія
Alma mater КНУ імені Тараса Шевченка
Знання мов французька[1], польська[1], російська і українська
У шлюбі з Seweryna Duchińskad[2]

Життєпис

Освіта

Ходив до кармелітської школи у Бердичеві[3], а потім вчився у василіянському колегіумі в Умані[4], з 1834 року навчався у Київському Імператорському університеті святого Володимира, завдяки останньому став відомим у світі як Духінський з Києва.

В еміграції

У 1846 році, переслідуваний поліцією, емігрував до Парижа. Там знайшов підтримку князя Адама Єжи Чарторийського, який надав йому можливість друкуватися у його еміграційному виданні пол. Trzeci Maj. Духінський мав нагоду поширювати свої ідеї через Літературно-Історичне Товариство. Під час Весни Народів в Італії у 1848 році вступив до Італійського Легіону Владислава Замойського, де розвинув свою антиросійську пропаганду. В Болоньї видрукував свої погляди з посиланням на погляди Адама Міцкевича на слов'янську літературу.

У Турині в 1849 році заснував італ. Società per l'Allianza Italo-Slava. Також написав багато статей до французьких видань.

Разом з генералом Замойським виїхав до Туреччини, де не припиняв свою пропагандистську роботу, розраховуючи на швидкий вибух російсько-турецької війни. Співробітничав з Михайлом Чайковським та невдовзі став представником Отелю Лямбер у Белграді. Під час Кримської війни був лектором у союзницьких військах. Там виголосив для французьких, британських та турецьких солдатів низку доповідей про довговічну цивілізаційну боротьбу Польщі та Русі з московською державою. Одночасно у Стамбулі видав три трактати: фр. Questions d'Orient (1853), фр. Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences … avec remarques et carte (1854), фр. La Moscovie et la Pologne (1855).

З Туреччини подався до Лондона, де видав свою працю пол. Polacy w Turcji. У 1860–1864 роках перебував у Парижі. Там розвинув публіцистичну діяльність, підриваючи підвалини панславізму у трактуванні російського уряду. Займав посаду віце-президента Французького Етнографічного Товариства та був обраний членом багатьох французьких наукових товариств (антропологічного, географічного і азійського). Завдяки своєму впливові у наукових колах добився вилучення із шкільних програм історії Русі як частини історії Великого князівства Московського. У Монпарнасі викладав історію в польській школі. Внаслідок зближення Франції та Росії в 1871 році був змушений оселитися у Швейцарії в Ааргау. Там редагував фр. Révue historique, éthnographique et statistique, одне з найважливіших видань світової етнології. У 1872 році став зберігачем Національного Польського музею у Раперсвілі. Двічі перебував у Галичині, де у 1875 році у Кракові заснував пол. Przegląd Etnograficzny.

Відомо, що вже 1882 року мешкав у Парижі, де надав матеріальну допомогу Антоні Богдановичу. Його старенького часто відвідувала Анна Білінська та розраджувала разом з ним свій сум за Україною.

Похований на цвинтарі в Монморансі (департамент Валь-д'Уаз) неподалік Парижу.

Сім'я

Батько — збіднілий шляхтич Францішек Духінський.

Мати — Зофія (у дівоцтві Боярська).

У дитинстві мав підтримку родини Тишкевичів.

Погляди

Духінський відносив українців і поляків до народів арійських, а росіян — до туранських. Таким чином він викреслював Росію з числа народів не лише слов'янських, а й європейських.[5][6]

Вважав, що колискою слов'ян були терени від Вісли до Дніпра. Як прихильник відновлення Київської Русі прагнув до укладення русько-польсько-литовської унії. Справив великий вплив на французького історика Анрі Мартена, який у праці фр. La Russie et l `Europe багато посилався на праці Духінського, та польського історика Фелікса Конечного.

Його спроби створити нову теорію слов'янської етнографії доставили йому вельми широку популярність; сама теорія ця у свій час приймалася як щось твердо встановлене значною частиною західноєвропейської літератури (наприклад, Анрі Мартеном). Про тезах Духінського в одному з листів схвально висловився Карл Маркс; пізніше він завжди називав думку Духінського помилковим. Але «хотів би, щоб Духінський мав рацію і щоб принаймні цей погляд став панувати серед слов'ян»[7]. Насправді, однак, теорія Духінського представляла собою лише прагнення надати форму наукової системи політичні мріяння і почуття польської еміграції. Підставою теорії служить думка, що великороси або, як називає їх Духінський, «москалі», не належать до слов'янського і навіть до арійського племені, а становлять галузь племені туранського нарівні з монголами і марно привласнюють собі ім'я російських, яке належить по справедливості тільки малоросів і білорусам, близьким до поляків за своїм походженням. Сама мова, якою в даний час говорять «москалі», є штучно запозичений і зіпсований ними мова церковнослов'янська, витіснив існуючий колись якийсь народний туранский мову. На доказ «туранства» великоросів Духінський призводить автократичну форму уряду ( «царат»), невластиву нібито арійським племенам, існування у них «комунізму», тоді як арійців відрізняє індивідуальна власність, схильність до кочування, нібито існуючу у великоросів нарівні з усіма туранцамі , нарешті, мале розвиток серед великоруського племені міст і міського життя. Природна, по Духінський, межа туранського племені - Дніпро, Двіна і «річки Фінляндії».

Інтерес арійської Європи вимагає відновлення слов'янського польської держави, яке охопило б родинні племена малороси і білорусів і послужило б для Західної Європи оплотом від туранського могутності москалів. Вчення Духінського, що відповідало вкоріненою тоді серед поляків ідеї про «обраності» польського народу, було прийнято більшістю польської інтелігенції з захопленням, а люди, більш свідомо ставилися до питання, не завжди мали можливість висловити своє справжнє думку.

У російській літературі теорія Духінського зустріла найбільш серйозну критику в статтях Н. І. Костомарова, зокрема в «Правді полякам про Русь»[8][9]. Поступово авторитет теорії став падати, і в самому польському суспільстві голосніше ставали голоси критиків. У 1886 р професор Дерптського університету Бодуен де Куртене видав у Кракові брошуру ( «Z роwodu jubileuszu profesora Duchińskiego»), в якій заперечував за теорією Духінського будь-яке наукове значення і визнавав «святкування народом ювілею м Духінського ювілеєм хронічного патріотичного помилки». Російський переказ цієї брошури з декількома додатковими зауваженнями зробив А. Н. Пипін в статті «Тенденційна етнографія».[10]

Твори
  1. Questions d'Orient(фр.) (1853)
  2. Les Moscovites Grand-Russes d` après leurs origines, éléments et tendences … avec remarques et carte(фр.) (1854)
  3. La Moscovie et la Pologne(фр.) (1855)
  4. «Zasady dziejów Polski i innych krajów słowiańskich»(пол.) (П., 1858—61);
  5. «Polacy w Turcyi»(пол.) (Л., 1858),
  6. «Treść lekcyi historyi polskiéj wykładanych w Paryży»(пол.) (П., 1860);
  7. «Pologne et Ruthénie. Origines slaves»(фр.) (П., 1861);
  8. «Dopełnienie do trzech cześći zasad dziejów etc.»(пол.) (П., 1863);
  9. «Nécessité des réformes dans l'exposition de l'histoire des peuples Aryâs-Européens et Tourans»(фр.) (П., 1864);
  10. «Peuples Aryâs et Tourans, agriculteurs et nomades»(фр.) (1864).

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. https://books.google.cz/books/about/Dzie%C5%82a_Historja_literatury_polskiej_pot.html?id=1hgPAAAAIAAJ&redir_esc=y — С. 295.
  3. Володимир Єршов «Золотий вік» друкарства у Бердичеві
  4. До 200-ліття від народження Францішека Духінського. Український тижневик Міст (укр.). 14 квітня 2016. Процитовано 1 квітня 2021.
  5. Володимир ПОТУЛЬНИЦЬКИЙ — 07.pdf
  6. Отечественныя записки, журнал учебно-литературный и политическій, издаваемый А. Краевскимъ и С. Дудышкинымъ. — СПб : Типографія А. А. Краевскаго, 1864. — Т. CLV. — С. 426-448.(рос. дореф.)
  7. https://www.marxists.org/russkij/marx/cw/t31.pdf
  8. Osnova: i͡uzhno-russkīĭ literaturno-uchenyĭ vi͡estnik (рос.). V tipografiĭ P. A. Kulisha. 1861.
  9. Костомаров: Правда Полякам о Руси - Украинские Страницы. web.archive.org. 31 січня 2012. Процитовано 2 вересня 2021.
  10. Vi︠e︡stnik Evropy (рос.). Stasi︠u︡levich. 1887.

Джерела та література


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.