Цегляний стиль у Києві

Ки́ївський цегляни́й стиль — один із напрямків розвитку архітектури Києва у ХІХ — ХХ ст. У цей період у місті зведено низку промислових, громадських і житлових будинків в цегляному стилі. Найхарактернішою рисою таких будівель була заміна ліпних прикрас і тиньку декором із непотинькованої цегли.

Цегляний «Замок Фроммета»

Історія
Фасад Київського арсеналу. Малюнок XVIII сторіччя
Оборонна казарма з Микільскою брамою Нової Печерської фортеці з київської жовтої цегли

Будівлі з непотинькованими фасадами зустрічалися вже на зламі XVIII — ХІХ століть. Це були переважно виробничі і складські споруди, казарми, паркові павільйони.

Однією з найперших цегляних споруд у Києві була будівля київського Арсеналу, збудованого наприкінці XVIII сторіччя, яку сучасники, завдяки блідо-жовтому кольору цегли, називали порцеляновою. Зокрема князь І. М. Долгоруков, якій відвідав Київ у 1810 році, у своїх мемуарах порівнював мури Арсеналу з фаянсом, а також образно та з гумором описав особливості кольору київської цегли, «яка не соромлива й навіть від вогню не червоніє»[1].

Після завершення будівництва фортеці жовта цегла пішла на спорудження цивільних будівель.

Широко використовувати жовту цеглу власного виробництва у Києві почали після затвердження у 1830 році генерального плану Нової Печерської фортеці, розробленого військовим інженером Карлом Опперманом, коли розпочалося масштабне будівництво міських укріплень. Будівельними роботами, які тривали у 1831—1861 роках, керував начальник Київського інженерного округу Отто Фрейман[2].

Київська жовта цегла
Нижні підпірні мури із жовтої цегли. Провалля
Цегла з тавром цегельні й роком виробництва. Микільська брама Київської фортеці

Цеглу (плінфу) використовували вже в давньоруській храмовій архітектурі X — початку XIII століття. Наприклад, її виготовляли для будівництва Десятинної церкви, Софійського собору, храму Спаса на Берестові. Фрагмент мурованої споруди і плінфу археологи виявили на місці княжого палацу ХІ сторіччя, зведеного на Красному дворі, що на Видубичах[3].

Про київську цеглу згадується і в пізніші часи. Її використовували на потребу замка. На час ревізії 1552 року цеглу зберігали у шопах (складах) на Подолі поруч із цегельнею і «біля острогу, поряд з Дніпром».  Сухої непаленої цегли, як ішлося в документі, лежало «11 громад або стирт під дахом… у цегельні»[4].

Проте київська жовта цегла стала відомою у ХІХ сторіччі.

Брак у Києві родовищ будівельного каменя і наявність будівельного дерева та високоякісної глини для цегли й кераміки вплинули на «фактуру» й кольористику забудови, в якій домінували цегла і дерево[5].

До середини 1830-х років у Києві виробляли червону цеглу на цегельні інженерного відомства, на якій працювали переважно колишні солдати з арештантських рот. Матеріал ішов тільки на фортечні роботи. Інша цегельня належала закладу громадського піклування, де також використовували працю арештантів. Окрім казенних у місті були комерційні заклади. Один із них — цегельня Терехова — видобував глину в горі біля Провалля[6].

У 1833 році аптекар Йоганн-Сигізмунд Ейсман (1794—1862) на власному хуторі, на виїзді Великої Васильківської дороги, у районі теперішньої Либідської площі й озера Глинка, заснував цегельню. Згодом її власниками стали його син Густав Ейсман, професор Університету святого Володимира, мільйонер, міський голова, а потім онучка Емілія, в заміжжі Суботіна.

Спочатку Ейсман виробляв червоний матеріал. Але, оскільки продукція була не зовсім якісною, на цегельні почали виробляти київську «білу» цеглу. Хоча насправді вона була світло-жовтого кольору. Її виготовляли із синюватої, а при висиханні — зеленуватої глини, що залягає в пагорбах вище рівня Дніпра[7].

У «Статистичному описі Київської губернії» за 1848 рік повідомлялося, що «вироблення сирої цегли триває від 15 квітня до 15 вересня, а випалювання цілий рік. У… 1844—1847 роках у середньому вироблялося по два мільйони випаленої цегли, а в 1848 — 1 500 000. Всього ж із часу заснування заводу вироблено понад 12 000 000 цегли, але кілька років зовсім роботи не здійснювалися. Цегла виходить, за властивістю глини, доброї якості для кладки мурів, фундаментів і димарів, тому що не боїться вогкості; але для печі не годиться»[8].

Із цегли ейсманівської цегельні збудовані університет, будівлі урядових закладів, Перша і Друга гімназії, кадетський корпус, Олександрівський костел.

У 1870-х роках у Києві сталась «будівельна лихоманка». Попит на цеглу зріс. Окрім цегельні Емілії Ейсман-Суботіної діяли ще 18 підприємств. Деякі з них випалювали по 1,5-2 млн штук цегли на рік.

  • Виробництво київської цегли.
    Кар'єр для видобутку білого піску (зліва), сушка цегли просто неба (справа)

Розвиток київського цегляного стилю

Протягом другої половини ХІХ сторіччя Київ розвивався за низкою містобудівних проектів — 1855, 1861, 1869 і 1870 років. Зі скасуванням кріпацтва у 1861 році почався інтенсивний розвиток промисловості. Місто перетворилося на значний транспортний вузол. 1890 року запустили першу електростанцію, конку, а через два роки — перший в Росії і другий в Європі трамвай. Розростання виробництва заторкнуло будівельну справу. Розбудову міста обслуговували 12 цегляних заводів і цементний завод «Фор»[5].

З 1870-х років середмістя забудовується багатоповерховими спорудами по периметру кварталів. Забудова разюче змінює візуальні зв'язки між монументальними спорудами, які раніше домінували в міському просторі. Наприкінці ХІХ сторіччя архітектура житла стала головним містоформуючим чинником. Її розвиток на зламі ХІХ–ХХ століть проходив бурхливо. З'явилися нові архітектурні течії — історичні стилі (неоренесанс, необароко, неоготика) та їхнє поєднання (еклектика). Значного поширення в Києві набули раціоналістичні течії — стиль модерну і київський цегляний стиль, що пізніше трансформувався у функціоналізм[5].

1913 року С. Богуславський в «Ілюстрованому путівникові» писав: «Відмінна й властива тільки одному Києву риса цих будівель — славнозвісна київська світло-жовта цегла, що виробляється на місцевих цегельнях. Більшість будинків, споруджених із цієї цегли, рідко фарбуються, ще рідше тинькуються; тільки обриси кожної окремої цеглини часто обводяться сірою фарбою»[9].

У 1870-х роках з'явилися будинки без тиньку із чистим цегляним фасадом, першим з яких став готель «Національ» на Бессарабці, побудований архітектором Володимиром Ніколаєвим у 1870 році (не зберігся). Тоді ж звели залізничний вокзал, міський водогін 1870—1872 років, корпус № 10 (словолитня) Києво-Печерської лаври[10].

Освоєння нових територій спричинилося до кількох хвиль так званої «будівельної лихоманки». Виникали акціонерні товариства, що здійснювали комплексну перебудову значних територій міста. Наприкінці ХІХ сторіччя житло перетворилося на товар, а отже, з'явилися домовласники та прибуткові будинки[5]. Один із найяскравіших прибуткових будинків 1870-1880-х років став «Замок Фроммета». Надзвичайно просте планування поєднується із неймовірно виразним виглядом веж «англійської готики».

Радянська доба

У 1920-х — 1930-х роках у Києві будували фасади з червоної цегли без штукатурки спочатку в стилі спрощеного конструктивізму, а згодом в архітектурі «рядових» сталінських будинків. Після виходу в 1955 році постанови про боротьбу з «архітектурними надмірностями» і аж до розвалу Радянського Союзу всі цегляні житлові будинки (хрущовки, брежневки тощо) і більшість інших споруд будувалися без штукатурки. Споруди являли собою типові функціональні «коробки» з наймасовішої білої силікатної цегли. У низці випадків для прикраси фасадів з білої цегли використовували кольорову, насамперед червону, викладаючи з неї окремі частини фасаду або настінні візерунки.

Див. також

Примітки
  1. Петров, 2012, с. 285.
  2. Архітектурний атлас Києва, 2012, с. 59.
  3. Археологічні дослідження на Видубичах, 1975.
  4. Опис Київського замка 1552 року, 1886, с. 110—111.
  5. Звіт ІАОП. Том 9. Книга 2, 2015, с. 75.
  6. Київська цегла, 2017, с. 13.
  7. Київська цегла, 2017, с. 29.
  8. Статистичний опис Київської губернії, 1852.
  9. Ілюстрований путівник по Києву, 1913, с. 7.
  10. Прибуткові будинки Києва, 2009.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.