Шведська еміграція до Америки

«Піонерами» великої еміграції з Європи в США в XIX столітті виступили Велика Британія, Ірландія та Німеччина, за якими, після 1850 року, послідували держави Скандинавії і, у свою чергу, країни Центральної та Південної Європи. Дослідження рушійних сил настільки масової європейської еміграції засноване на складних статистичних методах[4]. Однією з теорій, що набули широкого розповсюдження, став проведений у 1926 році Х. Джеромом аналіз так званих «пушпульних факторів» (інакше — факторів «попиту і пропозиції») — спонукальних мотивів еміграції, що діяли з боку США і Європи, відповідно. Джером виявив, що зміни в масштабах міграції більшою мірою були пов'язані з економічною ситуацією в Америці, з чого зробив висновок, що «попит» діяв сильніше, ніж «пропозиція»[5]. Висновки Джерома нині поставлені під сумнів, але, як і раніше, служать основою для багатьох робіт з даної проблеми.[6][7]

Шляхи розвитку еміграції в Скандинавських країнах істотно відрізнялися. Масова еміграція з регіону почалася в Норвегії і протягом усього століття залишалася найбільшою в Європі. Швеція включилася в цей процес на початку 1840-х років, посівши в підсумку третє місце за кількістю переселенців у США (після Ірландії та Норвегії). Набагато менший розвиток отримала данська еміграція, тоді як ісландська характеризувалася пізнім стартом, незабаром, втім, досягнувши показників, порівнянних з норвезькими. Масову еміграцію з Фінляндії, яка почалася не раніше кінця 1880-х, зазвичай розглядають у межах східноєвропейської хвилі.[6]

Емігранти — картина художника Кнута Екваля (1843—1912)

Перші емігранти з Європи добиралися до Америки в трюмах торгових вітрильників. З настанням епохи пари, до кінця 1860-х, виникла ефективна система трансатлантичних пасажирських перевезень. Основу її складали величезні океанські лайнери, операторами яких виступали міжнародні судноплавні компанії, такі, як Cunard Line, White Star Line і Inman Line. Швидкість і пасажиромісткість гігантських пароплавів сприяли здешевленню квитків. Багато маршрутів, які обслуговувалися транспортними компаніями, починалися в шведських портах Стокгольма, Мальме і Гетеборга; деякі з них відрізнялися складністю і включали переїзд через море і подорож сушею до чергового порту. Наприклад, Північно-Німецькі транспортні агентства використовували регулярне пароплавне сполучення між Стокгольмом і Любеком для переправи шведських емігрантів у Німеччину, з їх подальшим перевезенням залізницею в Гамбург або Бремен. Тут мандрівники могли взяти квиток до британських Ліверпуля або Саутгемптона, що служили портами відправлення для великих трансатлантичних лайнерів. Втім, більшість шведських переселенців надавали перевагу морському шляху з Гетеборга у Кінгстон-апон-Галл (Велика Британія), звідки паровоз доставляв їх у Ліверпуль.[8]

До кінця XIX століття на службі у найбільших пароплавних компаній перебували агенти, які вербували емігрантів у Швеції, і добре налагоджена пропагандистська машина. Основна частина агітаційних матеріалів, таких, як рекламні буклети, листівки, вироблялася в США. Консервативні шведські еліти, налякані відтоком з країни сільськогосподарських робочих, все частіше звинувачували пароплавства в підривній діяльності. У Швеції XIX століття звинувачення транспортних компаній у повальній еміграції стали одним із стереотипів, однак сучасні історики по-різному оцінюють реальне значення таких факторів. Brattne і Åkerman вивчили рекламні кампанії та зниження цін на квитки як можливу третю силу поряд з «попитом» і «пропозицією». Згідно з висновками дослідників, ні реклама, ні ціноутворення не чинили на шведську еміграцію визначального впливу. Хоча компанії неохоче відкривають свої архіви, на підставі доступних даних можна припустити, що ціни на білети впали в 1880-х роках, але надалі зберігалися на високому рівні завдяки ціновій політиці картелів.[9] З іншого боку, Бартон зазначає, що вартість подорожі через Атлантику різко знизилась між 1865 і 1890 роками, що підштовхувало менш забезпечених шведів до еміграції. Дослідження Brattne і Åkerman показали, що буклети, які розсилалися агентами пароплавств, не стільки прикрашали життя в Новому Світі, скільки описували зручності і переваги окремо взятої компанії. Американські реалії зображувалися в цілому достовірно; загальні поради емігрантам давалися стисло, але інформативно.[10]

Емігранти пензля С. В. Хеландера (1839—1901): юний фермер стримано прощається з близькими.

Масова шведська еміграція почалася з від'їзду з Уппсальського університету випускника Густава Унонія (1810—1902), разом з його дружиною, служницею і двома студентами. У 1841 році ця невеличка група заснувала поселення, назване ними Нова Уппсала, на території графства Вокеша (нині штат Вісконсин), і з ентузіазмом першопрохідців почала освоєння незайманих земель «в одній з найкрасивіших долин, яку тільки міг запропонувати цей світ».[11] Перебравшись у Чикаго, Уноній незабаром розчарувався в американській дійсності, однак його захоплені звіти про просте і гідне життя піонера, опубліковані в ліберальній газеті Aftonbladet, вже привернули увагу шведів до заходу.

Зростання шведської еміграції було зумовлене економічними, політичними та релігійними причинами, які, в першу чергу, зачіпали селянство. У Швеції зростання населення і часті неврожаї лише погіршували ситуацію, при якій 3/4 населення харчувалися за рахунок крихітних земельних наділів. В особливо важкому становищі опинилися мешканці Смоланда — провінції, що стала «осередком» еміграції[12]. В цьому плані американський Середній Захід являв собою повну протилежність Смоланду, про що в 1842 році повідомляв Уноній: «[цей регіон] більше, ніж будь-яке інше місце на Землі, схожий на ідеал, який дається природою для щастя і зручності людини»[13]. В преріях Дикого Заходу землі було в надлишку; ґрунти були глинистими, а ділянки знаходилися у власності уряду. З 1848 р. ці території продавалися скваттерам за $1,25 за акр ($28 за акр, або $69 за гектар, станом на 2012 рік), на підставі Акта про переважне право фермерів на купівлю державної землі (пізніше заміненого Законом про гомстеди). Недорога і родюча земля Іллінойсу, Айови, Міннесоти і Вісконсина приваблювала як безземельних і розорених європейських селян, так і більш успішних фермерів.

Не менш привабливими виявилися і політичні свободи. Рівень грамотності шведських селян був одним з найвищих у Європі; не дивно, що сільському населенню Швеції стали відомі радикальні ідеї (рівноправності та інші), під прапором яких пройшли європейські революції 1848 року[14]. Суперечності між шведським лібералізмом і консервативним монархічним режимом ще більш пробуджували інтерес до політики в середовищі знедолених, багато з яких сподівалися реалізувати свої республіканські ідеали в США.

Представники незалежних від державної церкви християнських громад обурювалися ставленням до них з боку релігійних властей. Конфлікти між парафіянами Шведської лютеранської церкви та новими церквами були найбільш вибухонебезпечними в сільській місцевості, де прихильники других розвинули бурхливу діяльність, перебуваючи при цьому в полі зору місцевих органів і пастора. До того, як у 1809 році недержавні церкви отримали певні права, обмеження «незаконних» форм богослужіння і віросповідання часто змушувало цілі «парафії» покидати країну, з метою створення власних релігійних громад на чужині. Найбільша з таких груп, що складалася з послідовників проповідника Еріка Янссона, заснувала наприкінці 1840-х рр. колонію Бішоп-Хілл (Іллінойс)[15][16].

Шведська пропаганда проти еміграції, що зображає «американську мрію» Пера Свенссона (ліворуч) і дійсність, в якій його підстерігають кугуар, величезна змія і індіанські «мисливці за головами» (праворуч).[17]

Перший шведський путівник для емігрантів був опублікований у 1841 році, в рік відплиття Унонія; ще дев'ять подібних видань вийшли між 1849 і 1855 роками[18]. Агенти компаній рекрутували великі групи шахтарів і лісорубів прямо в Швеції. Подібним чином вербували і будівельників для американських залізниць (вперше — в 1854 році), наприклад, для Центральна залізниця Іллінойсу[19].

Представники шведського істеблішменту ставилися до еміграції вкрай негативно. Світською та духовною владою вона сприймалася як «відтік робочої сили» і як своєрідний «бунт» нижчих класів. У щоденниках і спогадах емігрантів нерідко можна зустріти опис того, як місцеве духовенство «лякає» переселенців «чужоземними єретиками». Консервативний друк звинувачував емігрантів у відсутності патріотизму і в «моральній нестійкості»: «Немає працівників більш лінивих, аморальних і байдужих, ніж ті, які перебираються в чужі краї»[20]. Еміграція засуджувалася як безрозсудна «манія» або божевілля, пробуджене в неосвічених масах іноземними агентами. У відповідь ліберальна преса заявляла, що «лакеї монархізму» забули згадати про тяжке становище в шведському селі, як і відсталість економічних і політичних інститутів Швеції[21]. «Так, еміграція, воістину, манія», — з сарказмом писала ліберальна Göteborgs Handels — och Sjöfartstidning, — «Нав'язливе бажання наїстися досита після роботи, що доводить до виснаження! Божевільна ідея прогодувати себе і свою сім'ю чесним способом!»[22]