Югославська Македонія у Другій світовій війні

На час початку Другої світової війни у вересні 1939 року територія сучасної Північної Македонії перебувала під владою югославського короля, у межах Вардарської бановини. Після нападу нацистської Німеччини на Королівство Югославія та його розчленування майже вся Македонія потрапила під болгарську окупацію з подальшим приєднанням до Болгарії. Попри значну схожість македонської та болгарської мов, македонці почали партизанську війну проти болгарської адміністрації[6].

11 жовтня 1941 року македонські комуністичні партизани з Народно-визвольної армії Македонії, що були частиною югославського партизанського руху, розгорнули політичну та військову кампанію з метою протидії окупації Вардарської Македонії болгарськими, німецькими, італійськими та албанськими військами. Спочатку вона не мала реального успіху, почавши рости лише з капітуляцією Італії в 1943 році та радянськими перемогами над нацистською Німеччиною.[7][8] Також ключовим чинником стала роль болгарських комуністів, які уникали організації масового збройного опору.[9] Їхній уплив на македонську партійну організацію залишався панівним до весни 1943 року, коли у Македонію прибув спеціальний емісар Тіто Светозар Вукманович.[10] Це призвело до появи молодшого покоління партизанських ватажків, налаштованих вороже до Болгарії і прихильних до Югославії.[11] У західній частині краю діяли також албанські партизани.

У жовтні 1943 Головний штаб Народно-визвольної армії Югославії та партизанських загонів Македонії звернувся з маніфестом до македонського населення, в якому визначалося головне завдання: визволити край від «великоболгарських, албанських, македонських фашистів» та «великосербських і великоалбанських гегемоністів»; об'єднати всі македонські землі, населення яких увійде до «братнього союзу всіх південнослов'янських народів».[12]

2 серпня 1944 року про взяття влади в країні у свої руки оголосили Антифашистські збори народного визволення Македонії.

Наприкінці 1944 року на території як югославської, так і грецької Македонії керівництво ВМРО безуспішно намагалося створити незалежну македонську республіку.

Після того, як у вересні 1944 року Болгарія перейшла на бік союзників по антигітлерівській коаліції, дислокована в Македонії болгарська П'ята армія відійшла до старих кордонів Болгарії. На початку жовтня новостворена Болгарська Народна Армія спільно з Червоною Армією вступила в окуповану Югославію, щоб перепинити відхід німецьких військ із Греції. Вардарську Македонію було визволено наприкінці листопада, коли й було утворено комуністичну Югославію.

Партизани назвали операцію «Народно-визвольною боротьбою Македонії» (мак. Народноослободителна борба на Македонија) у рамках більшої Народно-визвольної війни Югославії, але учасники цих бойових дій також замірялися на всю географічну область Македонія.

19 і 20 квітня 1941 р. було розроблено поділ Вардарської Македонії — тоді частини Вардарської бановини. Болгарські війська ввійшли в центральну і східну частини та захопили більшість бановини, включаючи частини Східної Сербії і сьогоднішнього Косово. Ключовим підрозділом, який зайняв більшу частину території, була 5-та армія. Західні частини Македонії загарбало фашистське Королівство Італія.[13]

У югославській частині Македонії створювалися болгарські акційні комітети (перший — у Скоп'є 13 квітня 1941 р., активними членами якого стали колишні члени ВМРО[14][15]). 13 квітня 1941 р. на засіданні у Скоп'є вирішено, що одним із перших завдань новоствореної організації буде врегулювання відносин із німецькою владою.[16] Коли 19 квітня 1941 р. болгарська армія увійшла у Вардарську Македонію, більшість місцевого населення зустріла її як визволителів, оскільки на той час у місцевого населення переважали антисербські та проболгарські почуття.[16][17][18][19][20] З приходом болгарських військ відбулося масове вигнання з Вардарської Македонії сербських колоністів.[21] За клопотанням комітетів та болгарської адміністрації німецька, італійська та угорська влада звільнила понад 12 000 військовополонених югославських македонців, свого часу призваних до лав розгромленої югославської армії.[22] З упорядкуванням у краї діяльності адміністративних органів, акційні комітети дедалі більше втрачали вагу і, зрештою, були розпущені.[23]

Методія Андонов, перший голова АСНОМ та Народної Республіки Македонія. Після його незгоди з політикою нової Югославії його було заарештовано і засуджено до 12 років в'язниці.

Загальна кількість жертв Другої світової війни у Македонії налічувала приблизно 24 тисячі, з яких: 7 000 євреїв, 6 000 сербів, 6 000 етнічних македонців, 4 000 албанців та 1000 болгар.[24] Вона включала близько 3000 «колабораціоністів», «контрреволюціонерів» та цивільних жертв, 7000 євреїв, знищених у концтаборах і 14 000 бійців руху опору та вояків, з яких 5 000 були македонцями.

Попри істотне залучення Болгарії на боці союзників наприкінці війни,[25][26][27][28][29][30][31] країну на Паризькій мирній конференції 1946 р. не було зараховано до списку держав, які спільно воювали на боці країн-переможців[32] і їй було наказано сплатити воєнні репарації Югославії за окупацію Македонії та Південної Сербії, від чого Югославія в односторонньому порядку відмовилася в 1947 році.

Зате Македонія за свій внесок у перемогу над фашизмом завоювала повагу серед своїх союзників. Це знайшло вираз у визнанні союзниками новоствореної македонської республіки, хоча і в рамках югославської федерації. А через цю національно-визвольну війну Македонії, її народ уперше в сучасній історії зумів здобути свою державність та отримати окрему національність і мову. Ці події ознаменували поразку в цьому краї болгарського націоналізму і перемогу македонського.[33]

• Югославський фронт Другої світової війни
• Болгарія у Другій світовій війні
• Сім антипартизанських наступів
• Македонське питання

• Schubert, Gabriella; Otto, Harrassowitz Verlag (2005). Makedonien: Prägungen und Perspektiven. с. 45–50.

• Im Schatten des Krieges. Besatzung oder Anschluss – Befreiung oder Unterdrückung?. Eine komparative Untersuchung über die bulgarische Herrschaft in Vardar-Makedonien 1915–1918 und 1941–1944 Reihe: Studien zur Geschichte, Kultur und Gesellschaft Südosteuropas Jahr: 2005 ISBN 3-8258-7997-6