Габсбурги

• Графський. Габсбурзький лев.

У золотому щиті червоний лев-рампант. У клейноді такий самий лев, на спині якого гребінь із павиним пір'ям. У ранньомодерну добу лева на щиті й клейноді зображали із золотою короною. З кінця XVIII ст. озброєння і корона лева на щиті малювали синім.

• Герцогський. Австрійська балка.

У червоному щиті срібна балка. У клейноді — павине пір'я (нім. Pfauenstoß).

Мапа володінь дому Габсбургів у 1547 році

Мапа володінь Австрійської гілки Габсбургів у 1648 році

XI-XIII століття володіли ландграфством у Верхньому Ельзасі та Середній Швейцарії.

1273 — Рудольфа фон Габсбурга обрали імператором Священної Римської імперії, цей титул успадкували і його нащадки. Він взяв участь у війні за австрійську спадщину Бабенберзького дому (1246—1278), у якій виборов Австрію та Штирію.

У XVI столітті Габсбурги розділилися на дві гілки: іспанську та австрійську. Імператорська корона зберігалася за австрійською гілкою.

Правління Габсбургів залишило глибокий слід у середньовічній та новій історії Європи. До володінь Габсбургів належали й західноукраїнські землі: 1526 року вони приєднали північно-західну частину Закарпатської України, після австро-турецької війни 1683–99 — південно-східну частину (див. Карловицький конгрес), після 1-го поділу Речі Посполитої 1772 року інкорпорували Галичину на основі свого титулу королів Галичини та Володимирії. 1774 року, скориставшись російсько-турецькою війною 1768—1774, відбили у турків Буковину й приєднали її до Королівства Галичини та Володимирії. Від 1849 року отримали титул герцогів Буковини — після перетворення її на окремий коронний край герцогство Буковина. Наприкінці 18 ст., у 19 ст. і до розпаду Австро-Угорщини 1918 володарями західноукраїнських земель були Марія-Терезія (1740–80), Йосиф II (1780–90), Леопольд II (1790–92), Франц (1792—1835, від 1804 — імператор Австрії під іменем Франц I; 1792—1806 — германський імператор під іменем Франц II), Фердинанд I (1835–48), Франц Йосиф I (1848—1916), Карл I (1916—1918)[1].

У 16–17 ст. свою політику щодо козацької України Габсбурги будували відповідно до планів імперії, спрямованих на створення коаліції антитурецьких сил в Європі й приєднання до неї козацтва. З цією метою 1594 року імператор Рудольф II направив дипломата Еріха Лясоту на переговори до Запорозької Січі, потім приймав у себе козацьких послів. 1657 року імператор Фердинанд III встановив дипломатичні зв'язки з Богданом Хмельницьким і намагався залучити запорозьке військо до спільного фронту боротьби європейців проти Османської імперії[1].

На підвладних Габсбургам українських землях діяли загальні для всієї імперії закони, а також окремі щодо цих територій укази й розпорядження. Габсбурги доби освіченого абсолютизму — Марія-Терезія та її син Йосиф II, які «вивели Австрію з сутінків середньовіччини» (І. Франко), вживали заходи, спрямовані на матеріальний і культурний розвиток західноукраїнських земель. Видані Марією-Терезією закони обмежили панщину в Галичині 3-ма днями на тиждень. У 1782 році Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Складовою аграрної реформи Габсбургів став патент (указ) 1782, за яким у Галичині створювалися громадські страхові фонди збіжжя для допомоги селянам під час неврожаїв і голоду. 1774 року Марія-Терезія у Відні заснувала семінарію для підготовки греко-католицького духівництва «Барбареум», 1784 Йосиф II — німецький «Studium Ruthenum» при Львівському університеті з викладанням окремих дисциплін українською мовою. В українських землях Угорського королівства існувало понад 300 шкіл з українською мовою навчання. Водночас Габсбурги заохочували появу в Галичині, Буковині й Закарпатті німецьких і румунських колоністів: імператорський патент 1781 звільняв їх від податків, військової служби, надавав право на безплатне отримання землі та будівельних матеріалів. У 1817 році у Львові відновлено німецький університет, названий ім'ям імператора Франца I[1].

Під час революцій 1848—1849 в Європі правляча династія скасувала панщину й проголосила конституцію (див. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії), яка дала можливість українцям створити першу власну політичну організацію — Головну руську раду. На засадах підтримки монархії рада розпочала діалог із Францем-Йосифом I. Проте петицію ради з вимогою поділу Галичини на автономні українську і польську частини імператор залишив без відповіді. Позитивно відгукнувшись лише на меморандум представника Закарпаття в раді А. Добрянського, він дав згоду на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ з широкими правами в галузі місцевої адміністрації та шкільництва. Нова конституція Габсбургів 1860 надала Галичині автономію, вигоди від якої для українців виявилися набагато меншими, ніж для поляків. У 19 — на початку 20 ст. політика Габсбургів щодо українців відзначалася непослідовністю та половинчастістю, була обтяжена антиукраїнськими впливами з боку консервативних сил польської та деяких інших національностей.

Перша світова війна розставила нові акценти у підході Габсбургів до вирішення українського питання: з одного боку, в складі австро-угорської армії створюється Легіон Українських січових стрільців, а з іншого — як учасники Акта п'ятого листопада 1916 Габсбурги остаточно відмовилися розглядати будь-які ідеї поділу Галичини за етнічним принципом.

Після розпаду Австро-Угорщини в українську політику активно влився онук Франца-Йосифа I ерцгерцог Вільгельм Габсбург (1895—1948), учасник української революції 1917—1921[1], відомий як Василь Вишиваний в середовищі легіону УСС, полковником якого він був. Певні кола сподівались висунути його на роль українського монарха, і навіть пропонували очолити заколот проти гетьмана Павла Скоропадського, від чого він відмовився. Через незгоду з поступками Симона Петлюри на користь Польщі подав у відставку та виїхав в еміграцію. Брав активну участь у діяльності українських кіл в Австрії, був головою Українського національного вільнокозацького товариства. Після війни, у 1947 році був викрадений радянськими агентами, вивезений на територію Союзу та закатований у Лук'янівській тюрмі у Києві.

• Авіська династія
  1. Леонора (1434—1467) ∞ Фрідріх III, імператор Священної Римської імперії
  2. Жуан-Мануел (1537—1554), принц Португальський (1539—1554) ∞ Хуана (1535—1573), донька імператора Карла V
  3. Мануел I (1469—1521), король Португалії (1495—1521) ∞ Елеонора (1498—1558), донька кастильського короля Філіпа I
  4. Ізабела (1503—1539) ∞ Карл V, імператор Священної Римської імперії
  5. Жуан III (1502—1557), король Португалії (1521—1557) ∞ Катерина (1507—1578), донька кастильського короля Філіпа I
  6. Марія-Мануела (1527—1545), принцеса Португальська (1527—1531) ∞ Феліпе II, король Кастилії

монографії

• Історія Австрії / Еріх Цьольнер [пер. з нім. А. Онишко та ін.]. — Львів: Літопис, 2001. — 712 с.
• Терещенко Ю. І., Осташко Т. С. Український патріот з династії Габсбургів. К., 1999;
• Kann R.A. A History of the Habsburg empire. 1526—1918. Berkeley–Los Angeles–London, 1977;

• Wandruszka A. Das Haus Habsburg: Die Geschichte einer europдischen Dynastiе. Wien, 1989;
• McGuigan D.G. Familie Habsburg (1273—1918). München–Wien, 1990;

довідники

• Варварцев М. М. Габсбурги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Габсбурги // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Die Habsburger: Ein biographisches Lexikon. Wien, 1988;

• Габсбурґи // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Габсбурги

• Genealogical tree of the house of Habsburg (till Maria Theresia)