Єлизавета I

Історія Англії
Карта Англії з атласу Ніколаса Вісшера, 1685 рік
Доісторичний період Археологічні культури: Історичні епохи: Кам'яна доба Доба бронзи Залізна доба (800 до н. е. — 43 н. е.)
Античність Римська Британія (43–410) Римське завоювання (43) Постримська Британія (410—500)
Середньовіччя Англосаксонський період (500—1066) Гептархія Данелаг Норманська епоха (1066—1154) Норманське завоювання (1066) Плантагенети (1154—1485) Чума в Англії (1348) Війна Червоної та Білої троянд (1455—1485)
Нова історія Епоха тюдорів (1485—1603) Тюдори Єлизавета I (1558—1603) Англійський ренесанс Стюарти (1603—1714) Яковіанська епоха (1603—1625) Каролінська епоха (1625—1649) Громадянська війна (1649—1660) Англійська республіка (1649—1653) Протекторат Кромвеля (1653—1659) Реставрація (1660—1714) Славна революція (1688—1689) Ганноверська династія (1714—1837) Утворення Об'єднаного королівства (1707) Регентство (1811—1820) Вікторіанська епоха (1837—1901)
Новітня історія Едвардіанська епоха (1901—1914) Перша світова війна (1914—1918) Міжвоєнний період (1918—1939) Друга світова війна (1939—1945) Післявоєнна доба (1945—1979) Сучасність (1979-) Фолклендський конфлікт (1982) Брексіт (2019)
За темою Культурна Мовна Політична Соціальна
За регіоном Графства: Бекінгемшир Бедфордшир Беркшир Бристоль Вайт Вілтшир Ворикшир Вустершир Гемпшир Герефордшир Гартфордшир Глостершир Дарем Дербішир Девоншир Дорсет Ессекс Йоркшир Камбрія Кембриджшир Кент Корнуолл Ланкашир Лестершир Лінкольншир Манчестер Мерсісайд Мідленд Норфолк Нортгемптоншир Нортумберленд Ноттінгемшир Оксфордшир Рутленд Сомерсет Стаффордшир Сурре Саффолк Сассекс Тайн і Вір Чешир Шропшир Міста: Бірмінгем Борнмут Брайтон Бристоль Вустер Вортінг Дувр Йорк Крайстчерч Колчестер Ковентрі Лідс Ліверпуль Лондон Мейдстоун Манчестер Мілтон-Кейнс Ньюкасл Ноттінгем Плімут Пул Портсмут Рідінг Рочестер Шеффілд Саутгемптон Сент-Олбані Фолкенстоун Честер Шрусбері
Інше Назва • Герб • Правителі
Хронологія Категорія • Портал • Інші країни

Єлизавета народилась у Палаці Пласентія в Палаті Дів 7 вересня 1533 року між третьою і четвертою годиною дня. Її назвали на честь її бабусь як з материнського, так і з батьківського боку — Єлизавети Йоркської та Єлизавети Говард. Вона була другою донькою Генріха VIII, яка не померла в ранньому дитинстві; її матір'ю була друга дружина Генріха, Анна Болейн. При народженні Єлизавета стала спадкоємицею престолу Англії. Її старша сестра Марія втратила позицію законного спадкоємця, коли Генріх анулював шлюб із матір'ю Марії, Катериною Арагонською, щоб одружитись з Анною. Король Генріх VIII до відчаю прагнув законного сина, щоб забезпечити неперервність династії Тюдорів. Анну коронували короною святого Едуарда, коли вона була вагітна Єлизаветою. Анна залишилася єдиною людиною, що була коронована цією короною, але не була монархом Англії. Після народження Єлизавети Анна не змогла забезпечити Генріха законним сином. Вона постраждала від принаймні двох викиднів, одного в 1534 й іншого на початку 1536. 2 травня 1536 її заарештували й посадили за ґрати. Похапцем засуджена за фіктивними звинуваченнями, вона була обезголовлена 19 травня 1536 року.

Єлизаветині батьки, Генріх VIII і Анна Болейн

Єлизавета, якій на той час було 2 роки й 8 місяців, була оголошена незаконнонародженою і позбавлена титулу принцеси. Через одинадцять днів після смерті Анни Болейн Генрі одружився з Джейн Сеймур, яка померла через дванадцять днів після народження їхнього сина, принца Едварда. Єлизавету поселили при дворі Едварда, і при його хрещенні вона тримала крижму, освячений рушник для дитини.

Перша леді-вихователька Єлизавети, Маргарет Браєн писала про ніжність і тендітність дитини. З осені 1537 року Єлизаветою опікувалась Бланш Герберт, яка залишалась її леді-вихователькою до кінця 1545 або початку 1546 року. Катерина Чемперноун, відома більше як Кет Ешлі, була призначена гувернанткою Єлизавети 1537 року, і вони залишались друзями до смерті Кет 1565, після чого Бленш Перрі замінила її на посаді Головної дами Таємної ради її величності. Ешлі, безсумнівно, добре вишколила Єлизавету, яка до того часу, як Вільям Гріндол став її репетитором 1544 року, вже могла писати англійською, латинською, та італійською. Під керівництвом Гріндола, талановитого та умілого вчителя, вона мала успіхи у вивченні французької та грецької мов. Після смерті Гріндола в 1548 році, Єлизавета продовжила освіту під керівництвом Роджера Ешема, який вірив, що навчання повинне бути веселим і розважальним, і ставився до неї з розумінням. У час закінчення її формальної освіти 1550 року, вона була найосвіченішою жінкою свого покоління.

Генріх VIII помер 1547 року, коли Єлизаветі було 13, а престол успадкував її зведений брат Едуард VI. Катерина Парр, остання дружина Генріха, незабаром вийшла заміж за Томаса Сеймура, 1-го барона Сеймур Саделі, дядька Едварда VI і брата лорда-протектора Едварда Сеймора, 1-го Герцога Сомерсетського. Пара прийняла Єлизавету в свою домівку в Челсі. Там Єлизавета пережила емоційну кризу, яка, на думку деяких істориків, мала на неї вплив впродовж всього її життя. Наближаючись до свого сорокового дня народження, Сеймур усе ще зберігав «значну сексуальну привабливість» і палко загравав з чотирнадцятилітньою Єлизаветою: входив до її кімнати в нічному халаті, лоскотав та ляпав по сідницях. Коли Катерина Парр в травні 1548 спіймала їх в обіймах, вона вислала Єлизавету геть.

Намагаючись здобути контроль над королівською родиною, Сеймур продовжив свої інтриги. Коли Катерина Парр померла від лихоманки після пологів 5 вересня 1548 року, він відновив залицяння до Єлизавети з наміром одружитись із нею. Деталі його колишньої поведінки з Єлизаветою випливли на поверхню під час допиту Кет Ешлі та Томаса Перрі, скарбника Єлизавети. В січні 1549 Сеймура заарештували за підозрою в змові: намірі одружитись з Єлизаветою і відсторонити від влади її брата. Єлизавета, яка на той час перебувала в Гетфілд Гауз, не зізналася. Її впертість довела до нестями її допитувача, сера Роберта Тервітта, який сказав: «Я бачу з вигляду на її обличчі, що вона винна». Сеймурові стяли голову 20 березня 1549 року.

Едуард VI помер, скоріш за все від туберкульозу, 6 липня 1553, у віці 15 років. Його заповіт скасував Акт про порядок наслідування корони 1543 року, вилучив Марію та Єлизавету з черги престолонаслідування, і натомість оголосив спадкоємницею леді Джейн Грей, онуку сестри Генріха VIII, Марії, Герцогині Саффолк. Королівська таємна рада оголосила леді Джейн королевою, але коло її підтримки швидко розпалось, і її усунули від влади після дев'яти днів. Марія з тріумфом в'їхала в Лондон, Єлизавета поруч із нею.

Демонстрація солідарності між сестрами тривала недовго. Марія, перша правляча королева Англії[1], відома як Марія Кривава, була сповнена рішучості знищити протестантську віру, в якій виховувалася Єлизавета, і наказала всім відвідувати месу. Єлизавета була змушена демонструвати згоду. Початкова популярність Марії зменшилась, коли вона оголосила про свої наміри вийти заміж за принца Філіпа Іспанського, сина імператора Карла V. Незадоволення швидко поширилось у всій країні, і чимало людей вважали Єлизавету точкою опори протидії релігійним реформам Марії. У січні і лютому 1554 в кількох частинах Англії та Уельсу спалахнули повстання, відомі як бунт Ваєтта, оскільки їх очолював сер Томас Ваєтт-молодший.

Після провалу бунту Єлизавету привели в суд і розпочали допит. 18 березня її ув'язнили в лондонському Тауері, де 12 лютого, щоб вселити страх у серця повстанців, стратили леді Джейн Грей. Нажахана Єлизавета затято відстоювала свою невинність. Малоймовірно, що Єлизавета була замішана в змові, все ж деякі заколотники наполегливо шукали контактів із принцесою. Найближча довірена особа Марії, посол від Карла V, Симон Ренард наполягав, що трон Марії не буде в безпеці, доки Єлизавета жива, а канцлер-єпископ Стівен Гардінер намагався посадити Єлизавету на лаву підсудних. Прибічники Єлизавети при дворі королеви, такі як барон Вільям Педжет, переконали Марію помилувати сестру через відсутність конкретних доказів проти неї. Натомість, 22 травня Єлизавету перевели з Тауера до Вудстока, де вона повинна була провести майже рік під домашнім арештом під наглядом сера Генрі Бедінгфілда. Всю дорогу до Вудстока, натовпи вітали її квітами, оплесками та підбадьорливими вигуками.

17 квітня 1555 року, коли Марія наближалась до останньої фази своєї уявної вагітності, Єлизавету знову привезли до королівського двору. Якби правителька та її дитина померли, Єлизавета зійшла б на престол. З іншого боку, якби Марія народила здорову дитину, шанси Єлизавети стати королевою сильно зменшилися б. Коли виявилось, що королева насправді не була вагітною, більше ніхто не вірив, що вона може народити спадкоємця. Вступ на престол Єлизавети здавався гарантованим. Навіть Філіп, котрий став королем Іспанії 1556 року, визнавав нову політичну реальність. Відтоді він віддавав перевагу Єлизаветі над іншою кандидаткою Марією I Стюарт, королевою Шотландії, яка була заручена із французьким дофіном. Коли його дружина захворіла, Філіп послав графа Ферії, щоб порадитись з Єлизаветою. З жовтня Єлизавета вже планувала свій уряд. 6 листопада Марія визнала Єлизавету своєю спадкоємицею. Марія померла в Сент-Джеймському Палаці 17 листопада 1558 року, а через одинадцять днів Єлизавета сіла на трон.

Палац Гетфілд Гауз. Саме тут Єлизавету повідомили про смерть її сестри в листопаді 1558.

Єлизавета стала королевою у віці 25 років. Коли її тріумфальна процесія ввійшла до міста ввечері напередодні коронації, громадяни тепло її вітали промовами, парадами, співами та гучним святкуванням з «міцним протестантським присмаком». Публіку причарували відкриті й лагідні відповіді Єлизавети. Наступного дня, 15 січня 1559, Єлизавету коронували у Вестмінстерському абатстві, і вона отримала миропомазання католицького єпископа Карлайла. Її представили перед натовпом для всенародного схвалення під оглушливий звук орга́нів, флейт, труб, барабанів та дзвонів.

20 листопада 1558 року Єлизавета оголосила свої наміри королівській Раді та перам Англії, які прибули в Ґетфілд Гауз для присяги. У своїй промові королева вперше вжила властиву їй метафору «двох тіл»: природного та політичного.

Мілорди, закон природи змушує мене оплакувати мою сестру; тягар, який впав на мене, приголомшує мене, але беручи до уваги, що я істота Божа, висвячена поклонятися Його волі, я поступаюся, бажаючи всім серцем, що матиму Його за радника небесного на цій посаді, мені даній. Оскільки я є природно тільки одним тілом, хоч мені й дано в опіку тіло політичне, я потребуватиму від Вас усіх… допомоги, щоб я своїм правлінням, а Ви своїм служінням, створили гідний звіт перед Господом на небі та краще майбутнє нашим нащадкам на землі. Я маю намір узгоджувати всі свої дії з доброю радою та обговоренням.

Роберт Дадлі, Граф Лестер, 1560ті. Дружба Єлизавети з Дадлі, її основним фаворитом, тривала більш ніж тридцять років.

З самого початку правління Єлизавети постало питання про те, за кого вона вийде заміж. Вона так і не вийшла заміж, і причини цього не з'ясовані. Історики припускають, що інцидент з Томасом Сеймуром змусив її боятися відносин з чоловіками, або що вона знала про свою безплідність. Поки вагітність ще була можливою, королева розглядала кілька кандидатур. Її остання можливість шлюбу, яка закінчилась в 1581, коли їй було 48 років, була з Франсуа, герцогом Анжуйським, на 22 роки молодшим від неї. Єлизавета не мала потреби в чоловікові для правління, і шлюб міг позбавити її контролю над власним королівством, спричинивши іноземне втручання, як сталося з її сестрою Марією. З іншого боку, подружжя було останнім шансом народити спадкоємця.

Єлизавета часто одержувала шлюбні пропозиції, але серйозно вона розглянула лише трьох або чотирьох залицяльників. З них усіх друг її дитинства лорд Роберт Дадлі, мабуть, дійшов найближче до мети. На початку 1559 Єлизаветина дружба з одруженим Дадлі перетворилась на кохання. По двору і країні поповзли чутки, що вона з ним спала. Казали, що його дружина Емі Робсарт страждала від «недуги в одній з її грудей», і що лорд Роберт та королева дійшли до «таємного порозуміння», тобто були готові одружитися після смерті Емі. У вересні 1560 року Емі знайшли мертвою біля сходів. Деякий час Єлизавета серйозно обмірковувала ідею шлюбу з Дадлі, але політики Вільям Сесіл та Ніколас Трокмортон були стривожені й не приховували свого несхвалення. Опозиція була настільки непереборна, що ходили чутки про можливе повстання дворянства, якби королева повінчалася з лордом Дадлі.

Незважаючи на інші шлюбні проєкти, Єлизавета продовжувала заохочувати Дадлі в його амбіціях ще десятиліття, і навіть не збираючись виходити за нього заміж, вона залишалася надзвичайно ревнивою. Врешті-решт, коли Дадлі, якого Єлизавета раніше зробила графом Лестером в 1564, знову одружився в 1578, королева відреагувала новими сценами невдоволення. Його дружина була змушена терпіти повсякчасну ненависть королеви. Попри це, вона продовжувала кохати Дадлі. Після смерті Єлизавети записку від лорда Роберта 1588 року було знайдено серед її особистих речей. Вона була позначена власною рукою королеви «лист від Нього».

Так званий веселковий портрет Єлизавети I у молоді роки

Єлизавета не закривала шлюбне питання, але розглядала його переважно як можливий дипломатичний хід. Парламент багаторазово слав їй петиції, вимагаючи від неї вийти заміж, але вона завжди відповідала ухильно. У 1563 році вона сказала імператорському посланцю: «Якщо я дотримуватимусь схильності моєї природи, я б радше була жебрачкою та самотньою, ніж королевою і заміжньою». Того ж року, після того, як Єлизавета захворіла на натуральну віспу, піднялося питання про спадкоємство. Парламент вимагав від королеви вийти заміж або призначити наступника, щоб запобігти громадянській війні після її смерті. Вона відмовилась від обох вимог. У квітні вона оголосила перерву між сесіями парламенту, яка тривала до 1566 року, коли королеві потрібно було зібрати податки. Палата громад пригрозила відмовити Єлизаветі в грошах доки вона не забезпечить надійне престолонаслідування. У 1566 році сер Роберт Белл зухвало продовжував тему, незважаючи на наказ королеви припинити розмову, і став мішенню для її гніву. Того ж року вона зізналась іспанському послу, що хотіла б вирішити це питання без одруження. З 1570 року найвищі представники уряду примирилися з висновком, що королева ніколи не вийде заміж і ніколи не назве наступника. Вільям Сесіл активно шукав розв'язання проблеми престолонаслідування. Хоч за її мовчання Єлизавету називали безвідповідальною, вона добре знала, що саме воно тримало її престол у безпеці, адже якщо королева назвала б спадкоємця, корона стала б уразливою для державного перевороту.

Незаміжній сімейний стан Єлизавети породив культ незайманості. У поезії та портретному живописі її змальовували дівою або богинею, або тим та іншим, а не простою жінкою. Спочатку тільки Єлизавета вважала свою незайманість чеснотою: в 1559 вона оголосила перед Палатою громад: «І в кінці мені буде достатньо того, що мармуровий камінь оголосить, що королева, після довгого правління, жила і померла дівою». Пізніше, особливо після 1578, поети та письменники запозичили цю тему і перетворили її в ікону, яка прославляла Єлизавету. В час метафор та зарозумілості її зображали як одружену з королівством і підданими, під божественним захистом. У 1599 Єлизавета назвала своїх підданих «всі мої чоловіки».

Марія, королева Шотландії, стала однією з найдошкульніших суперниць Єлизавети, зрештою спровокувавши свою ж страту.

За винятком Дадлі Єлизавета ставилася до теми подружжя як до аспекту міжнародної політики. Хоч вона відмовила Філіпу II в 1559 році, вона вела переговори про одруження з його родичем, ерцгерцогом Карлом Австрійським. Відносини з Габсбургами погіршились в 1568 році. Єлизавета на той час розглядала можливість подружжя з двома французькими принцами Валуа — Генріхом, герцогом Анжу, і пізніше, з 1572 до 1581 року, його братом Франсуа, герцогом Анжу. Друга пропозиція була очевидним планом об'єднатися з французами проти іспанського контролю католицьких Південних Нідерландів (теперішня Бельгія). Деякий час Єлизавета сприймала можливість заручин серйозно і навіть носила сережку в формі жаби, яку їй прислав Генрі.

Міжнародна політика Єлизавети була значною мірою оборонною. Винятком була катастрофічна окупація Гавра з жовтня 1562 року до червня 1563 року, коли гугенотські союзники Єлизавети вступили в бій проти католиків, щоб відібрати порт. Єлизавета мала намір обміняти Гавр на Кале, захоплене Францією в січні 1558 року. Вона послала армії в Шотландію в 1560, намагаючись перешкодити французам використати північне королівство як форпост. 1585 року вона підписала Нонсачський договір з голландцями з метою заблокувати іспанську загрозу. Тільки на морі Єлизавета дотримувалась агресивної політики. Це допомогло у війні з Іспанією, 80 % якої пройшло на морі. Вона посвятила в лицарі Френсіса Дрейка після його навколосвітньої подорожі у 1577—1580 роках. Дрейк прославився своїми нападами на іспанські порти та судна. Елементи піратства та самозбагачення надихали англійських мореплавців, над якими королева майже не мала контролю. Під час її правління відбулася перша постійна колонізація Нового Світу. Колонія Вірджинія була названа на честь Єлизавети в 1584 сером Волтером Релі та його експедицією.

Іспанія

Портрет Єлизавети на честь перемоги над Армадою (1588), де її зображено на тлі битви. Рука королеви спочиває на глобусі, символізуючи її міжнародну силу.

Після катастрофи з окупацією та втратою Гавра в 1562—1563 роках Єлизавета уникала військових експедицій на континенті аж до 1585, коли вона послала англійську армію на підмогу протестантським голландським повстанцям проти Філіпа II. Це сталося після смерті її союзників Вільгельма Тихого, принца Оранського й Франсуа, герцога Анжу в 1584 році та капітуляції кількох голландських міст перед губернатором Філіпа в Іспанських Нідерландах Александром Фарнезе, герцогом Парми. У грудні 1584 року союз між Філіпом ІІ і французькою Католицькою лігою в Жуанвілі перешкодив братові Анжу Генріху ІІІ ефективно запобігти іспанському впливу в Нідерландах. Це також розширило іспанський вплив вздовж французького узбережжя Ла Маншу, де переважала Католицька ліга, та залишило англійські позиції уразливими. Облога Антверпена 1585 року герцогом Парми змусила англійців та нідерландців активніше протистояти ворогам. Як наслідок, Єлизавета підписала Нонсачський договір, обіцяючи голландцям військову допомогу. Ця домовленість розпочала Англо-іспанську війну, яка тривала до підписання Лондонського договору 1604 року.

Експедицію очолив її колишній фаворит Роберт Дадлі, граф Лестер. Насправді план Єлизавети полягав у неактивній допомозі Нідерландам, доки Англія підписуватиме таємний мир з Іспанією. Королева наказала Дадлі та його армії уникати сутичок з іспанцями. Всупереч вказівкам граф Лестер прийняв посаду генерал-губернатора Нідерландів, запропоновану йому Генеральними штатами. Посли Єлизавети, прибувши в Нідерланди привселюдно розкритикували дії Лестера перед Державною радою. Фінансування кампанії скоротилось, Лестер продовжував проявляти свої вади в ролі полководця, англійські та голландські дипломати не погоджувались у переговорах, і їхні цілі дедалі більше розбігались. Роберт Дадлі подав у відставку в грудні 1587 року.

За цей час, у 1585—1587 роках, Сер Френсіс Дрейк зі своїм флотом організував масштабну подорож на Карибські острови проти іспанських кораблів та портів. Дрейк успішно взяв Кадіс і знищив військовий флот, який Іспанія мала намір використати для атаки на Єлизавету. Філіп II вирішив напасти на Англію.

12 листопада 1588 року Іспанська Армада взяла курс на Ла-Манш, плануючи вторгнення під проводом герцога Парми в південно-східну Англію з Нідерландів. План провалився через низку прорахунків, невдач та через атаку англійських вогнесуден 29 липня поблизу від Ґравеліна. Переможені залишки Армади відступили до Іспанії, зазнавши катастрофічних втрат коло узбережжя Ірландії. 8 серпня Єлизавета зібрала в Тілбері, Ессекс, армію на чолі з графом Лестерським для захисту Англії в разі висадки католиків. Одягнена в срібний панцир та білу сукню, верхи на білому коні, королева звернулася до військових з однією зі своїх найвідоміших промов:

Любі мої піддані, мене попередили, що стояти перед такою численною армією є небезпечно через імовірність зради; але запевняю вас, що я не збираюсь жити з недовірою до свого відданого та люблячого народу… Хоч я маю тіло слабкої та немічної жінки, але я маю мужність короля, і навіть короля Англії, і я зневажаю думку про те, що герцог Парми та король Іспанії, чи будь-який інший князь Європи насмілився б вторгнутися у моє королівство.

Коли вторгнення не відбулось, країна зраділа. Святкування при вході Єлизавети в Собор Святого Павла на подячний молебень було таке ж грандіозне як під час її коронації. Поразка Армади стала могутньою пропагандистською перемогою для Єлизавети та протестантської Англії. Англійці вважали свій порятунок знаком Божої прихильності та незламності країни під проводом королеви-діви. Все ж, ця перемога не була ключовим моментом війни, яка тривала ще довго і часто розгорталась на користь Іспанії. Нідерланди досі були під іспанським контролем, і загроза вторгнення ще нависала. Сер Волтер Релі твердив після Єлизаветиної смерті, що її обережність перешкоджала успіху війни з Іспанією:

Якби покійна королева довіряла своїм воєначальникам так, як вона довіряла своїм писарям, ми за її життя перемогли б ту велику імперію та її королів. Але Її Величність робила все наполовину та незначними походами показала іспанцю як себе захищати, демонструючи йому його власне слабке місце.

Хоча деякі історики критикують Єлизавету на тих же підставах, вердикт Релі частіше вважають несправедливим. Єлизавета мала достатньо вагомих причин не довіряти своїм генералам, які, коли в битві, були «спотворені самовпевненістю та самозакоханістю».

Роберт Деверо, 2ий Граф Ессекс, 1590 рік

Коли шлюб став малоймовірним, образ королеви поступово почав змінюватися. Її змальовували як Бельфібу або Астрею, і після Армади, як Ґлоріану — вічно молоду фею-королеву з поеми Едмунда Спенсера. Її портрети стали менш реалістичними і перетворились у загадковий набір ікон, які зображали її набагато молодшою, ніж вона була. Її шкіра з 1562 року була покрита шрамами від натуральної віспи, яка залишила її наполовину лисою і залежною від перук та косметики. Сер Волтер Релі назвав її «дамою, яку час схопив несподівано». Все ж, чим більше Єлизавета втрачала свою красу, тим більше її вихваляли придворні.

Єлизавета із задоволенням грала роль красуні, й цілком можливо, що в останнє десятиліття свого життя вона почала вірити в правдивість цієї ролі. Вона почала відноситись з ніжністю і поблажливістю до Роберта Девере, графа Ессекського — чарівного молодого, але дратівливого, чоловіка, який дозволяв собі примхи, за які королева його прощала. Вона неодноразово призначала його на військові посади, незважаючи на його безвідповідальність і некомпетентність. Після дезертирства Ессекса та його втечі з військової кампанії в Ірландії 1599 року, Єлизавета наказала помістити його під домашній арешт і через рік позбавила його монополій. У лютому 1601 року граф спробував підняти повстання в Лондоні. Він мав намір захопити королеву, але мало хто його підтримав, і його стратили 25 лютого. Єлизавета знала, що вона, через власні прорахунки, була частково винною в цьому повороті подій. Спостерігач при дворі повідомив 1602 року, що «вона знаходить насолоду в тому, що сидить у темряві та оплакує Ессекса».

Монополії, забрані в Ессекса, стали типовими нагородами для значних придворних в останні роки правління Єлизавети. Вона покладалась на цю безкоштовну систему патронажу, радше ніж на прохання парламенту про збільшення субсидій у воєнний час. Такі дії дуже скоро привели до фіксації цін, збагачення придворних за рахунок суспільства і повсюдного обурення. У 1601 році це збентежило Палату громад парламенту. У своїй знаменитій «золотій промові» 30 листопада 1601 року Єлизавета стверджувала, що не знала про зловживання і виграла підтримку членів парламенту своїм майстерним закликом до почуттів.

Період після перемоги над іспанською Армаду 1588 року приніс нові труднощі для Єлизавети, які тривали п'ятнадцять років — аж до кінця її царювання. Конфлікти з Іспанією та Ірландією затягнулися, податковий тягар став важчим, і економіка була виснажена поганими врожаями та витратами на війну. Ціни росли, і рівень життя впав. Протягом цього часу репресії проти католиків посилилися, і в 1591 році Єлизавета встановила комісії, уповноважені розслідувати діяльність католицьких родин. Для підтримки ілюзії миру і процвітання, вона більшою мірою покладалась на внутрішніх шпигунів і пропаганду. Посилення критики в останні роки її життя вказує на зменшення громадської прихильності до королеви.

Однією з причин для цього, як його тепер часто називають, «другого правління» Єлизавети стала зміна характеру королівської Таємної ради Єлизавети в 1590 році. До влади прийшло нове покоління. За винятком Вільяма Сесіла, найважливіші політики померли близько 1590 року: граф Лестер у 1588 році, сер Френсіс Волсінгем у 1590 році, сер Крістофер Гаттон в 1591 році. Фракційна боротьба в уряді, яка не існувала у подібній формі до 1590-х, стала відмітною рисою в останнє десятиліття правління королеви. Суперництво між графом Ессексом і Робертом Сесілом, сином лорда Берглі, затьмарило політику. Особистий авторитет королеви ослабився, судячи зі скандалу про доктора Лопеса, її довіреного лікаря. Коли він був несправедливо звинувачений графом Ессексом у державній зраді, вона не змогла завадити його страті, хоча була незадоволена його арештом, і не вірила, що він був винний.

Однак, цей період економічної і політичної нестабільності, створив неперевершений літературний розквіт в Англії. Перші ознаки нового літературного руху з'явилися в кінці другого десятиліття правління Єлизавети, з поширенням популярності «Евфуеса» Джона Лілі і «Пастухового календаря» Едмунда Спенсера у 1578 році. У 1590 році дозріли деякі з великих імен англійської літератури, зокрема Вільям Шекспір та Крістофер Марлоу. У цей період і в епоху короля Якова англійський театр досяг небачених до того вершин. Поняття великої епохи Єлизавети багато в чому завдячує будівельникам, драматургам, поетам і музикантам, що працювали під час правління Єлизавети I. Вони мало в чому безпосередньо завдячували королеві, яка ніколи не була основною покровителькою мистецтв.

Король Яків (Джеймз) IV

Найдовіреніший радник Єлизавети Вільям Сесіл, барон Берлі, помер 4 серпня 1598 року. Його політична мантія перейшла до його сина Роберта Сесіла, який незабаром став лідером уряду. Одним із його завдань було підготувати ґрунт для плавного переходу влади після смерті королеви. Оскільки Єлизавета відмовлялась назвати свого наступника, Сесіл був змушений діяти потайки. Він вступив у переговори з Яковом VI Шотландським, який мав сильні, але невизнані претензії. Сесіл допоміг Якову лестощами переконати Єлизавету пообіцяти йому корону після своєї смерті.

Здоров'я королеви залишалося стабільним до осені 1602 року, коли серія смертей серед її друзів вкинула її у тяжку депресію. У лютому 1603 року особливим ударом стали смерті Катерини Говард, графині Ноттінгем, та племінниці її двоюрідної сестри і близької подруги леді Катерини Ноуллз. У березні Єлизавета захворіла і поринула в стан постійної і непереборної меланхолії. Вона померла 24 березня 1603 року в Річмондському палаці, між другою і третьою годиною ночі. Кілька годин потому Сесіл і Таємна рада ввели в дію свій план і проголосили Якова VI Шотландського королем Яковом I Англії.

Труну Єлизавети перевезли вечірньою процесією в палац Вайтхолл на баржі, освітленій смолоскипами. Для похорону 28 квітня труну доставили в Вестмінстерське абатство на катафалку, запряженому четвіркою коней та прикрашеному чорним оксамитом.

Незважаючи на наявність інших претендентів на престол, передача влади пройшла гладко. Правонаступництво Якова скасувало Третій акт про спадкування Генріха VIII та його заповіт на користь нащадків його молодшої сестри Мері Тюдор. Щоб виправити це Яків та парламент прийняли Акт про престолонаслідування 1603 року. Питання про те, чи має право парламент контролювати престолонаслідування, було спірним протягом 17 століття.

Єлизавета I, намальована після 1620, під час першого відродження інтересу до її правління. Час спить за її правим плечем, і Смерть дивиться з-поза лівого. Два путо тримають її корону.

Єлизавету оплакували, але багато хто зітхнув з полегшенням після її смерті. Країна мала великі сподівання на короля, і спочатку вони здійснювалися: війна проти Іспанії завершилася в 1604, податки були знижені. До смерті Роберта Сесіла в 1612 році уряд працював за незмінною схемою. Правління Якова, однак, стало непопулярним, коли він передав державні справи в руки придворних фаворитів, і в 1620-х роках почалась ностальгія за правлінням королеви Єлизавети. Єлизавету розхвалювали, як героїню протестантського руху і правительку золотої доби. Якова зображали прихильником католиків та правителем корумпованої влади. Тріумфальні зображення Єлизавети, створені в кінці її правління, приймались за правду на тлі фракційності, військових та економічних труднощів, і почалося завищення її репутації. Годфрі Гудмен, єпископ Глостера, писав: «Коли ми відчули на собі шотландське керівництво, слава про королеву відродилась. Саме тоді й зросло шанування її пам'яті.» Правління Єлизавети змальовували, як ідеальний час, коли корона, церква і парламент працювали в конституційній рівновазі.

Образ Єлизавети, створений її протестантськими прихильниками на початку 17 століття, виявився міцним і впливовим. Пам'ять про неї відродилася також під час Наполеонівських війн, коли країна знову опинилася на межі чужоземного вторгнення. У період Вікторіанської епохи легенда Єлизавети була адаптована до імперської ідеології тогодення, а в середині 20-го століття Єлизавета ще раз стала романтичним символом національного опору чужоземній загрозі. Англійські історики того часу тлумачили правління Єлизавети, як золоту добу прогресу.

Теперішні історики, однак, дотримуються складнішої точки зору. Її правління славиться розгромом Армади і успішними рейдами проти іспанців, як, наприклад, на Кадіс в 1587 і 1596 роках, але деякі історики вказують на воєнні невдачі на суші і морі. Проблеми Єлизавети в Ірландії також заплямували її образ в історії. Замість образу хороброї захисниці протестантської нації проти Іспанії та Габсбургів вона дедалі частіше розглядається як правителька, обережна у своїй зовнішній політиці. Вона надавала тільки мінімальну допомогу іноземним протестантам і не давала своїм командирам необхідних коштів для зміни ситуації за кордоном.

Єлизавета створила англійську церкву, яка допомогла сформувати національну ідентичність і продовжує існувати досі. Ті, хто хвалили її пізніше як протестантську героїню, забували про її відмову припинити всі католицькі обряди. Історики відзначають, що в її часи суворі протестанти вважали Акт про врегулювання та однаковість 1559 року компромісом. Єлизавета вважала, що віра — це особисте, і не бажала, як сказав Френсіс Бекон, «створювати вікна в душі людей та в їхні таємні думки».

Незважаючи на, переважно, оборонну зовнішню політику Єлизавети, її правління підняло статус Англії за кордоном. «Вона всього лише жінка, повелителька тільки половини острова», — дивувався папа Сікст V, — «і все ж вона примушує Іспанію, Францію, Священну Римську Імперію й усіх інших боятися себе». При Єлизаветі народ отримав нову впевненість у собі й почуття суверенітету, оскільки католицький світ розпадався. Єлизавета була першою з Тюдорів, хто визнав, що монарх керує завдяки народній згоді. Тому вона завжди працювала з парламентом, і її радники завжди могли їй казати правду: стиль правління, який відкинули її наступники — Стюарти. Деякі історики називають її щасливою: вона вважала, що Бог її захищає. Пишаючись тим, що вона «просто англійка», Єлизавета вірила у Бога, чесну пораду і любов своїх підданих заради успіху її правління. У молитві вона подякувала Богові так:

У час, коли війна, спокуса і тяжкі переслідування засмучують майже всіх королів і всі країни навколо мене, моє правління залишається в мирі, і моє королівство домом для Твоєї вистражданої Церкви. Любов моїх людей залишилася непохитною, й підступи моїх ворогів безуспішні.

Мала в народі прізвиська королева-дівиця, Глоріана та Добра королева Бесс

• Єлизаветинська епоха
• Тюдори
• Іспанська Армада

• Р. Л. Кривонос. Єлизавета I // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004. — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-Х

• Style of the British sovereign — English Wikipedia(англ.)
• Elizabeth I of England - English Wikipedia(англ.)