Японські пірати

Початково вокоу був терміном середньовічних китайських та корейських істориків, яким окреслювали японські військові формування, незалежно від роду військ. Найстаріша згадка про вокоу датується 414 роком і знаходиться у тексті стели, що була спорудження на пам'ять когурьоського вана Квангетхо. У ній під вокоу розуміються війська давньояпонської держави Ямато, які воювали проти когурьосців на Корейському півострові, допомагаючи місцевій корейській державі Пекче.

Перші відомості про вокоу як японських піратів датуються 13 століттям. У «Історії Корьо» під 1223 роком згадується, що японці, які прибули на човнах, здійснили розбійний напад на узбережжі Корейського півострова. Водночас, у японських джерелах повідомляється, що у 1232 році мешканці Північного Кюсю побували у Корьо і силою вивезли звідти дорогоцінні скарби. Однак звістки у хроніках про масштабні напади вокоу на Корею датуються лише серединою 14 століття, коли японські пірати почали майже щорічно нападати на корейські прибережні поселення.

Головною метою набігів вокоу було здобуття рису, тому насамперед вони атакували корейських перевізників рису і рисові комори. Додатковими цілями піратських нападів були пограбування корейського населення, полювання за рабами, вивіз корьосців до Японії і Рюкю. Уряд корейської держави Корьо намагався зупинити набіги вокоу шляхом делегування послів до японського Імператорського двору, відрядженнями каральних флотів, а також сплатою великих викупів за вивезених співвітчизників, проте проблема залишалася невирішеною.

Набіг вокоу. Грабування рисової комори (14 століття).

Серед членів вокоу 14—15 століття переважали японці. Це були вихідці з дуже бідних провінцій Північного Кюсю та Цусіми, яких очолювали місцеві сільські голови, урядники і земельні голови. Часто до таких піратських груп залучалися ватаги японських злочинців або озброєних купців, а також представники корейських соціальних низів — кожум'яки, лозарі, артисти та акробати, які зневажалися у традиційному корейському суспільстві.

У 1392 році в Кореї замість династії Корьо постала династія Чосон, яка посилила обороноздатність країни, але обрала м'якший курс щодо вирішення проблеми вокоу. Новий корейський уряд провів детальне дослідження соціальної структури піратських ватаг і спромігся розколоти їх шляхом надання різних привілеїв ватажкам. Провідники вокоу отримали корейські військові ранги, одяг і житло, а купці, які вимушено приєднувалися до піратських виправ, здобули право офіційно торгувати з Кореєю. Проти решти піратів, які продовжували займатися розбоєм, корейці провели масштабну військову операцію. У 1419 році 17-тисячна корейська армія вторгалася на острів Цусіму, який вважався базою вокоу. У ході операції корейці винищили значну частину мешканців острова, але у битві при Нукадаке потрапили у засідку островитян-піратів під проводом Со Садаморі і зазнали великих втрат. Конфлікт завершився того ж року підписанням миру, за яким володар Цусіми, рід Со, обіцяв припинити набіги на Корею і сприяти ліквідації залишків вокоу в обмін на поставки корейського рису.

Поступова нормалізація корейський-японських стосунків сприяли переорієнтації японських піратів на Китай. З кінця 14 століття вокоу з північних і західних районів острова Кюсю стали нападати на прибережні володіння династії Мін. У зв'язку з цим китайський імператор Чжу Юаньчжан посилив прибережну охорону і розпочав переговори з японським Імператорським принцом Каненаґою, якого визнав «ваном Японії» і від якого вимагав ліквідації піратських ватаг. Проте принц не мав реально влади, тому потуги китайців були безрезультатними. Через це син Юаньчжана, імператор Чжу Ді, розпочав діалог з самурайським урядом Японії, сьоґуном Асікаґою Йосіміцу, який після отримання китайського титулу «вана Японії» спромігся пацифікувати західнояпонських вокоу.

Бій вокоу (праворуч) з китайськими військами (ліворуч).

У 16 столітті, у районах південного Китаю та південних морів знову почали діяти ватаги піратів, яких називали по-старому — вокоу. Найбільшу активність вони проявляли впродовж 40 років, починаючи з 1522 року. Особливістю цих «японських піратів» було те, що японців серед них майже не було, а основну частину складали китайці, а також португальці, які вперше з'явилися у Південно-Східній Азії у той час.

У династії Мін, від часів першого імператора Чжу Юаньчжана, існувала заборона на виїзд з Китаю та ведення приватної торгівлі із закордоном, проте дотримуватися цієї заборони у 16 столітті, коли китайська економіка переживала бум, було вкрай важко. Через це у віддалених від центрального уряду районах, переважно південнокитайських провінціях, за сприяння місцевих чиновників та знаті сянчао розвинулася контрабандна торгівля. З китайськими контрабандистами активно співробітничали португальські купці, які не мали офіційного дозволу на торгівлю з Китаєм[6], а також японські торговці, які прагнули купувати китайські товари, переважно шовк, в обмін на срібло, яке у великих кількостях видобувалося у Японії. Китайський уряд називав усіх цих осіб «японськими піратами».

Вокоу здійснювали активну контрабандну торгівлю у портах Чжию та Ліцан провінції Чжецзян. Після того як китайські урядові війська зруйнували ці осередки, контрабандисти перенесли свої бази до Японії, на острів Кюсю, звідки почали нападати на китайське узбережжя. Ватаги вокоу не були добре організованими і не мали єдиного керівництва. Але частина з них змогла сформувати великий флот під проводом китайського купця Ван Чжи, оплот якого знаходився у японському Хірадо та островах Ґото. У 1543 році, разом із португальцями, він прибув на японський острів Танеґасіма, де вперше познайомив японців з вогнепальною зброєю. Ван часто виступав як посередник між купцями-контрабандиствами і захищав їх від китайських військ на морі. Династія Мін не могла впоратися з його силами і спробувала заманити піратського лідера обіцянкою про помилування у випадку повернення на батьківщину. Ван повернувся в Китай, але був арештований і страчений на горло у 1559 році.

Серед японців, які брали участь у виправах пізніх вокоу, були вихідці з провінцій Сацуми, Хіґо, Наґато, Хюґи, Сеццу, Тікудзену, Харіми, Кії, Ідзумі, Осумі, Будзену та Бунґо. Їхні човни випливали навесні з островів Ґото або Сацуми, минали острови Рюкю і Тайвань, і прибували до узбережжя китайських провінцій Гуандун і Фуцзян, та області Цзяннань.

На середину 16 століття Мін провела ряд успішних операцій проти вокоу під проводом Ху Цзунсяня, Ці Цзігуана та Ю Даю. Проте піратські напади не припинялися, тому у 1567 році китайський уряд послабив 200 літню заборону і дозволив мешканцям південно-китайських областей торгувати у південних морях. Цей крок одразу вирішив проблему вокуо, ватаги яких поступово саморозпустилися. В ході пошуків розв'язання проблеми «японських піратів» китайці провели масштабні дослідження з вивчення Японії, які змінили їхні уявлення про цю країну і піратський рух зокрема.

Хоча пірати вокоу припинили своє існування у середині 2-ї половини 16 століття, термін вокоу продовжує активно випростовуватись китайською і корейською історіографіями та засбами масової інформації як негативне кліше для позначення японських військ, японського уряду і японців, зокрема.