The Cure

Попередником The Cure був гурт The Obelisk, створений учнями середньої школи Нотр-Дам в англійському місті Кроулі, Західний Сассекс. Єдиний його виступ відбувся в квітні 1973 року. Тоді гурт складався з Роберта Сміта (піаніно), Майкла Демпсі (гітара), Лоуренса «Лола» Толхерста (ударні), Марка Секкано (соло-гітара) та Алана Гілла (бас-гітара)[2]. В січні 1976 року Секкано заснував гурт Malice, до якого входили Сміт, Демпсі і ще два однокласника з католицької школи Сент-Вілфрід. Секкано незабаром покинув Malice і заснував команду Amulet, яка грала в стилі джаз-рок. Натхненні панк-роком, який захопив в той час Великої Британію, учасники Malice в січні 1977 року стали відомі як Easy Cure. До цього часу в їхній склад влилися барабанщик Лоуренс Толхерст та соло-гітарист Порл Томпсон[3]. Після декількох невдалих спроб знайти гідного кандидата на роль вокаліста, Сміт у вересні 1977 року сам став фронтменом[4].

Приблизно в ці ж роки Easy Cure перемогли в конкурсі талантів німецького лейбла Hansa Records та отримали право укласти контракт зі студією. Музиканти записали для лейбла кілька пісень, але жодна з них так і не була видана[5]. Через розбіжності з керівництвом студії контракт був розірваний в березні 1978 року. Роки потому Сміт заявив в інтерв'ю: «Ми були дуже молоді. Боси студії хотіли зробити з нас поп-гурт та просили записувати аранжування на відомі хіти, але нам це не було цікаво»[5]. Томпсон пішов з гурту в травні, а тріо (Сміт, Толхерст та Демпсі) взяло назву The Cure, яке запропонував Роберт[6].

Того ж місяця гурт провів свої перші студійні сесії як тріо і розіслав демо-запис десяткам великих звукозаписних лейблів[7]. Це принесло свої плоди: у вересні 1978 року скаут (розвідник) рекорд-лейбла Polydor Records Кріс Перрі запросив молодих артистів в нову студію Fiction Records, що відбрунькувалися від Polydor[8]. Однак Fiction не була повністю облаштована та готова до роботи, тому The Cure в грудні 1978 року випустили свій дебютний сингл «Killing an Arab» на маленькому лейблі Small Wonder Label. Раніше The Cure зіграли цю пісню в ефірі передачі впливового діджея Джона Піла[9]. Через провокаційну назву «Killing an Arab» отримав змішані оцінки. Гурт звинувачували в расизмі, але насправді пісня була написана під натхненням від повісті французького письменника Альбера Камю «Сторонній»[10]. Під час видання синглу на Fiction в 1979 році гуртові довелося помістити на обкладинку синглу напис, який заперечував будь-які расистські конотації. Рання стаття NME про гурт називала The Cure «ковтком свіжого приміського повітря в атмосфері столичної кіптяви та бруду»[11].

The Cure видали свій дебютний альбом Three Imaginary Boys в травні 1979 року. Через малий досвід гурту в студійній роботі Перрі та звукорежисер Майк Хеджес повністю контролювали хід запису. Музиканти, особливо Сміт, були не дуже задоволені своїм дебютом. В інтерв'ю 1987 року Роберт сказав: «Поверхнева робота, вона мені не подобалася навіть під час запису. Було багато зауважень, що альбом звучить занадто примітивно, і я думаю, що вони виявилися виправданими. Навіть коли ми закінчили його, я все ще хотів внести певні зміни»[12].

Другий сингл «Boys Don't Cry» вийшов в червні. Після цього як розігріваюча група The Cure відправилися в турне з Siouxsie and the Banshees з нагоди виходу у останніх альбому Join Hands. Тур тривав з серпня по жовтень та охопив Англію, Північну Ірландію та Уельс. Під час туру Сміту доводилося щовечора виступати в складі одразу двох гуртів, оскільки гітарист The Banshees Джон Маккей покинув гурт[13]. Цей досвід дуже сильно вплинув на Роберта: «У першу ніч виступи з The Banshees я був вражений тим, наскільки добре я можу грати подібну музику. Вона так відрізнялася від музики The Cure. До цього моменту я хотів, щоб ми грали щось подібне до Buzzcocks, Елвіса Костелло або припанкованих The Beatles. Будучи одним з Banshee, я повністю поміняв свої погляди»[14].

Третій за рахунком сингл «Jumping Someone Else's Train» вийшов у світ в жовтні 1979 року. Трохи пізніше Демпсі був звільнений з гурту через неприйняття матеріалу, який Сміт надав для запису нового альбому[15]. Демпсі став учасником гурту Associates, а до The Cure приєдналися Саймон Геллап (бас-гітара) та Метью Хартлі (клавішні) з колективу The Magspies. The Cure, The Passions та Associates на розігріві — всі три гурти мали контракти з Fiction Records — в листопаді-грудні 1979 року провели Future Pastimes Tour по Англії. The Cure зміненим складом виконували і кілька пісень з майбутнього альбому[16]. Одночасно з цим Сміт, Толхерст, Демпсі, Геллап, Хартлі та Томпсон, їхні друзі та родичі на бек-вокалі та місцевий листоноша Френкі Белл як основний вокаліст випустили вініловий сингл «I'm a Cult Hero» під вигаданим ім'ям Cult Hero[17].

Перший логотип The Cure (1979—1982).

Оскільки при зведенні першої платівки гурт не повністю контролював процес запису, Сміт більш уважно підійшов до запису другого альбому Seventeen Seconds, який він продюсував в тандемі з Майком Хеджесом[18]. Seventeen Seconds був випущений в 1980 році і досяг 20 позиції в офіційному британському чарті[19]. Альбомний сингл «A Forest» став першим хітом гурту, зайнявши 31 позицію в національному чарті[19]. На новій платівці The Cure відійшли від поп-настрою першого альбому: сюжети пісень песимістичні або зовсім безвихідні[20]. Хеджес назвав новий запис «похмурим, атмосферним і зовсім відмінним від Three Imaginary Boys»[21]. У рецензії на альбом журналіст NME зазначив: «Здається неймовірним, що такий молодий гурт як The Cure подолав таку відстань за такий короткий проміжок часу»[22]. У той же час Сміт болісно сприйняв створену в пресі концепцію «анти-іміджу» гурту[23]. Роберт публічно заявляв, що вже ситий по горло натяками на «анти-імідж», який приписували гурту, вважаючи, що вона таким чином продумано маскує простоту своєї творчості. За його словами, «ми повинні були відірвати від себе цей анти-імідж, який ми ніколи не створювали. Таке відчуття, що ми намагалися бути якимись незрозумілими. Ми просто не любимо штампи в рок-музиці. Але все це вийшло з-під контролю»[24]. У тому ж році Three Imaginary Boys був випущений на американський ринок під назвою Boys Don't Cry. Альбом змінив обкладинку, і в нього були додані сингли, що вийшли в 1979 році. The Cure вирушили в своє перше світове турне на підтримку нових релізів. Після туру Метью Хартлі покинув гурт. «Я прийшов до висновку, що гурт рухався в бік похмурої суїцидной музики, а це не зовсім те, що мене цікавить», — говорив він[25].

Гурт разом з Майком Хеджесом зібрався для роботи над своїм третім альбомом Faith (1981), який продовжував тему страждань, розпочату Seventeen Seconds[26]. Альбом досяг 14 позиції у британському чарті[27]. На касетах також був присутній інструментальний саундтрек до фільму «Carnage Visors». Ця анімаційна робота показувалася перед початком виступів гурту під час Picture Tour 1981[28]. В самому кінці того ж року був випущений сингл «Charlotte Sometimes», що не увійшов до альбому. У цей період настрій альбомів передавався самим музикантам: The Cure відмовлялися виконувати ранні пісні, а іноді Сміт, який увійшов в образ, залишав сцену після концерту весь у сльозах[29].

У 1982 році The Cure записали і випустили альбом Pornography, який закріпив за гуртом статус лідерів сцени готичного року[30]. Сміт зізнався, що під час роботи в студії він «переживав серйозний емоційний стрес. Але це не мало ніякого відношення до гурту, просто я перейшов на новий щабель, я виріс, і змінилися погляди на життя. Думаю, я підійшов до запису, перебуваючи на самому дні. Озираючись назад і вислуховуючи думки людей, що оточували мене, я розумію, що був скоріше чудовиськом в обличчі людини»[12]. Геллап так згадував про альбом: «Нас захопив нігілізм […] Ми співали: „Зовсім неважливо, якщо ми всі помремо“ — і адже ми справді так думали тоді»[31]. Кріс Перрі був стурбований тим, що на альбомі не було хіта для радіо, і попросив Сміта і продюсера Філа Торнеллі підготувати пісню «The Hanging Garden» для випуску у вигляді синглу[32]. Незважаючи на зовсім не мейнстрімових звучання платівки Pornography, проте, став першою роботою гурту, що потрапила в Топ 10 британського чарту, досягнувши восьмого номера[27]. На підтримку альбому стартував тур Fourteen Explicit Moments, під час якого гурт вперше почав виходити на сцену у своєму класичному образі — з масивними зачісками і великою кількістю розмазаної губної помади на обличчі[33]. Під час турне відбулося кілька інцидентів (у тому числі бійка з Робертом), які підштовхнули Саймона Геллапа до відходу з гурту. Геллап і Сміт не розмовляли протягом вісімнадцяти місяців після сварки[34].

Сміт в 1985 році.

Відхід Геллапа з гурту і співробітництво Сміта з Siouxsie and the Banshees породили чутки про розпад The Cure. В грудні 1982 року Роберт зауважив в інтерв'ю виданню Melody Maker: «Чи продовжить The Cure своє існування? Я постійно ставлю собі це запитання […] я не думаю що зможу і далі працювати в тому ж форматі. Що б не трапилося, я, Лоуренс і Саймон ніколи не будемо разом. Я в цьому упевнений»[35].

Перрі був дуже зацікавлений у збереженні найприбутковішого гурту свого лейблу. Він прийшов до висновку, що The Cure потрібно змінити музичний стиль. Перрі наполегливо доносив свою думку до Сміта і Толхерста; за його словами, «ці слова в основному призначалися Сміту, який хотів покінчити з The Cure в будь-якому випадку»[36]. З Толхерстом, який перекваліфікувався на клавішника, Сміт наприкінці 1982 року записав сингл «Let's Go to Bed». Незважаючи на те, що Сміт розглядав сингл як прохідну і «дурну» пісню для преси, сингл досяг певного успіху і зайняв 44 рядок в чарті Великої Британії[37]. Потім, вже в 1983 році, послідували два найуспішніших сингли: синтезаторний «The Walk» в дусі New Order (12 рядок в чарті) і заснований на джазових мелодіях «The Lovecats». Останній став першим синглом, що потрапив в Топ 10 британського чарту, він піднявся на сьомий рядок. До Різдва ці сингли і бі-сайди, видані до них, вийшли як збірник Japanese Whispers, який планувався для продажу тільки в Японії, але рекорд-компанія прийняла рішення поширити його по всьому світу. В цей же період Сміт і басист The Banshees Стівен Северін заснували гурт The Glove, з яким записали альбом Blue Sunshine. В цей же час Толхерст продюсував перші два сингли і дебютний альбом гурту And Also the Trees[38].

В 1984 році The Cure видали альбом The Top, в якому чітко простежується вплив психоделічного року. Роберт зіграв на всіх інструментах, крім ударних, які зайняв Енді Андерсон, і саксофона, на якому грав Порл Томпсон, що повернувся до гурту. Альбом увійшов в десятку найкращих у Великій Британії і став першою роботою The Cure, яка потрапила в національний чарт США Billboard 200, досягнувши 180 рядку. Melody Maker похвалив альбом, назвавши його «психоделією, що не має віку». The Cure у складі Сміта, Томпсона, Андерсена і продюсера Філа Торнеллі на бас-гітарі відправилися в світовий тур Top Tour[39]. За результатами цього туру був випущений перший концертний альбом Concert: The Cure Live[40]. Під час концертів в Японії з гурту був звільнений Енді Андерсен за погром, влаштований ним в кімнаті готелю[40]. За ударну установку був запрошений Борис Вільямс[41]. Філіп Торнеллі також залишив гурт, але вже через втому і постійні переїзди[42]. Місце басиста, ненадовго, було вакантне: так як технік The Cure Гері Біддлз зміг помирити Сміта і Геллапа, який у той час грав у гурті Fools Dance[42]. Роберт був у захваті від повернення Саймона. В інтерв'ю Melody Maker він заявив: «Ми знову стали гуртом»[43].

В серпні 1985 року в новому складі гурт видав альбом The Head on the Door. На цій платівці музиканти поєднали мелодійні і песимістичні мотиви, з яких у всіх попередніх роботах переважало щось одне. Альбом досяг 7 рядку у Великій Британії і вперше для The Cure потрапив в Топ 75 в США, досягши 59 рядку. Міжнародний успіх спіткав і два сингли з цього альбому: «In Between Days» та «Close to Me». В 1986 році, після світового туру на підтримку альбому, The Cure видали збірку синглів Standing on a Beach в трьох форматах, кожен — з трек-листом, що відрізнявся. На збірці були, зокрема, перевидані «Boys Don't Cry» (в новій версії), «Let's Go to Bed» та «Charlotte Sometimes». Збірник потрапив в Топ 50 в США. Також було випущено збірник Staring at the Sea, що містив добірку відеокліпів на композиції з основної компіляції[44]. Турне, яке пройшло в підтримку збірки, стало основою для нового концертного альбому The Cure in Orange, записаного в Франції[45]. В цей період The ​​Cure став дуже популярним гуртом в Європі, зокрема, в країнах Бенілюксу, Франції і Німеччини, і змусив говорити про себе в США[46].

В травні 1987 році The Cure видали перший альбом з «великої трійки», Kiss Me, Kiss Me, Kiss Me, що досяг 6 і 35 рядків у Великій Британії та США, відповідно. Успіх першого синглу «Why Can't I Be You?» був закріплений третім синглом «Just Like Heaven», який потрапив в Billboard Top 40 і став однією з найвідоміших та значущих робіт гурту. Після виходу альбому The Cure в липні розпочали Kissing Tour, під час якого в Толхерста з'явилися проблеми з алкоголем, і він незабаром зрозумів, що не в змозі повноцінно виступати на концертах. На його місце був запрошений Роджер О'Доннелл з гурту The Psychedelic Furs. В 1988 році The Cure видали The Peel Sessions, запис виступу тоді ще молодого гурту на радіо у Джона Піла в грудні 1978 року[47].

В травні 1989 році в світ вийшов альбом Disintegration. Платівка віддавала похмурою атмосферою готичного звучання в традиціях Faith і Pornography. Три сингли з альбому потрапили в Топ 30 у Великій Британії і Німеччині («Lullaby», «Lovesong» та «Pictures of You»), а сам альбом дебютував на третій позиції в національному чарті Великої Британії і дістався до 12 позиції в Billboard 200[48]. «Fascination Street», перший сингл, випущений тільки на території Америки, досяг першої позиції в чарті Hot Modern Rock Tracks, але цей успіх досить швидко затьмарило інше досягнення — третій сингл «Lovesong» зайняв другий рядок в Billboard Hot 100, ставши єдиною піснею The Cure, що потрапляла в Топ 10 синглів в США[49].

Під час запису Disintegration гурт поставив ультиматум Сміту — або йде Толхерст, або інші музиканти. В лютому 1989 року вихід Толхерста з гурту був офіційно підтверджений у ЗМІ[50]. Таким чином Роджер О'Доннелл став повноправним членом The Cure, а Сміт залишився єдиним музикантом, який був у гурті з моменту заснування. Сміт стверджував, що Толхерст перестав прикладати достатньо зусиль і зловживав алкоголем[51]. Оскільки Лоуренс значився в складі гурту під час запису Disintegration, то був згаданий в буклеті до альбому як людина, що грала на «інших інструментах», хоча достеменно відомо, що в створенні платівки він абсолютно ніяк не брав участі. The Cure також відправилися в масштабний Prayer Tour, який пройшов з величезним успіхом[52].

В травні 1990 року Роджер О'Доннелл покинув гурт і місце клавішника зайняв Перрі Бемоунт. В листопаді The Cure випустили збірник реміксів Mixed Up. Альбом був прохолодно зустрінутий публікою і не досяг високих позицій у чартах. Єдина нова пісня «Never Enough» вийшла і у вигляді синглу. В 1991 році The Cure зіграли на MTV Unplugged та отримали Brit Awards в номінації «Найкращий британський гурт»[53]. Того ж року Толхерст подав до суду на Сміта і Fiction Records, заявляючи, що він є співвласником імені «The Cure» разом зі Смітом. В 1994 році суд ухвалив рішення на користь Сміта. У 2000 році старі друзі помирилися і Толхерст навіть відвідав деякі концерти The Cure. Незважаючи на тривали судові розгляди гурт приступив до запису нового альбому. Альбом Wish досяг першого рядку у Великій Британії і другого в США[54]. Сингли «High» і «Friday I'm in Love» стали міжнародними хітами. Роберт Крістгау назвав альбом найкращим у кар'єрі гурту[55]. The Cure в черговий раз відправилися в світове турне Wish Tour з гуртом Cranes і випустили за його результатами два концертні альбоми Show (вересень 1993) і Paris (жовтень 1993)[56].

У період між релізом Wish і початком запису наступного альбому в гуртові знову відбулися зміни складу[57]. Томпсон залишив гурт, щоб брати участь в концертах супергурту Page and Plant, який складався з колишніх учасників гурту Led Zeppelin Джиммі Пейджа та Роберта Планта[57]. Борис Вільямс також залишив гурт і на його місце в 1995 році прийшов Джейсон Купер. Студійна робота над альбомом почалася в 1994 році, коли гурт складався лише з Сміта і Бемоунта. Трохи пізніше до них приєдналися Геллап, у якого були проблеми зі здоров'ям, і Роджер О'Доннелл, якого попросили повернутися в гурт в кінці року[58]. Wild Mood Swings, виданий в 1996 році, був прохолодно зустрінутий публікою і поклав кінець серії комерційно успішних записів[59]. На початку року The Cure відіграли на кількох фестивалях в Південній Америці, за якими послідував світовий тур.

В 1997 році в світ вийшов другий за рахунком, після Standing on a Beach, збірник синглів Galore, до якого увійшли хіти гурту в період з 1987 по 1997 рік включно і новий сингл «Wrong Number». В 1998 році The Cure записали пісню «More Than This» для саундтреку до фільму «Цілком таємно» і кавер пісні «World in My Eyes» гурту Depeche Mode для триб'ют-альбома For the Masses[60].

За контрактом гурт був зобов'язаний записати ще один альбом. Після комерційних невдач Wild Mood Swings і Galore Сміт вважав, що справа йде до розпаду The Cure, і тому хотів зробити серйозніший, глибокий альбом[61]. Робота над Bloodflowers велася з 1998 року, реліз відбувся в 2000 році[62]. За словами Сміта, він став останньою частиною в імпровізованій трилогії, в якій також значилися Pornography і Disintegration[63]. Гурт також провів дев'ятимісячний Dream Tour, концерти якого в загальній сукупності відвідали близько одного мільйона людей. У 2001 році The Cure покинули Fiction і випустили збірник Greatest Hits і DVD з найкращими кліпами. У 2002 році гурт був хедлайнером на дванадцяти великих літніх фестивалях і відіграла три тривалих концерти (один в Брюсселі і два в Берліні), на яких були повністю послідовно виконані альбоми Pornography, Disintegration і Bloodflowers. Два концерти в Берліні стали основою для DVD The Cure: Trilogy, випущеного в 2003 році[63].

The Cure на концерті в 2008 році. Зліва направо: Джейсон Купер, Порл Томпсон, Роберт Сміт, і Саймон Геллап

У 2003 році The Cure підписали контракт з Geffen Records. У 2004 році вийшов бокс-сет Join the Dots: B-Sides & Rarities 1978—2001 (The Fiction Years), що складається з чотирьох дисків. Цей збірник включав 70 пісень, у тому числі раніше не виданих, і 76-сторінковий буклет з історією гурту та кольоровими фотографіями[64]. В тому ж році гурт видав на новому лейблі свій дванадцятий альбом, який називався просто The Cure і був записаний з новим продюсером Россом Робінсоном[65]. Альбом потрапив в Топ 10 чартів по обидві сторони Атлантики. На підтримку альбому гурт відіграв хедлайнером на Coachella Valley Music and Arts Festival в травні[65]. З 24 липня по 29 серпня The Cure провели в США концертний тур Curiosa[66]. На кожному концерті було обладнано дві сцени: на головній сцені грали The Cure, Interpol, The Rapture та Mogwai, а серед виступаючих на другій сцені були Muse, Scarling, Меліса Ауф дер Маур та Thursday[66]. Curiosa став одним з найуспішніших літніх фестивалів 2004 року в Америці. В тому ж році гурт отримав почесну нагороду MTV Icon і виступив на телебаченні[67].

В травні 2005 року Роджер О'Доннелл і Перрі Бемоунт були звільнені з гурту. За словами О'Доннелла, Сміт сказав йому, що мав намір урізати гурт до трьох осіб. Раніше О'Доннелл говорив, що дізнався про дати туру тільки завдяки фан-сайту гурту. Решта членів гурту — Сміт, Геллап і Купер — кілька разів виступали як тріо, поки в червні того ж року не було оголошено про повернення до складу Порла Томпсона, який став повноцінним учасником виступів на літніх фестивалях, в тому числі на Live 8 в Парижі 2 липня[68]. Трохи пізніше гурт записав кавер на композицію Джона Леннона «Love» для альбому Make Some Noise[69]. 1 квітня 2006 The Cure виступили в Альберт-холі на благодійному концерті організації Teenage Cancer Trust[70]. Це був останній виступ гурту в тому році. В грудні вийшов концертний DVD The Cure: Festival 2005, що включає тридцять пісень з турне 2005 року[70].

The Cure приступили до запису матеріалу для свого тринадцятого альбому в 2006 році. Спочатку Сміт планував записати подвійний альбом[71]. В серпні, в самий останній момент, гурт оголосив, що в зв'язку з роботою над альбомом їх осіннє північноамериканське турне переноситься з осені 2007 року на весну 2008 року. Альбом 4:13 Dream був виданий восени 2008 року і отримав змішані відгуки як у пресі, так і серед фанатів. Перед релізом платівки The Cure випускали по одному синглу кожне тринадцяте число з травня по серпень, а у вересні видали міні-альбом Hypnagogic States , весь дохід від якого перераховувався до фонду американського Червоного Хреста.

25 лютого 2009 гурт переміг в номінації Godlike Genius («Богоподібний геній») і виступив на церемонії ShockWaves NME Awards 2009 року на O2 Арені в Лондоні[72].

5 вересня 2011 року The Cure стали хедлайнерами фестивалю «Bestival» на острові Вайт, зігравши з клавішником Роджером О'Доннелом, що повернувся до складу. 5 грудня запис виступу був виданий як подвійний концертний альбом Bestival Live 2011. Платівка містить 32 композиції та видана на незалежному лейблі Sunday Best. Bestival Live став першим концертним альбомом гурту з 1993 року. У 2012 році The Cure виступлять хедлайнерами на ряді літніх фестивалів в Європі, серед них Primavera Sound в Барселоні, Maxidrom в Москві (це перший виступ гурту в Росії), фестиваль в Роскілле та фестивалі Редінг і Лідс[73].

У квітні 2018 року, Роберт Сміт повідомив, що гурт працює у студії над новим альбомом, котрий має намір видати у 2019 році. «Це 40-ва роковина нашого першого альбому. Я подумав, що якщо я не видам що-небудь того року — то це кінець для мене. Я не думаю, що The Cure коли-небудь ще видасть альбом.» Повідомив Сміт.[74]

• Роберт Сміт — вокал, гітара (1976 — дотепер)
• Саймон Геллап — бас-гітара (1979—1982, 1985 — дотепер)
• Роджер О'Доннелл — клавішні (1987—1990, 1995—2005, 2011 — дотепер)
• Джейсон Купер — ударні (1995-дотепер)
• Рівз Гебрелс — гітара (2012 — дотепер)