UGM-133A Трайдент II (D5)

Ракета «Трайдент-2» — триступенева, з розташуванням ступенів типу «тандем». Довжина ракети 13 530 мм (532.7 дюйма)[10], максимальна стартова маса 59 078 кг (130 244 фунтів)[1]. Всі три маршові ступені оснащені РДТТ. Перший і другий ступінь мають діаметр 2108 мм (83 дюйми) і з'єднані між собою перехідним відсіком. Носова частина має діаметр 2057 мм (81 дюйм). Включає в себе двигун третього ступеня, що займає центральну частину головного відсіку і ступінь розведення з бойовими блоками розташовану навколо нього. Від зовнішніх впливів носова частина закрита обтічником і носовим ковпаком з розсувною телескопічною аеродинамічною голкою.

Двигуни першого та другого ступенів розроблялися спільним підприємством створеним фірмами Hercules Inc і Thiokol. Корпуси двигунів першого і другого ступеня є одночасно корпусом відповідних ступенів і виготовлені з вуглець-епоксидного композиту. Двигун третього ступеня був розроблений фірмою United Technologies Corp. І спочатку був побудований з кевлар-епоксидного композиту. Але в процесі виробництва, після 1988 року, його також стали виготовляти з вуглець-епоксидного композиту. Це додало дальності (за рахунок зменшення маси корпусу) і усунуло виникнення електростатичних потенціалів пари вуглець/кевлар[5].

В РДТТ «Трайдент-2» застосовується сумішеве ракетне паливо. 75 відсотків палива складають тверді компоненти — октоген, алюміній, і перхлорат амонію. Як зв'язуюча речовина використані поліетиленгликоль, нітроцелюлоза, нітрогліцерин, та гексадіізоціанат. Відмінності від палива «Трайдент-1» полягають у застосуванні поліетиленгліколю (PEG) замість полигликоли адипату а (PGA). Це дозволило збільшити відсоток твердих речовин з 70 до 75. Паливо отримало позначення PEG/NG75. Виробник палива фірма Joint Venture дала йому позначення NEPE-75[5] (від англ. Nitrat Ester Plasticized Polyether — поліефір, пластифікований ефіром азотної кислоти).

Двигуни всіх трьох ступенів мають хитке втоплене сопло полегшеної конструкції з композитного матеріалу на основі графіту. На відміну від застосованих на «Трайдент-1» сегментованих соплових вставок з піролітичного графіту, в соплах на «Трайдент-2» застосована більш стійка до зносу при підвищених температурах цільна вставка з вуглець-вуглецевого композиту[5].

На всіх трьох ступенях керівне зусилля по тангажу і рисканню здійснюється за рахунок управління вектором тяги за допомогою відхилення сопел. Управління куту крену не ведеться. Його коригування проводиться при роботі рухової установки блоку розведення. Кути повороту сопел підібрані на основі необхідних зусиль для коригування траєкторії і не перевищують 6-7°. Зазвичай, максимальне відхилення становить 2-3° при включенні двигуна після виходу з води. Під час решти польоту зазвичай не перевищує 0,5°[11].

Тяга двигуна першого ступеня — 91 170 кгс[12]. Після включення двигуна першого ступеня ракета піднімається вертикально і починає відпрацьовувати програму польоту[13]. Час роботи двигуна першого ступеня 65 секунд[14]. На висоті близько 20 км, після виключення двигуна першого ступеня, відбувається відстріл першого ступеня і включення двигуна другого ступеня[13]. Цей двигун також працює 65 секунд[14], після чого відбувається його виключення і запуск двигуна третього ступеня[13]. Через 40 секунд[14], відбувається відключення двигуна третього ступеня, його відокремлення і починається етап розведення боєголовок[13].

Головний обтічник захищає ракету при русі у воді і щільних шарах атмосфери. Відділення обтічника проводиться під час роботи другого ступеня. Відведення обтічника з траєкторії ракети проводиться за допомогою твердопаливних двигунів. Для зменшення аеродинамічного опору в щільних шарах використовується розсувна телескопічна аеродинамічна голка. Конструктивно вона являє розсувну штангу з 7 частин з диском на кінці. До старту голка в складеному стані знаходиться в головному обтічнику в ніші двигуна третього ступеня. Її висунення відбувається за допомогою порохового акумулятора тиску на висоті близько 600 метрів протягом 100 мс. Застосування голки дозволило значно збільшити дальність польоту ракети. Для ракети «Трайдент-1» прибавка дальності склала 550 км[11].

Схема польоту ракети «Трайдент-2» на ділянці розведення бойових блоків (умовно показані тільки 2 бойових блоки)

1 — закінчення роботи третьої ступені;
2 — відокремлення третього ступеня і блоку розведення;
3 — орієнтація блоку розведення, отримання даних системою астрокоррекціі (астровізируванння);
4 — орієнтація ступені розведення, розгін до необхідної швидкості;
5 — розворот;
6 — відділення бойового блоку, включаючи бойову ступінь (умовно показано розташування блоку розведення на траєкторії польоту другого бойового блоку, насправді він виходить на неї протягом роботи на ділянці 8);
7 — розворот;
8 — повна тяга, розгін до швидкості, необхідної для відділення 2-го ББ;
9 — розворот;
10 — відокремлення 2-го ББ;
11 — розворот;
12 — відведення блоку розведення з траєкторії польоту ББ

I — траєкторія польоту першого бойового блоку;
II — траєкторія польоту другого бойового блоку;
III — траєкторія польоту блоку розведення

A — активна ділянка траєкторії, робота перших трьох ступенів.
B — ділянка розведення бойових блоків, робота блоку розведення;
C — пасивна ділянка, політ бойових блоків по балістичній траєкторії;
D — ділянка польоту в щільних шарах атмосфери.

Головна частина ракет розроблялася фірмою «Дженерал Електрик». До її складу крім раніше зазначених обтічника і РДТТ третього ступеня входять приладовий відсік, бойовий відсік і рушійна установка. В приладовому відсіку встановлюються системи управління, розведення боєголовок, джерела електроживлення та інше обладнання. Система управління контролює роботу всіх трьох ступенів ракети і ступені розведення[5].

ЕОМ і керуючі ланцюги, що входять в систему управління Mk6, розміщені в блоці в нижній частині приладового відсіку. Також в задній частині ступені розведення розташований другий блок у складі гіростабілізованої платформи (два гіроскопи, три акселерометри й датчики системи астрокоррекціі) та системи термостатування. У верхній частині приладового відсіку розташована система розведення боєголовок. Ця система виконує подачу команд на маневрування бойової ступені, вводить дані в системи підриву боєголовок (висоту підриву), проводить їх зведення і подає команду на відділення бойових блоків[11].

До складу рушійної установки ступеня розведення входять чотири газогенератора і 16 «щілинних» сопел. Для розгону ступеня розведення і його стабілізації за тангажем та рисканням призначені чотири сопла розташованих на верхній частині і чотири на нижній. Решта вісім сопел призначені для створення керувальних зусиль за креном. Газогенератори були розроблені фірмою «Atlantic research», являють собою порохові газогенератори з питомим імпульсом порядку 236 с[11] і об'єднані в два блоки. Блок «А» у складі двох газогенераторів починає роботу після відділення РДТТ третього ступеня. Блок «Б» з ще двох газогенераторів вмикається після припинення роботи блоку «А». Витік газу з сопел проводиться постійно. Керуючі зусилля виникають за рахунок перекриття/розкриття частини сопел[5].

У порівнянні зі схемою роботи ступені розведення ракети «Трайдент-1», на «Трайдент-2» введено ряд удосконалень. На відміну від польоту С4, на ділянці розгону бойові блоки дивляться «вперед». Після відділення РДТТ третього ступеня відбувається орієнтація ступеня розведення в положення необхідне для астрокоррекціі. Після цього на підставі уточнених координат бортовий комп'ютер проводить розрахунок траєкторії, ступінь орієнтується блоками вперед і відбувається розгін до необхідної швидкості. Ступінь розвертається і відбувається відокремлення одного бойового блоку, зазвичай вниз по відношенню до траєкторії під кутом 90 градусів. В тому випадку, якщо блок, що відокремлюється, перебуває в полі дії одного з сопел, воно перекривається. Три інших сопла, що працюють, починають розворот бойового ступеня. Тим самим знижується вплив на орієнтацію бойового блоку рушійної установки, що підвищує точність. Після орієнтування по ходу польоту починається цикл для наступного бойового блоку — набирання швидкості, розворот та відокремлення. Ця процедура повторюється для всіх боєголовок[5]. В залежності від відстані району пуску до цілі і траєкторії ракети боєголовки досягають об'єктів ураження через 15-40 хвилин після запуску ракети[13].

У бойовому відсіку можуть розміщуватися до 8 боєголовок W88 потужністю 475 кт або до 14 W76 потужністю 100 кт. При максимальному навантаженні ракета здатна закинути 8 блоків W88 на відстань 7838 км[15].

За результатами випробувань блоку W76 в конструкцію W88 був внесений ряд змін. В конструкції носового обтічника застосований носок з вуглець-вуглецевого композиту з металізованим центральним стрижнем. В результаті цього, при проході через щільні шари атмосфери відбувається більш рівномірна абляція матеріалу носка і знижується відхилення бойового блоку[5].

Ці вдосконалення, а також застосування на ракеті апаратури астрокоррекціі разом з підвищенням ефективності навігаційної системи ПЧАРБ дозволило отримати для блоків W88 КВО 120 метрів[13][11]. При використанні в ІНС для корекції координат системи NAVSTAR КВО досягає 90 метрів[16]. При ураженні ракетних шахт противника використовується так званий спосіб «2 по 1» — націлювання на одну шахту МБР двох бойових блоків з різних ракет. При цьому ймовірність ураження цілі становить 0.95. Виробництво блоків W88 було обмежено 400 одиницями[17]. Тому більшість ракет озброєні ББ W76. При використанні двох менш потужних блоків при способі «2 по 1» ймовірність виконання завдання знижується до 0.84.

Британські боєголовки розроблялися лабораторією Atomic Weapons Establishment в Aldermaston. Розробка велася за активної участі фахівців із США. Ці боєголовки конструктивно подібні до боєголовок W-76. Згідно з непідтвердженими даними в британській боєголовці використовується корпус Mk4 від бойового блоку W-76, а британські фахівці займалися розробкою ядерного бойового заряду. На відміну від американських боєголовок британські мають три варіанти підриву — 0.3 кт, 5-10 кт і 100 кт[18] .

Для ракети «Трайдент II», традиційно для американського флоту, застосований «сухий» метод старту — з сухої ракетної шахти, без заповнення її водою. На ПЧАРБ «Огайо», озброєних комплексом «Трайдент II», встановлена система зберігання і пуску ракет Mk35 mod 1[19][13]. Система складається з шахтних пускових установок, підсистеми викиду ракети, підсистеми контролю і управління пуском і навантажувального обладнання ракет. Ракетна шахта являє собою сталевий циліндр, жорстко закріплений в корпусі човна. З метою можливості установки «Трайдент II» ракетна шахта в порівнянні з попередніми човнами типу «Лафайет» була збільшена (діаметр становить 2,4 метра, а довжина 14,8 метрів). Шахта згори зачиняється кришкою з гідравлічним приводом. Кришка забезпечує герметизацію шахти і розрахована на той же тиск, що і корпус човна[13][19]. Пускова установка має чотири контрольно-налагоджувальних люки для проведення оглядів. Один люк розташований на рівні першої палуби ракетного відсіку. Два люки, призначені для доступу до приладового відсіку і гнізда — на рівні другої палуби. Ще один люк, для доступу до підракетної камери, розташований на рівні четвертої палуби[19]. Спеціальний механізм блокування забезпечує захист від несанкціонованого проникнення і управляє відкриттям кришки і технологічних лючків[13].

Всередині шахти встановлюється пусковий стакан й устаткування подачі парогазової суміші. Пусковий стакан накривається мембраною, яка запобігає потраплянню води всередину при відкриванні кришки під час старту. Мембрана має куполоподібну форму і виготовляється з фенольної смоли, армованої азбестом. При запуску ракети, за допомогою встановлених на її внутрішній стороні профільованих зарядів вибухової речовини, мембрана розбивається на центральну і кілька бічних частин. Пускова шахта оснащена штекерним роз'ємом нового типу, призначеним для з'єднання ракети з системою управління стрільбою, автоматично від'єднується в момент пуску ракети[13].

Перед пуском в шахті створюється надлишковий тиск. У кожній шахті для формування парогазової суміші встановлено пороховий акумулятор тиску (ПАТ)[13]. У пусковій установці змонтовано патрубок для подачі парогазової суміші і підракетна камера, в яку надходить парогаз[19]. Газ, виходячи з ПАТ-у, проходить через камеру з водою, частково охолоджується і, вступаючи в нижню частину пускового стакану, виштовхує ракету з прискоренням порядку 10g. Ракета виходить із шахти зі швидкістю приблизно 50 м/с. При русі ракети вгору відбувається розрив мембрани і в шахту починає надходити забортна вода. Кришка шахти зачиняється автоматично після виходу ракети. Вода з шахти викачується в спеціальну замісну цистерну. Для утримання підводного човна в стабільному положенні і на заданій глибині здійснюється управління роботою гіроскопічних стабілізуючих пристроїв і перекачування водного баласту[13].

Пуск ракет може здійснюватися з 15-20-секундним інтервалом з глибини до 30 метрів, при швидкості ходу близько 5 вузлів і хвилюванні моря до 6 балів. Всі ракети можуть бути випущені в одному залпі, але випробувальні пуски всього боєкомплекту ніколи не відбувались. У воді відбувається некерований рух ракети і після виходу з води за даними сигналу давальника прискорень включається двигун першого ступеня. В штатному режимі включення двигуна відбувається на висоті 10-30 метрів над рівнем моря[13].

Система управління ракетної стрільбою призначена для розрахунку даних стрільби і введення їх в ракету, здійснення передстартової підготовки, контролю процесу пуску ракет і подальших операцій, забезпечення можливості навчання особового складу проведення ракетних стрільб в режимі тренажера[20].

На ПЧАРБ типу «Огайо» встановлена система управління стрільбою Mk 98. Система дозволяє здійснювати перенацілення ракет в процесі патрулювання ПЧАРБ. При цьому можливо як використання підготовленої програми польоту, так і вироблення нової програми польоту ракети по переданим на човен координатам цілей[21]. Переведення всіх ракет в стан хвилинної готовності до старту здійснюється протягом 15 хвилин. Під час передстартової підготовки можливе перенацілення одночасно всіх ракет[13].

Система управління ракетної стрільбою включає в себе дві основні ЕОМ, периферійні ЕОМ, пульт управління ракетною стрільбою, лінії передачі даних і допоміжне обладнання. Основні ЕОМ призначені для вирішення завдань щодо складання програм польоту ракет і управління ракетним комплексом. Периферійні ЕОМ забезпечують зберігання і додаткову обробку даних, їх відображення і введення в основні ЕОМ.Пульт управління ракетною стрільбою розташований в центральному пості підводного човна і призначений для контролю всіх етапів передстартової підготовки, подачі команди на пуск і контролю післяпускових операцій[21].

Так само, як і для всіх інших американських БРПЧ, льотно-конструкторські випробування з наземного стенду ракет «Трайдент-2» проводилися на Східному ракетному полігоні (він же ракетно-космічний центр імені Джона Кеннеді). Основні споруди полігону розташовані на мисі Канаверал півострова Флорида і займають площу близько 400 км². До його складу входять центр обробки даних, зона збирання і перевірки ракет і стартові комплекси. Спеціально для випробувань нової ракети був побудований стартовий комплекс № 46 (Launch complex 46 — LC46)[22].

Центр обробки даних, в цілях безпеки, розташований за 7 км від стартового комплексу і служить для аналізу даних, що знімаються на всіх стадіях випробування — при передстартовій перевірці, при запуску, в польоті і в момент приводнення. У зоні збирання знаходяться дві будівлі, в яких може одночасно проводитися збирання двох ракет і тестування однієї. До складу стартового комплексу входять пускова установка, рухлива 20-метрова ферма для забезпечення доступу до ракети при передстартовій підготовці, підйомний кран і підземні приміщення з апаратурою і допоміжним обладнанням. Всі споруди стартового комплексу пов'язані між собою і з зоною складання ракет залізничними коліями[22].

За 150 кілометрів на південь від пускового комплексу, в районі національного парку Джонатан Дікінсон, розташована система контролю FTSS-2 (англ. Flight Test Support System), призначена для зняття телеметричної інформації про роботу вузлів ракети під час льотних випробувань. Вона служить також для зв'язку із засобами, які проводять спостереження за польотом ракети. Для отримання даних про координати польоту ракети використовуються різні технічні засоби, в тому числі супутникова навігаційна система НАВСТАР[22].

Траса польоту ракет що запускаються з Східного полігону США починається з мису Канаверал і тягнеться на південний схід уздовж гряди Багамських островів, над островом Гранд-Терк (1280 км від стартового майданчика), Пуерто-Рико (1600 км), вздовж узбережжя Гвіани (3500 км), Бразилії (6000 км), через Атлантичний океан до мису Доброї Надії на південному узбережжі Африки (12000 км) і через Індійський океан в Антарктику (20000 км)[23]. Уздовж траси польоту ракети розташовують засоби, що стежать за польотом ракети. До них належать наземні станції, надводні судна та літаки[22]. 25 наземних станцій спостереження обладнані теодолітними установками із спеціальними кінознімальними апаратами. Ці станції дозволяють проводити вимірювання координат ракети з максимальною похибкою, що не перевищує 140 мм на 1 км відстані[23][прим. 1], що дозволяє їм спостерігати за об'єктом розмірами з футбольний м'яч на відстані 13 км[23].

Наприкінці 1980-х років[прим. 2] до Східного полігону приписані два спеціальні судна стеження за польотами космічних об'єктів і ракет «Рендж сентінел» (T-AGM-22)і «Редстоун» (T-AGM-20). Кораблі стеження мають спеціальне обладнання для прийому інформації від телеметричних та оптичних засобів. Стеження за польотами балістичних ракет також здійснюється з літаків, що базуються на авіабазі Патрік (штат Флорида). Для виконання цих завдань залучають літаки ЄС-135 ARIA (англ. Advanced Range Instrumentation Aircraft) і EC-18B ARIA[22] .

При проведенні пусків з підводного човна ракетоносій прибуває на тимчасовий пункт базування Порт-Канаверал. Тут обладнано спеціальні причали для стоянки ПЧАРБ. Керівництво пуском здійснюється з центру управління полігоном. Підводний човен в супроводі судна стеження займає місце в 30-50 морських милях на схід від мису Канаверал. За допомогою судна стеження здійснюється координація взаємодії засобів забезпечення та ракетного човна, управління ПЧАРБ, контроль його точного місця розташування та забезпечення навігаційної безпеки[22].

За програмою випробувань «Трайдент-2 D5» спочатку планувалося двадцять пусків зі стартового майданчика LC46 на мисі Канаверал (Research and development launch — R & D) та 10 пусків з ПЧАРБ типу «Огайо» в підводному положенні (performance evaluation missile launch — PEM). Льотні випробування почалися в січні 1987 року і тривали до 1989 року. Ця програма була скорочена до 19 R&D і 9 PEM[5] .

Програма льотних випробувань почалася в січні 1987 року. З 15 запусків проведених до вересня 1988 року, 11 були визнані повністю успішним, один частково успішним, 2 невдалими і один запуск був визнаний позатестовим (під час 15-го запуску всі показники були в нормі, але було прийнято рішення про знищення ракети). Незважаючи на великий відсоток вдалих пусків в кожному з невдалих запусків були виявлені нові проблеми на різних етапах польоту ракети[5].

Під час сьомого запуску, який був визнаний частково успішним, була виявлена проблема в системі управління. Відмовив один з клапанів, керуючий потоком гарячих газів в системі відхилення двигуна першого ступеня. За результатами телеметрії було визначено що клапан перегрівся або забруднився і залишився в зачиненому положенні[5].

Під час дев'ятого запуску на 14 секунді роботи третього ступеня ракета втратила керування і самоліквідувалася. За результатами аналізу було виявлено що вийшов з ладу одне із джерел живлення, що призвело до відмови в роботі бортового комп'ютера. Ця проблема була вирішена шляхом незначних змін в бортовому комп'ютері і надалі проблема не виникала[5].

В ході 13-го стартує виникла проблема пов'язана з системою відхилення вектора тяги. В результаті цього ракета відхилилася від розрахункової траєкторії і була знищена за командою з землі на 55 секунді польоту[5].

Під час 15-го запуску було прийнято рішення про ліквідацію ракети, хоча всі системи ракети працювали справно. Позначилося випадковий збіг декількох факторів. Специфіка траєкторії польоту, несприятливі погодні умови та динаміка польоту ракети привели до того, що ракета вийшла за межі коридору безпеки. І офіцер, що керував польотом, прийняв рішення про ліквідацію ракети. Даний запуск був визнаний «не заліковим»[5].

Навесні 1989 року розпочався наступний етап випробувань — з ПЧАРБ в підводному положенні. Пуски здійснювалися з борту нової SSBN 734 «Теннессі» типу «Огайо». Перший запуск PEM-1 був здійснений 21 березня 1989 року і закінчився невдачею. Також невдалим був PEM-4[5]. Було виявлено негативний впливу на сопловий блок першого ступеня водяного стовпа, що виникає при включенні РДТТ після виходу ракети з води. Конструкторам довелося внести зміни в конструкцію першого ступеня і пускової шахти. Ціною цього рішення стало зниження дальності польоту[24]. Після доопрацювання ракети програму випробувань продовжили. За весь час випробувань було виконано 28 пусків, з них 4 скінчилися невдачею, а 1 визнано «не тестовим».

Ракета була прийнята на озброєння в 1990 році. 129 поспіль успішний запуск (починаючи з 4 грудня 1989 року) був проведений 4 вересня 2009 року з борту ПЧАРБ ВМС США «Вест Вірджинія»[25][26]. Серія успішних запусків була продовжена 19 грудня 2009 1307nbsp;пуском з борту американської ПЧАРБ, USS Alaska (SSBN-732) в Атлантичному океані[27]. 8 і 9 червня 2010 року з USS Maryland (SSBN-738) була виконана серія з 4 пусків, загальне число послідовних успішних запусків досягло 134[28][29].

Носіями ракет у ВМС США є підводні човни типу «Огайо», кожен з яких озброєний 24 ракетами. Станом на 2009 рік ВМС США мають 14 човни цього типу[35]. Ракети встановлюють в шахти ПЧАРБ при виході на бойове чергування. Після повернення з бойового чергування ракети вивантажують з човна і переміщають в спеціальне сховище. Сховищами ракет обладнані тільки ВМБ Бангор і Кінгс-Бей[24]. Під час перебування ракет у сховищі на них проводяться роботи з технічного обслуговування.

Пуски ракет здійснюють в процесі тестових випробувань. Тестові випробування проводять в основному в двох випадках. Після істотних модернізацій і для підтвердження боєздатності пуски ракет здійснюють у випробувальних і дослідницьких цілях(англ. Research and Development Test). Також в рамках приймально-здавальних випробувань при прийнятті на озброєння і після капітального ремонту кожна ПЧАРБ виконує контрольно-тестовий запуск ракет(англ. Demonstration and Shakedown Operation, DASO).

За планами в 2010—2020 два човни будуть перебувати на капітальному ремонті з перезарядженням реактора. Станом на 2009 рік КОН човнів типу «Огайо» становить 0.6[53], тому в середньому на бойовому чергуванні перебуватимуть 8 човнів і в постійній готовності до запуску знаходитися 192 ракети.

Договором СНО-II передбачалася розвантаження «Трайдент-2» з 8 до 5 бойових зарядів і обмеження числа ПЧАРБ 14 одиницями[54]. Але в 1997 році виконання цього договору було заблоковано Конгресом за допомогою спеціального закону[54].

8 квітня 2010 президентами Росії і США був підписаний новий договір щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь — СНО-III. За положенням договору обмежено загальне число розгорнутих ядерних бойових зарядів 1550 одиницями для кожної із сторін. Загальна кількість розгорнутих міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів і стратегічних бомбардувальників-ракетоносіїв для Росії і США не повинно перевищувати 700 одиниць, і ще 100 носіїв можуть бути в резерві, в нерозгорнутому стані[55][56]. Під дію цього договору потрапляють і ракети «Трайдент-2». Станом на 1 липня 2009 року США мали в своєму розпорядженні 851 носії і частина з них повинна бути скорочена. Плани США досі не оголошені, тому чи торкнеться скорочення «Трайдент-2», достеменно невідомо. Обговорюється питання скорочення кількості підводних човнів типу «Огайо» з 14 до 12 при збереженні загальної кількості розгорнутих на них боєголовок[57].

У вересні 2021 року успішно проведені планові випробування балістичних ракет Trident II D5LE над Атлантичним океаном. Пуск двох ракет здійснив атомний підводний човен USS Wyoming (SSBN-742) типу «Огайо». Випробування відбулися біля берегів Флориди[77].

Носіями ракет у ВМС Великої Британії станом на 2009 рік є чотири підводних човни типу «Венгард». Кожен з підводних човнів озброєний 16 ракетами. ПЧАРБ на відміну від американських комплектуються тільки одним екіпажем і експлуатуються з набагато меншим КОН. Зазвичай на чергуванні знаходиться лише один човен.

В 2007 році стало відомо, що ядерні боєголовки та ядерна зброя в арсеналі Великої Британії не має ланцюга дозволів (англ. Permissive Action Link). Тобто, для переведення атомних бомб в бойове положення слід було лише вставити ключ у не надто складний замок. Однак, всі атомні бомби були зняті з озброєння до 1998 року. Пуск ракет з підводних човнів можливо здійснити силами самого екіпажу, без отримання будь-яких кодів чи ключів від командування вищого рівня. Тому військова дисципліна критично важлива для запобігання несанкційованим пускам[78].

Балістичні ракети Trident з ядерними боєголовками перебувають під повним контролем уряду Великої Британії (рішення про пуск ухвалюється прем'єр-міністром), та жодним чином не залежать від Сполучених Штатів, в тому числі від системи супутникової навігації GPS, оскільки покладається на орієнтування за зірками та інерціальну систему наведення[78].

Обслуговування британських ракет відбувається спільно зі Сполученими Штатами на американській військово-морській базі в Кінгс-бей, штат Джорджія. В такий спосіб Велика Британія заощаджує кошти, однак не втрачає контроль над розгорнутими ракетами[78].

Після завершення ремонту в грудні 2015 року HMS «Vengeance» та з січня 2016 до червня 2016 проходила планові випробування перед поверненням до служби[78].

В червні 2016 року відбувались випробувальні пуски неозброєних ракет Trident II D5 по полігону на території Сполучених Штатів[78].

Внаслідок незначного збою в системі телеметрії, в підсистемі визначення відстаней, система керування вирішила штатно достроково припинити політ та відвела ракету в океан[78].

Однак цей інцидент не завадив HMS «Vengeance» пройти сертифікацію та повернутись на чергування[78]. Дещо згодом підводний човен ВМС США здійснив чотири успішних пуски поспіль під час випробувань FCET-53, чим підтвердив високу надійність та готовність Trident II до застосування[80].