Єрусалимське королівство

Королівство було створене після захоплення хрестоносцями Єрусалима в 1099 році. Готфрід Бульйонський, один з лідерів Першого хрестового походу, був обраний першим королем. Він відмовився прийняти цей титул, не бажаючи носити королівський вінець там, де Спаситель носив терновий, натомість він прийняв титул Advocatus Sancti Sepulchri («Захисник гробу Господнього»). Готфрід помер наступного року, його брат і спадкоємець Балдуїн I не був таким благочестивим і відразу прийняв титул «король Єрусалимський».

Балдуїн розширив королівство, захопивши портові міста: Акру, Сідон і Бейрут, а також утвердив свій сюзеренітет над державами хрестоносців на півночі — графством Едеса (ним же заснованим), князівством Антіохія і графством Триполі. При ньому збільшилася кількість жителів — латинян, що прийшли з Ар'єргардним хрестовим походом, а також з'явився латинський патріарх. Італійські міста-держави (Венеція, Піза і Генуя) почали відігравати важливу роль у королівстві. Їхній флот брав участь в захопленні портів, де вони отримували свої квартали для торгівлі.

Балдуїн помер у 1118 році і не залишив прямих спадкоємців (синів чи доньок), його наступником став син його кузена Балдуїн де Бурк, граф Едеський. Балдуїн II також був успішним правителем, і, хоча він кілька разів протягом правління потрапляв у полон до сельджуків, кордони держави розширювалися, а в 1124 був узятий Тір.

Першим єрусалимським правителем став Готфрід Бульйонський. Він відмовився прийняти титул короля і золоту корону в місті, де Спаситель був коронований терновим вінцем. У храмі Різдва у Віфлеємі йому було присвоєно титул захисника Гробу Господнього. Всі наступні сім єрусалимських королів були з ним в тій чи іншій ступені споріднення і склали Арденсько-анжуйську династію, що правила Єрусалимським королівством майже 90 років. Не встигнувши нічим особливо прославитися в своїй новій якості, Готфрід помер рівно через рік після захоплення Єрусалиму хрестоносцями. На престол був покликаний його брат граф Бодуен Едеський, який опинився менш педантичним в питанні вибору титулу і більш жорстким у відносинах з церквою. Наприкінці 1100 р коронувався в Віфлеємі і, не бажаючи визнавати ніяких політичних претензій духовенства, офіційно заявив про свій титул так: «Я, Бодуен, який отримав Єрусалимське королівство з волі Божої».

Бодуен, що правив Єрусалимом 18 років, а потім і його наступники вели безперервні війни за розширення своїх володінь. До середини XII в. Латино-Єрусалимське королівство за своїми контурами дуже нагадувало державу, створене на зорі юдейської історії царем Давидом. На заході його природним кордоном було середземноморське узбережжя від Гази на півдні до меж Тріполійського графства на півночі. Східний кордон починався біля Ліванських гір і через Зайордання спускався до порту Ейлат на Червоному морі.

У великих володіннях єрусалимських королів життя, однак, було неспокійним. За свідченням ігумена Данила, одного з перших руських паломників, записки якого про «ходіння» в Святу Землю в 1104-1107 рр. дійшли до наших днів, дістатися до більшості святих місць віруючі могли лише з великою осторогою. Куди б не лежав його шлях - до Йордану, в Хеврон або Віфлеєм - він говорить про те, що «шлях дуже тяжкий і страшний», «на дорогах багато розбою», в горах на мандрівників нападають сарацини, грабують і вбивають їх. Для того, щоб потрапити в Галілею, руському ченцеві довелося звернутися до «єрусалимського князя Балдуїна» з проханням дозволити йому приєднатися до його війська, який виступав на війну до Дамаску і прямував повз Тиверіадське озеро. Король, судячи з описів Данила, виявляв до нього велику прихильність. Разом з військами хрестоносців руський монах дійшов до верхів'я Йордану і під їх прикриттям мав можливість без страху поблукати близько Тиверіадського озера, оглянути місця, де «Христос ходив своїми ногами».

Крім постійної загрози, що виходила від мусульманського оточення, держава хрестоносців жила під пресом невичерпних міжфеодальних конфліктів. Різні угруповання сеньйорів об'єднувалися в союзи для спільної боротьби з королівською владою або вступали в запеклі сутички між собою, залучаючи на свою сторону видатних церковних ієрархів або представників купецьких кланів Генуї, Венеції, Пізи. Заколоти і феодальні чвари супроводжувалися змовами і придворними інтригами в боротьбі за владу. Для того щоб управляти цим нестійким, легко займистих співтовариством, король повинен був крім іншого мати міцні позиції в столиці, в Святому місті, володіння яким і було, врешті-решт, сенсом існування всього королівства.

Після жорстокої різанини, влаштованої хрестоносцями в дні взяття міста, Єрусалим спорожнів. Місцеве населення було частиною перебито, частиною бігло, рятуючись від жорстоких прибульців. Самі ж завойовники не надто прагнули осісти в місті своєї мрії. Їх більше вабили багаті прибережні міста, де простіше було заробити капітал, ніж в далекому від торгових шляхів Єрусалимі. Багато «лицарів Христових», вважаючи, що з завоюванням Єрусалима їх священна місія завершена, поверталися на батьківщину. Бодуен I зробив спробу запобігти відтоку з Єрусалиму хрестоносців, що здобули тут якусь власність. Відповідно до прийнятого їм закону будь-який будинок переходив у власність того, хто прожив в ньому рік і один день. Таким чином, тому, хто з тих чи інших причин надовго відлучався з Єрусалиму, загрожувала втрата нерухомості, придбаної під час війни. Городяни - дрібні ремісники і торговці, закріплені за своєю власністю, склали ядро населення східної столиці франків.

До середини XII ст. нормальний ритм життя був відновлений. У місті проживало не менше 30 тис. чоловік, і, судячи зі свідчень очевидців, це були в основному західні християни, хоча і представникам східних віросповідань не заборонялося селитися в Єрусалимі. Паломник Джон з Вюрцбурга залишив цікавий опис строкатого етнорелігійного населення тієї пори:

... там були греки, болгари, латиняни, германці, угорці, шотландці, наварці, бретонці, англійці, франки, рутенці, богемці, грузини, вірмени, яковіти, сирійці , несторіани, індійці, мароніти і багато інших, перелік яких зайняв би надто багато місця.

Латинське населення королівства було завжди малим, незважаючи на стійкий потік поселенців і нових хрестоносців. Більшість учасників Першого Походу просто повернулися додому. Під владою королівства знаходилося значно більше мусульман, греків та сирійців. Нове покоління, що народилося і виросло в Леванті, вважало Святу Землю своєю батьківщиною, об'єднавши багато культурних рис різних народів. Багато франків вчилися говорити грецькою та арабською мовами, часто вступали у шлюби з християнами місцевого походження (греками, сирійцями або вірменами) і з конвертованими на християнство мусульманами.

Як писав Фульхерій Шартрський:

Ми, жителі Заходу, стали жителями Сходу; той, хто був римлянином або франком, перетворився тут на галілеяніна або мешканця Палестини; той, хто проживав в Реймсі або Шартрі, бачить себе містянином з Тиру або Антиохії.

Важливим джерелом інформації про цей період є хроніки Фулшера, учасника Першого Походу, який продовжував їх до 1127 року. Інші хроніки включають записи паломників, які зібрані разом «Суспільством текстів палестинських Паломників» (Лондон, 1884-), «Recueil de voyages et mémoires», виданому французьким географічним товариством (Париж, 1824-66), «Recueil de voyages et de documents pour servir à la géographie» (Париж, 1890-). Іншими джерелами інформації є праці Вільгельма Тірського і мусульманського письменника Усами ібн Мункиза.

Після Балдуїна II трон успадковувала його дочка Мелісенда I, яка правила разом зі своїм чоловіком Фульком Анжуйським. Під час їх царювання був досягнутий найбільший культурний і економічний розвиток, символ якого — псалтир Мелісенди, замовлений королевою між 1135 і 1143 роками. Фульк, знаменитий полководець, зіткнувся з новим небезпечним ворогом — атабеком Мосула Зенги. Хоча Фульк вдало протистояв Зенги протягом свого правління, Вільгельм Тірський критикував його за погану організацію охорони кордонів. Фульк помер на полюванні в 1143 році. Зенги скористався цим і захопив графство Едеса в 1146. Королева Мелісенда, що стала регентом при своєму синові Балдуїні III, призначила нового коннетабля Манассе Д'Ієржа, який очолив армію після смерті Фулька. У 1147 році до королівства прибули учасники Другого хрестового походу.

Зустрівшись у Триполі, лідери хрестоносців — король Франції Людовик VII і король Німеччини Конрад III — вирішили атакувати дружнє королівство Дамаскський емірат, як найуразливішого супротивника, незважаючи на договір між Дамаском і Єрусалимським королівством. Це було повною суперечністю порадам Мелісенди і Манассе, які вважали головним супротивником Алеппо, перемога над яким давала можливість повернути Едесу. Хрестовий похід закінчився в 1148 році повним провалом після значної поразки під Дамаском.

Візантійський імператор Мануїл I Комнін, близький союзник Єрусалимського королівства.

Мелісанда управляла країною як регент, поки її власний син Балдуїн III не звалив її уряд в 1153 році, але вже наступного року він призначив її регентом і головним радником. Балдуїн III відібрав Аскалон у Фатимідів, останній єгипетський аванпост на палестинському узбережжі. В той же час загальне положення держав хрестоносців погіршало, оскільки Нур ад-Дін захопив Дамаск і об'єднав мусульманську Сирію під своєю владою.

Уряд Балдуїна почав стикатися зі значними труднощами. Він страждав від хронічної нестачі людей та ресурсів для захисту королівства, а допомога з Заходу майже зникла. У пошуках альтернативних союзників, Балдуїн звернувся за допомогою до візантійського імператора. Для укріплення захисту королівства проти зростаючих мусульманських сил, він уклав перший прямий альянс з Візантійською імперією в історії королівства, одружившись з Теодорою Комнін, племінницею імператора Мануїла I Комніна. Мануїл, у свою чергу, також оженився з кузиною Балдуїна Марією. Як писав історик Вільгельм Тірський, Балдуїн сподівався що Мануїл зможе «за рахунок власного достатку полегшити долю королівства і змінити його бідність на достаток». Хоча Балдуїн помер бездітним в 1162 році, через рік після своєї матері Мелісенди, королівство перейшло до його брата Амальріка, який відновив альянс з Візантією. Значення альянсу було продемонстроване в 1164 році, коли хрестоносці зазнали дуже серйозної поразки у Харімській битві під стінами Антіохії. Принц Антіохський, Богемунд III потрапив у полон до Нур ад-Діна разом з іншими впливовими баронами. Оскільки Амальрік на той момент був у поході далеко на півдні, Антіохія могла потрапити до рук Нур-ад-Діна. Імператор Мануїл негайно відправив значну візантійську армію до Антіохії, яка змусила Нур-ад-Діна відступити. Мануїл також заплатив викуп, щоб звільнити принца Антіохського. Так новий альянс вперше уберіг королівство від лиха.

У роки правління Балдуїна III (1143 (з 1153 одноосібно) - 1162) і Аморі I (1162-1174) Є.к. зблизилося з Візантійською імперією і Фатимідським Єгиптом, але крах останнього призвів до підпорядкування об'єднаних Сирії та Єгипту Салах-ад-Діну, котрий проголосив себе султаном. Король Балдуїн IV Прокажений (1174-1185), а потім його племінник Балдуїн V (1185-1186) могли б виступити проти Салах-ад-Діна, але політика наступних правителів (Гі Лузиньяна і ін.) призвела Є.к. до краху. У 1187 р. Салах-ад-Дін розгромив військо хрестоносців при Хаттіне і захопив більшу частину королівства, в т.ч. Єрусалим. В руках хрестоносців залишався лише порт Тір, звідки Конрад Монферратский почав військову кампанію проти мусульман. В ході 3-го хрестового походу (1189-1192), в якому взяли участь західноєвроп. правителі (нім. імп. Фрідріх I Барбаросса, франц. кор. Людовік VII, англ. кор. Річард I Левове Серце), християнами були відвойовані деякі важливі стратегічні пункти, зокрема Акра. Виникло нове королівство (так зване Друге Єрусалимське королівство). Воно зберегло колишню назву, незважаючи на те що Єрусалим був втрачений (столицею нового королівства стала Акра, або Сен-Жан-д'Акр, нині м. Акко, Ізраїль).

Перший правитель нового королівства Конрад Монферратский 24 квітня 1192 був убитий асассінами (Неоісмаїліти). Його наступники, королі Генріх Шампанський (1192-1197), Аморі II Лузиньян (брат Гі Лузиньяна; 1197-1205), прагнули захищати кордони Є. к. Аморі II вдалося відновити берегову смугу Є. к. від Яффи до Бейрута. Наступницею Аморі II стала Марія Монферратська (1205-1212; до 1210 правила разом з регентом Жаном Ібеліном). Її чоловік Іван Брієнн в 1210-1212 рр. як король, а після смерті дружини як регент (1212-1225) при доньці Ізабеллі (Іоланті) очолював військову кампанію в Єгипті. У 1219 р йому вдалося взяти порт Дамієтту (нині Думьят, Єгипет) і домогтися від султана Єгипту згоди обміняти його на Єрусалим. Оборудка не вдалася через опір папського легата.

Щоб отримати допомогу з Заходу, Іоанн Брієнн видав доньку Ізабеллу заміж за нім. імп. Фрідріха II Гогенштауфена, котрий повалив свого тестя з престолу і став на чолі Є. к. Шляхом переговорів з мусульм. правителями імп. Фрідріху II вдалося повернути Єрусалим. За угодою, підписаною 18 лютого 1229 року в Яффі, перемир'я з єгипетським султаном аль-Камілем продовжувалося на 10 років 5 місяців і 40 днів; обмовлялися територіальні поступки для франків: Сидонська сеньйорія (без Бофора) в своїх колишніх кордонах, сеньйорія Торону, область Назарета і Сефора, землі Лоду і Рамле, «дорога паломників», Віфлеєм і Єрусалим поверталися християнам (в Єрусалимі священні для мусульман місця - мечеть Аль-Акса і мечеть Куббат-ес-Сахра (Купол скелі) - залишалися в їх руках, нікому з християн входити туди не дозволялося). Імператор також обіцяв султанові допомогу в боротьбі проти його ворогів, як мусульман, так і християн. Фрідріх II вступив в Єрусалим 17 березня 1229 р проголосивши себе наступного дня правителем Є.к. Політикою Фрідріха II в Є.к. були незадоволені барони. Розпочаті «ломбардні війни» між імператором і баронами завершилися 1243 р. перемогою баронської коаліції. Зберігши формальне панування Гогенштауфенів, барони намагалися організувати колегіальне правління під керівництвом Іоанна (Жана) Ібеліна, потім його сина Баліана. У 1244 Єрусалим був знову узятий мусульманами.

З 1250 по 1254 р королівством правив організатор 7-го і 8-го хрестових походів франц. кор. Людовик IX Святий, але після його від'їзду посилилися анархія, суперництво генуезців і венеціанців ( «війна св. Сави») і чвари між претендентами на престол (Гуго III і Карлом Анжуйським). Мамлюкський султан Бейбарс захоплював міста і фортеці Є. к. У 1291 р впав останній оплот хрестоносців на Сході — фортеця Сен-Жан-д'Акр.

Є.к. займало лише південну частину володінь хрестоносців — від Аскалона на півдні до Бейрута на півночі. Крім Єрусалиму йому належали міста Наблус, Акра і Тир; вони ж складали частину королівського домену. Вся решта території розпадалася на 4 баронства і ін. сеньйорії. Баронствами вважалися князівство Галілея зі столицею в Тіверіаду, графство Яффи і Ашкалону, сеньйорія Сидону, сеньйорія Керак. Правителі цих володінь мали право мати свій суд, карбувати монету і мати власну печатку. Барони були васалами короля. Крім 4 баронств в Є.к. було 22 великі сеньйорії - Арсуф, Хеврон, Бейрут, Ібелін і ін. Значним впливом володіли католицькі ієрархи: за допомогу і участь в хрестових походах Римо-католицька Церква отримала великі земельні володіння.

Королівська влада в Є.к. істотно обмежувалася Високою палатою (Haute Cour), що складалася з представників вищої знаті і лицарства. Спеціальні законоположення (Ассізі) Високої палати визначали порядок феодальної служби, права сеньйорів, обов'язки васалів, принципи юрисдикції, що стосувалися вищих верств Є. к. Для простолюдинів був заснований інший суд - Палата городян (Cour des Bourgeois). Врешті законоположення обох палат склали правовий кодекс «Єрусалимські Ассізи» (Assises de royaume de Jerusalem), куди також увійшли юридичні трактати, написані, зокрема, Іваном (Жаном) Ібеліном.

Знать в Є.к. жила в основному в Єрусалимі та ін. великих містах, володіла як земельними, так і безантними (у вигляді доходів від торгівлі, надходжень від ринкових податків та ін.) ф'єфами. Італійські міста забезпечували зв'язок Є.к. с Зах. Європою, але, оскільки метою їх торгівлі були зовнішні ринки, в Є.к. не створилося передумов для економічної і політичної консолідації. Зв'язки між окремими державами хрестоносців і сеньйорів були вельми слабкими. Разом з тим у Є.к. були тісні контакти з Кілікійською Вірменією і Візантійською імперією, «східні» риси соціальної та політичної організації яких воно успадкувало. На соціальні структури Є.к. вплинули і мусульм. інститути. Вже після 1-го хрестового походу і взяття Єрусалиму велика частина лицарів повернулася в Зах. Європу. За рахунок подальшої еміграції з Заходу збільшувалося населення зах. володінь на Сході, з плином часу отримали загальну назву «Outremer» (Замор'є). В цілому Є.к. являло собою королівство, де невеликий прошарок західних лицарів правив араб. і сир. населенням.

Римо-католицька Церква прагнула тримати під контролем церковні володіння на Сході. Не рідше одного разу на рік Св. Землю відвідували папські легати, папи нерідко втручалися у вибори лат. Єрусалимського патріарха. Місцеве христ. населення було підпорядковане лат. церковної ієрархії. Більшість правосл. архієреїв перебралися до Візантії, де зберігалася гілка єрусалимських патріархів у вигнанні. У той же час в джерелах XII-XIII ст. згадуються дек. правосл. єпископів, які жили в Є.к. Вони висвячували священиків і відправляли богослужіння для місцевого східнохрист. населення, але не мали адм. влади. Католицькі прелати не втручалися у внутрішнє життя палестинських арабів-християн, які, виплачуючи встановлені збори лат. єпископам, продовжували вести богослужіння по візант. обряду і поминати на літургії правосл. патріархів у вигнанні.

Армія Є.к. була нечисленною і складалася в основному з «латинян». Недолік військ в значній мірі компенсувався створенням духовно-лицарських орденів. Ордени тамплієрів і госпітальєрів були створені на поч. XII ст. Вони підпорядковувалися безпосередньо папі Римському, в основному були самостійними і не несли військову повинність, хоча насправді брали участь у всіх головних битвах. Франки, що народилися і виросли на лат. Сході, вважали Св. Землю своєю батьківщиною і негативно ставилися до приїжджаючих хрестоносців. Деякі з них знали грец., араб. та ін. сх. мови, одружилися на сх. жінках.

Завдяки мусульмано-христ. контактам в Є.к. побут і звичаї хрестоносців зазнали суттєвої орієнталізації: вони стали прикрашати будинки килимами, додавати в їжу спеції, відвідувати лазні та ін. Мистецтво Є.к. являло собою своєрідну суміш зах., візант. і мусульм. стилів. Хрестоносцями були побудовані фортеці Крак-де-Моав (нині Ель-Карак, Йорданія), Монфор, Бофор та ін. Багато архітектурних споруд хрестоносців цілеспрямовано руйнувалися: культові споруди в Єрусалимі знищені після 1187 р більшість замків після їх взяття мусульманами зорані. З художніх майстерень м. Сен-Жан-д'Акр відбуваються ілюміновані рукописи історичних і літургійних творів, з яких найбільш відома ілюстрований Псалтир кор. Мелісенди (Melisende Psalter - Lond. Brit. Lib. Egerton, 1139). В Є.к. Було створено чимало літ. і історичних творів, що представляють великий інтерес для дослідників (зокрема, «Хроніка» Вільгельма Тірского).

Династія Бульйонська

• Готфрід I 1099–1100
• Балдуїн I 1100–1118
• Балдуїн II 1118–1131
• Мелісенда I 1131–1153
• Фулько I 1131–1143

Династія Анжуйська

• Балдуїн III 1143–1162
• Аморі I 1162–1174
• Балдуїн IV| 1174–1185
• Балдуїн V 1185–1186
• Сибіла I разом з Гі де Лузіньяном 1186–1187
• Ізабела I 1192–1205
• Конрад I 1192
• Аморі II 1198–1205

Династія Монферратська

• Марія I 1210–1212
• Іоанн I 1210–1212
• Ізабела II 1212–1228
• Фрідрих I 1225–1228

Династія Гогенштауфенська

• Конрад II 1228–1254
• Конрад III 1254–1268

Династія Лузіньянська

• Гуго I 1268–1284
• Іоанн II 1284–1285
• Генріх I 1285–1291

Єрусалим був центром освіти в королівстві. При церкві Гробу Господнього існувала велика школа, відносне багатство класу торговців означало, що їх діти виховувалися там разом з дітьми знаті — можливо, що Вільгельм Тирський був однокласником майбутнього короля Балдуїна III. В школі церкви Гробу Господнього викладали основні навички читання і письма латиною, але вищу освіту доводилося отримувати в одному з університетів Європи: створення університету було неможливим в культурі Єрусалиму хрестоносців, де війна була значно більше важливою, ніж філософія або теологія. Проте, дворянство і більшість франкського населення мали високий рівень письменності: було багато адвокатів і клерків, а вивчення закону, історії та інших академічних наук були улюбленим проведенням часу королівського сімейства і дворянства. Єрусалим також мав обширну бібліотеку не тільки стародавніх і середньовічних латинських робіт, але і арабської літератури, багато з якої було очевидно захоплено від Усами ібн Мункиза і його оточення протягом набігу 1150-х. Церква Гробу Господнього також містила королівські рукописні майстерні, де вироблялися офіційні документи королівства. За винятком латинської мови, стандартної письменної мови середньовічної Європи, простий народ Єрусалиму хрестоносців також розмовляв народними формами французької і італійської мов, грецька, вірменська та арабська також були дещо поширені серед франкських поселенців.

Головний вхід до Храму Гробу Господнього (Воскресіння Христового)

В самому Єрусалимі найбільшим архітектурним проектом було розширення Храму Гробу Господнього у західному готичному стилі. Це розширення об'єднало всі окремі гробниці в однієї будівлі та було завершене у 1149 році. За межами Єрусалиму, головним елементом будівництва були замки і фортеці: Крак де Шевальє і Монреаль в Трансйорданії та Ібелін біля Яффи — лише кілька з великого числа цих замків.

Мистецтво держави хрестоносців було сумішшю західного, візантійського, і ісламського стилів. У головних містах існували бані, водопровід та інші передові гігієнічні споруди, яких так не вистачало у всьому світі. Передовим прикладом мистецтва хрестоносців може вважатися Псалтир Мелісенди, що зараз знаходиться у Британській бібліотеці, ілюмінований рукопис створений між 1135 і 1143 роками, та лепні Назаретські капітелі. Живопис і мозаїки були популярними формами мистецтва в королівстві, але багато з них знищили мамлюки в 13-м сторіччі, тільки найміцніші фортеці витримали це нашестя.

• Willemi Tyrensis Archiepiscopi Chronicon, ed. R. B. C. Huygens. 2 vols. Turnholt, 1986.

• Fulcher of Chartres, A History of the Expedition to Jerusalem, 1095—1127, trans. Frances Rita Ryan. University of Tennessee Press, 1969.
• Hamilton B. The Latin Church in the Crusader States: The Secular Church. L., 1980.
• Krey A.C. The Crusade and the Eastern Churches / August C. Krey // The Crusades. Motives and Achivements. — Boston, 1964.
• Mayer H. E. Kings and lords in the Latin Kingdom of Jerusalem. Aldershot; Brookfield, 1994.
• Outremer: Stud. in the History of the Crusading Kingdom of Jerusalem presented to J. Prawer / Ed. B. Z. Kedar, H. E. Mayer, R. C. Smail. Jerusalem, 1982.
• Prawer, Joshua. Crusader Institutions. Oxford: Clarendon Press, 1980.
• Prawer, Joshua. The Crusaders' Kingdom; European Colonialism in the Middle Ages. New York: Praeger, 1972.
• Pringle R. The Churches of the Crusader Kingdom of Jerusalem: A Corpus. Camb., 1993—2007. 3 vol.
• Philip K. Hitti, trans., An Arab-Syrian Gentleman and Warrior in the Period of the Crusades; Memoirs of Usamah ibn-Munqidh (Kitab al i'tibar). New York, 1929.
• Runciman S. A History of the Crusades. Camb., 1975. 3 vol.
• Близнюк С. В. Крестоносцы позднего Средневековья: король Кипра Пьер I Лузиньян. Учебное пособие. — М.: Изд-во МГУ, 1999.
• Виймар П. Крестовые походы: миф и реальность священной войны/ Пер. с фр. Журавлевой Д. А. — СПб.: Евразия, 2003.
• Добиаш-Рождественская О. А. Эпоха крестовых походов. Общий очерк. Петроград: Огни, 1918.
• Заборов, М. А. Историография крестовых походов. Москва: Наука, 1971.
• История крестовых походов (Оксфорд, под редакцией Джонатана Райли-Смита)/ Пер. с анг. Дорман Е. — М.: «КРОН-ПРЕСС», 1998—495 с. — Серия «Экспресс».
• История монархических учреждений в Латино-Иерусалимском королевстве. (1099—1291 г.): Пер. с фр. / Гастон Додю. — Санкт-Петербург: Л. Ф. Пантелеев, 1897. — VIII, 358, III—V с.
• Куглер Б. История крестовых походов/ Пер. с нем. Пантелеева Л. Ф. — С.-Петербург, 1895.
• Мишо Г. История крестовых походов/ Пер. с фр. С. Л. Клячко. — М., СПб.: Издание товарищества М. О. Вольф, 1884.
• Морисон С. Крестовые походы/ Пер. с фр. Морозовой Е. В. — М.: Весь Мир, 2003.
• Тат Ж. Крестовые походы/ Пер. с фр. Тюриной М. — М.: Олимп, Астрель, АСТ, 2003.
• Перну Р. Крестоносцы / Режин Перну. — Санкт-Петербург, 2001.
• Ришар Жан. Латино-Иерусалимское королевство. Пер. с франц. Карачинского А. Ю.; Вступительная статья Близнюк С. В. -СПб.: Евразия, 2002. — 447 с.
• Успенский Ф. История крестовых походов / Федор Успенский. — Москва, 2005.