Історія Солотвина

Починаючи з другої половини XVIII століття в Солотвині розвивають різні промисли: ткацтво, шевство, столярство, кушнірство, ковальство, малярство. Найприбутковішим на той час вважався видобуток солі: за ревізійним актом від 1765 року доход солеварень Краснополя становив 5 117 злотих 17 грошів. Сіль вивозили ріками Бистрицею і Дністром до Галича, а звідти по всій Польщі і навіть за кордон. Крім солі, торгували також медом, шкірою й деревиною.

Розвиток соляного промислу став навіть причиною зміни назви цього населеного пункту — в другій половині XVI століття магнати Яблоновські нарекли його — Солотвино. Але в багатьох історичних і урядових документах певний час зберігалася подвійна назва: «Краснополе, або Солотвин». Її було відбито в печатці міста, якою користувалися у XVIII і навіть на початку XIX століття. Про соляний промисел нагадував також і старовинний герб містечка, опис якого зберігся в документах львівського архівіста й краєзнавця межі XIX—XX ст. Ф.Ковалишина: на блакитному щиті — 3 срібні голівки (топки) солі, під якими — 2 золоті бочки.

Староста Павел Бенуа в 1740 році збільшив дотацію місцевої парафії РКЦ, за його сприяння було збудовано дерев'яний костел Непорочного Зачаття ПДМ.[1]

Багато жителів Солотвина брали активну участь в опришківському русі. 1744 року Олекса Довбуш підійшов зі своїм загоном до Солотвина і звідси підготував напад на Богородчани. Місцева влада й поміщики побоювалися опришків. Поміщиця Софія Яблоновська ще в 1739 році для придушення їх руху відрядила загін жовнірів.

Міська влада Солотвина в 1744 році заборонила лихварям зводити будинки біля ратуші, щоб легше було помітити опришків, які наступатимуть.

З 1779 року Солотвин став власністю австрійської державної казни. До Солотвинського казенного маєтку (42 503 морги землі), входило тоді містечко Солотвин, одне передмістя (Заріччя) та 20 сіл.

Розвиток промисловості й торгівлі вимагав деякого розвитку освіти. Початкову школу в Солотвині було відкрито у 1804 році. Усі витрати, що стосувалися освіти, здійснювалися коштом жителів Солотвина. Починаючи з 24 вересня 1839 року, для вчителя громада визначила натуральну оплату.

1831 року в Солотвині і його околицях померло від епідемії холери 172 жителі.

За адміністративним поділом 1867 р. Солотвин вважався містечком Богородчанського повіту Королівства Галичини та Володимирії.

Починаючи з 1906–1907 років, у Солотвині відбувалися мітинги, збори робітників і селян. Учасники зборів вимагали запровадження загального, рівного й таємного виборчого права, поліпшення умов праці на промислових підприємствах і в державному маєтку. Серед організаторів таких зборів часто були студенти Львівського університету Іван Сіяк, О.Охримович, житель Солотвина І. С. Купчак. Коли почалася перша світова війна, місцева влада вдались до репресій проти представників солотвинської передової громадськості. Тоді було заарештовано понад 30 чоловік, ув'язнили І. С. Купчака, П. О. Семанюка, К. О. Процюка та інших. Їх вивезли до концтаборів Талергофа, Лінца. Деякі з них, повернувшись після війни додому, довго носили емблему концтабору — терновий вінок з написом «Талергоф».

Під час першої світової війни у районі Солотвина відбувалися бої між військами російської та австро-угорської армій. Австро-угорська воєнна влада посилила терор проти місцевого населення, розпалювали ворожнечу між українцями й поляками. Польські легіонери, які були в складі австро-угорської армії, грабували солотвинських жителів. Дізнавшись про це, козаки поспішили на допомогу населенню міста. Зав'язався бій. Частина легіонерів втекла, решта, потрапила в полон. Австро-угорські війська відступили. 2 жовтня 1914 року до міста увійшли російські війська.

З листопада 1918 року місто Солотвин в складі Богородчанського повіту Західноукраїнської Народної Республіки[2].

Після поразки Перших визвольних змагань Солотвин опинився під владою Польщі.

На 01.01.1939 в Солотвині проживало 3250 мешканців, з них 1990 українців-грекокатоликів, 20 українців-римокатоликів, 320 поляків, 870 євреїв і 50 німців, а в передмісті Заріччя проживало 1470 мешканців, з них 1290 українців-грекокатоликів, 20 українців-римокатоликів, 40 поляків, 110 євреїв і 10 німців[3].

22 вересня 1939 року до Солотвина вступили частини Червоної Армії.

1940 року Солотвин з міста став селищем міського типу.

На початку липня 1941 в Солотвин увійшли німецькі війська.

Під час війни через селище проходили ковпаківці. 19 липня 1943 року тут стався бій, в якому партизани знищили групу німців.

25 липня 1944 року частини Червоної Армії вибили німців із Солотвина.

До кінця 1944 року почали працювати лісопильний завод, промкомбінат, шевські та кравецькі майстерні. Особлива увага надавалася реконструкції цегельного заводу.

Широко розгорнулося й культурне будівництво. В цьому ж 1944 році запрацювали кінотеатр, клуб, середня школа. Почала виходити районна газета. Силами громадськості у 1945 році збудовано стадіон, закладено парк, очищено від руїн селище.

У ніч на 25 листопада 1944 р. сотня сотенного «Іскри» чисельністю близь­ко 200 осіб наскочила на Солотвинський РВ НКВС. Партизани оточили квартиру на­чальника РВ НКВС Мамоненка та його заступника по міліції Рябова, підпалили будинок, в резуль­таті згоріли: Мамоненко, його дружина, троє дітей і Рябов. Співробітники РВ НКВС, які перебували в будинку, зав'язали перестрілку з партизанами, яка три­вала три з половиною години. Винищувальний батальйон з 90 осіб роз­бігся. В результаті наскоку звільнили з КПЗ РВ НКВС 22 арештантів і зникли. Для переслідування була вислана військова група, яка, наздогнавши сотню в районі села Майдан Солотвинського району, зав'язала бій, у якому було вбито 66 партизанів. Серед убитих хибно опізнали труп як сотенного «Іскри».[4]

• Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
• Sołotwina // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1890. — Т. XI. — S. 65. (пол.)