Хата

Слово «хата» більшістю лінгвістів (Франц Міклошич, Ян Чекановський) вважається прадавнім запозиченням з древніх іранських мов, похідним від пізньоскіфсько-сарматського *хata, спорідненим з перс. kad («будинок») і авест. kata («кімната», «хижа», «погріб»)[11]. Менш переконливе виведення з угро-фінських мов: з давньоугорської форми сучасного угор. ház («дім»), що на думку німецького лінгвіста М. Фасмера, походить від авестійського kata[12], всупереч тому, що ймовірніша спорідненість ház з фін. kota[11]. Інші вважають, що слово споріднене з нім. Hütte («курінь», «хижа») — цієї думки дотримувалися харківський вчений Г. П. Успенський та Д. М. Бантиш-Каменський, або навіть зі словом «кут»[11]. Академік А. Кримський і археолог В. В. Сєдов відстоювали думку про іранське походження слова.

Напівземлянка — це найдавніший вид української хати, який існував до ХIV-XV ст.^{[джерело не вказане 155 днів]} Вона уявляла з себе напівзаглиблений у землю і критий соломою або очеретом зруб, який топився «по-чорному».

Рублена (колодяна, брусована) хата будується з дерев'яних колод, укладених у зруб. Такий тип трапляється у лісистих районах Полісся, Карпат, а також у багатьох інших місцевостях Європи та Азії.

Хата-розвалюха у селі Кругляківка, Харківська область на Слобожанщині

Каркасна хата (мазанка) складається з дерев'яного каркаса, заповненого саманом (сумішшю глини, або суглинку з соломою, або половою). Цей тип хат поширений по всьому світі у степових і лісостепових зонах. Зазвичай, каркасні стіни розміщуються на підґрунті (фундаменті), змурованому з місцевого бутового каміння.

Глинобитні хати будують в степових зонах з саману — утрамбованої глини, змішаної з соломою (саманна технологія). Стіни розміщуються на підмурку з місцевого бутового каміння.

Муровані хати будують з наперед виготовлених блоків. На півдні, в степу, блоки (лампач) виготовляють із саману (суміші глини та соломи). Також хати будують з пиляних блоків вапняку, інколи — з бутового каміння. В промислових районах хати є переважно із цегли, в тому числі силікатної, інколи з шлакоблоків.

Загальний тип української хати тягнувся від підніжжя Карпат на схід до Орловської, східної частини Воронізької та Курської губерній.

Звичайна українська садиба поділялася на три частини: город, двір та подвір'я. У центрі двору стояли хлів та клуня, а в центрі подвір'я — хата та комора, обсаджені фруктовим, переважно вишневим, садом. На городі росли кабаки та інші овочі.

«Оскільки-бо одна мова народня від Карпат і до Кубані, оскільки однакова одіж, удача народня — остільки ж однакова і архітектура: чи то як хати будують, чи як комори, клуні.»Клуня^{[джерело?]}

Зазвичай хата була 9 (14) аршинів завдовжки та 8 (9) аршинів завширшки. Хати були «на одну» або «на дві» половини. Хата «на одну половину» була коротша, складалась з хати, комірчини та сіней. Хата «на дві половини» була майже вдвічі довша, складалася з хати та світлиці (куди запрошували гостей), а посередині були сіни з комірчиною. На Полтавщині були поширені двокамерні хати за плануванням сіни — хата. На Поліссі довгий час зберігався архаїчний тип житла, який включав лише одне житлове приміщення без сіней та інших прибудов. Приблизно у ХV-XVI століттях біля поліських хат почали з'являтись сіни та комора, іноді прибудовувався ванькир.

Типова покрівля (стріха) української хати була чотирьохсхилою, що відрізняло її від двосхилої польської та російської і наближало до стріхи болгарської та сербської хати. Покрівля була вища за стіни хати, на чотири боки, і робилася з сніпків соломи, а в лісовій місцевості з ґонту. На лівобережній Україні стріха була рівна та гладка, а на правобережній Україні та в Галичині — стріха була вища, з високим гребенем та з острішками на чотирьох рогах.

Вікна, двері, піч, плита, ліжанка, груба, жердина, мисник, столи, стільці, скрині, лави, піл, ліжка, образи; сіни, комірчина, світлиця, ґанок, причепа та інше в українських хатах завжди мали визначене місце. Знадвору кругом хати йшла призьба, стінка у призьбі інколи робилася з дощок, а середину заповняли глиною з соломою та замазували зверху червоною або жовтою глиною без соломи.

Згідно з типовим проектом, при вході в хату з сіней праворуч або ліворуч була розміщена піч з лежанкою, по іншу сторону від дверей був мисник (для мисок). У кутку коло печі стояла коцюба, кочерга, ковінька, рогачі, відро з водою та цебер для помиїв. Від мисника до образів лежала широка дебела лава, попід причілок лежала ще одна лава (вже не така дебела). Від причілка до печі був широкий піл (нари), на якому спали. Зазвичай, матрацами служили великі міхи, набиті свіжим сіном та пристелені гребінним полотном, ковдри були шерстяні чи бавовняні. Під голови клали пухові подушки в оздоблених вишивкою наволочках. Заможні люди також мали білі простирала з тонкого полотна та перини. На покутті під образами стояв дерев'яний стіл, покритий скатертиною (якщо мали), або ганчіркою. На подвір'я хати виходили два або чотири вікна, на причілок одне або два. Над полом вгорі було маленьке «напільне» віконце. Глиняна стеля клалася на трямках, а трямки на дебелий довгий сволок, що йшов через усю хату (або на декілька сволоків, не дуже дебелих). На дубових чи грабових сволоках (липа не годиться) часто викарбовували ім'я майстра-будівельника та рік побудови хати, а також сволоки прикрашалися хрестами, різьбленими узорами або кольоровим орнаментом з птахами та квітів. До сволока прикріплювався міцний кований гак, до якого підвішували, в разі необхідності, лампу, ворочок, колиску з немовлям, та таке інше.

Зі сторони входу на сволоках містилися також написи релігійного змісту. У хатах заможних господарів були груби та печі, роблені з полив'яних кахлів. На Полтавщині та Черніговщині хати заможних господарів були просторі, на помості, з ґанком чи причепою з двору. Стіни в деяких хатах були з дубового чи соснового брусу, поставленого «у зуб» чи «у замок». Одвірки в хатах були різьблені або розмальовані крейдою. Стіни всередині хати інколи обшивали липовими панелями з різьбленою лиштвою, а зазвичай, завішували килимами. Попід стіною ставили лави або ослони з різьбленими спинками, застелені ряднами чи пілками. На покутті були образи, а за ними малюнки на історичні теми, або портрети. За сволоки клали завжди пахучі трави: васильки, канупер, материнку. На Чернігівщини хати будували з дерева «в зруб» та з ґанками. Покривали такі хати солом'яними сніпками. Вікна вирізували в стінах після закінчення будівництва. Вікна знадвору зачинялися розмальованими віконницями. У південній Україні та на Кубані хати мали ґанки і, з чолової сторони хати, дашки на стовпчиках, що йшли через усю стіну. Підлога в хатах була або дерев'яна дубова, або глиняна (залежно від достатку). Земляну (глиняну) долівку влітку щотижня застеляли свіжою травою (осокою), а взімку (також, як і дубову підлогу) — шерстяними чи бавовняними пілками, коцами.

За багато тисячоліть існування конструкція хати досягла досконалості. Покрівля хати-мазанки (стріха) чотирисхила, на взір побудови кінця 1 тисячоліття у південних та західних слов'ян. Хати завжди жупились (покривались) снопами-околотами, або ж соломою чи очеретом. Залежно від регіону й особливостей місцевого клімату, для зведення стін використовувалися найрізноманітніші матеріали (з огляду на статок — що найдешевше): дерен, земля або глина, змішані з рубленою соломою (валькові або саманні хати), лозняк або хмиз, обмазані глиною з кізяками. Іноді стіни зводилися з колод, покладених у зруб.

Внутрішнє оздоблення хати рибалки.

Святкове вбрання хати рушниками.

Внутрішню площу основного приміщення хати умовно можна поділити на робочу, обрядову та побутову:

• робоча площа — стілець, мисник, припічок, підпічок, черінь, ковбиця, плита, піддувало, груба;
• обрядова — покуття;
• побутова — стіл, піч, лежанка, піл або ліжко, скриня, жердина, колиска, лава, ослони.

Стіни класичної української хати білили вапном, крейдою або білою глиною (каоліном). Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 року, писав:

Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно.

Хати часто розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чолової стіни.

Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг орнаментували з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, що мали магічне та символічне значення.

Перед столом ставили ослін, себто лаву на дерев'яних ніжках. Від печі до причілка на жердці зберігали побутові тканини й буденний одяг. Стіл завжди стояв у кутку, навпроти печі. Найсвятіше місце в хаті — покуття. Ікони на покуті прикрашалися засушеними квітами — волошками, безсмертником, польовими гвоздиками, барвінком — і драпірувалися власноруч вишитими господинею полотняними рушниками.

Неодмінний атрибут української хати — дерев'яна, окута залізом скриня (а то й дві—три). Тут зберігалося святкове вбрання і повсякденний одяг — вінок, рушники, прикраси, а в прискринку (всередині скрині, збоку вгорі, в маленькій шухлядці для цінних речей та різних дрібничок) — різноманітне зілля. Скриню використовували також як стіл.

Різний крам на полиці.

Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець XIX століття декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст. Прикладом кольорового оздоблення зрубних будинків є фарбування швів. На Лемківщині розмальовували на вхідних дверях «квіт» — своєрідну інформацію про склад сім'ї: гілка з листям барвінку символізувала жінок у родині, а гілка із зірками — чоловіків. Народжувалась дитина — домальовували гілку, а коли помирав якийсь член родини — малювали хрестик.[14]

Українська хата, як правило, була розміщена до вулиці причілками, тому декоративно оздоблювалися і чола, де часто стріха завершувалася фігурною оздобою у формі кінської голови, вона вважалася оберегом від злих сил. У деяких місцевостях на гребені з обох боків зустрічалося різьблене зображення змії, образ якої символізував вічність, мудрість і життя. Інколи чолові стріхи прикрашалися великими розетами — символом сонця, а також зображення птахів, квітів.

Етнографічний тип української хати мав такі загальні риси: чотирьохсхильна стріха, трикамерність, однаковий план та однакове розташування в середині хати, як частин так і хатніх речей, обмазування глиною та білення з середини та знадвору.

Хата у Долотецькому (пд-сх Волинь, середина 20-го століття). Каркасну конструкцію будівлі заповнювали саманом та утеплювали ззовні кукурудзяними снопами

Хати центральної частини України представлені полтавським та київським типом. У плані вони однакові, трикамерні (комора — сіни — хата) або двокамерні (сіни — хата), побілені на біло. У хатах такого типу однакова кількість вікон та їх розміщення, однакові комини. Різниця полягає у стрісі, хати київського типу мають гребінь та острішки, в той час як полтавські не мають їх геть. Тип полтавської хати був поширений також на Харківщині, на півночі Катеринославської губернії, в південній частині Чернігівщини (різниця полягала у комині). На півночі Чернігівщини біле забарвлення хат зникало, а натомість з'являлося — глиняне (жовте) та стріхи з дранки. На Херсонщині та на півдні Катеринославської губернії були поширені хати київського типу. А починаючи від Знаменки на південь з'являвся південний тип український хат (полтавський). Такі хати мали ґанок, та прибудову збоку хати, а також невелике підстрішник вздовж усієї чільної стіни. Цей видозмінений вид київського та полтавського типу був також і на Кубані. На Волині були хати київського типу, а починаючи з півночі овруцького, луцького та ковельського повітів побілені хати зникали, а натомість з'являлися хати із стріхою, покритою дранками, наближені до білоруського типу. На Поділлі, Буковині, Галичині, Покутті побутували хати київського типу, традиційно з дома житловими приміщеннями (хата — сіни — світлиця). На Галичині та Поділлі до хати прибудовували ванькир — кімнату, що використовувалась як спальня або дитяча. Подібне планування зустрічалось у сусідніх поляків та словаків. У Буковині та Галичині хати в кін. 19 ст, були більші і кращі ніж на Великій Україні та мали часто галерейку вздовж чолової стіни. На Бойківщині та Лемківщині білені хати мали стріхи з острішками та однаковий план з загальноукраїнською хатою, а відміна полягала у тому, що такі хати ускладнювались об'єднанням з господарськими будівлями, були великі та мали галерею спереду. Гуцульські хати були з дерева та з дерев'яною стріхою.

План волинської хати

Число «3» традиційно стало складовою частиною символічного змісту хати. За вертикаллю житло ділиться на три частини. Три яруси житлового простору відігравали важливу символічну роль у взаємозв'язку обжитого простору з Всесвітом.

• Верхній ярус житла — це зв'язок з небом, високою сферою світотворення. Сволок виконує роль охоронця оселі, лінії, на якій вона тримається та котру не сміють переступити злі духи.
• Елементи середнього ярусу — стіни, двері, вікна, простінки — це проміжок між ідеалізованою небесною сферою та підземним світом. Вікна і двері виступали в ролі канатів спілкування людини з навколишнім світом, наділялися магічними властивостями оберегів житла.
• Нижній ярус (долівка, підпіччя, призьба) — це поєднання з Матір'ю-Землею, нижнім світом творення. Межа світу наземного і підземного.

У житловій кімнаті зазвичай було 3 вікна, на чоловій стіні — 3 отвори (двері та 2 вікна). Саме житло найчастіше було трикамерне:

• сіни,
• хата,
• комора.

Вікно робилося на 3 шибки, а настінні розписи розміщувалися трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі. У багатьох було ще маленьке віконце над піччю. Вікна — «очі» хати, що освітлюють житло, «зв'язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу».[14]

Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім'ї, його збірним пунктом і святинею. У печі жив цвіркун — дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу. Дівчина колупала піч, благаючи захисту від родинного оберегу, після похорону трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів'я переконує: «Сказав би, та піч у хаті».

На більшості території Росії традиційним житлом була рублена хата (рос. изба), на півдні були поширені каркасні мазані хати.

Будування російських рублених хат було аналогічним українському. Колоди на кутах з'єднувалися різними способами — «у чашку», «у зуб» («у лапу») та ін. Нижній вінець зрубу був відомий як окладник, для захисту від гниття його могли просочувати дьогтем. Колоди укладали просто на землю або встановлювали на каменях чи стовпчиках, утворюючи таким чином простір між ґрунтом і зрубом. Навколо влаштовували призьбу (завалинку), причому в деяких місцевостях на літній період її прибирали: для провітрювання простору під підлогою. Матеріалом для покрівлі слугував тес або дранка, лише на півдні — солома або очерет. На відміну від східноукраїнських чотирисхильних дахів, у Росії у «білих» (з димарем) хат звичайною була двосхильна покрівля, фронтони («щипці») влаштовувалися рубленими — з дедалі коротших догори колод («самців», відповідно такі дахи називалися «самцевими»)[15]. На верхні короткі колоди фронтонів укладали поздовжній брус — князь (князьок) чи кінь (коник). Нижче коня щипці з'єднували поздовжніми латами, до яких вже прикріплювали драниці або тесини. Застосовувалася і конструкція з кроков з латами, які утворювали обрешітку двосхилого чи чотирисхилого даху. Давнішим був дах «на курицях»: до коника, поставленого на самцеві щипці, кріпили поперечні стовбури дерев з кокорами унизу — куриці; на кокори укладали поздовжні бруси — потоки. Тесини нижніми кінцями входили у пази потоків, верхніми — у пази бруса-коня. Верхні крайки дахових дощок всіх типів покрівлі закривали на гребені видовбаною колодою — охлупнем (рос. охлупень) чи шеломом, іноді з кінцем у вигляді кінської голови. Традиційним способом кріплення був безцвяховий: охлупень притискували до коника спеціальними шпонками — сороками. Торці лат, що виступали на фронтонах, могли прикривати дошками (часто вирізьбленими), які називалися причолинами (рос. причелины), а стик причолин закривати короткою вертикальною дошкою — полоте́нцем.

Планування хати визначалося положенням печі: по діагоналі від останньої був красний кут, де висіли ікони, стояв стіл і лави; перед челюстями розташовувався бабин кут (чи середа), де господиня готувала їжу; по діагоналі від бабиного кута був кут з широкою лавкою («коником»), на якому зазвичай спав господар будинку і чоловіки займалися хатньою роботою. Збоку від печі зверху влаштовували полаті, для підйому на які біля печі ставили голбець[16]. На сволоку було закріплене кільце-вертлюг, через яке проходила жердина (оцеп чи очеп)[17] з прив'язаною на кінці колискою. Повертаючи очеп, мати переміщала колиску з немовлям у різні частини хати, залежно від того, де було місце її хатньої роботи — біля прядки, пічки та ін.

Залежно від складності планування виділяють кілька типів російських рублених хат:

• Чотиристінна — найпростіший тип хати, складається з одного зрубу.
• П'ятистінна — зруб, розгороджений рубленою перегородкою.
• Шестистінна — хата з сінями посередині, з яких входи в дві половини[18].

У Білорусі отримали поширення рублені хати, звичайними були будови з сінями, з одною або двома кімнатами, іноді зроблені одним цілим з господарськими приміщеннями. Хати на підмурку поширені з XIX ст.

Білоруська хата

Хати найчастіше рубали з сосни або ялини. Крили хати соломою, очеретом, дранкою, ґонтом, рідше черепицею, з XX ст. — бляхою. До кінця XIX ст. поширеним типом підлоги була долівка, пізніше її змінила дощана на лагах. Як і російські північні хати, білоруські також могли прикрашатися різьбою, підзорами, лиштвами. Важливим елементом декору хати були тонкі дошки-шалівки: розташовуючи їх під різними кутами, створювали різноманітні візерунки (квадрати, ромби, трикутники)[19][20].

Інтер'єр білоруської хати в багатьох деталях схожий з українським. У куті біля дверей стояла піч, челюстями до припічного вікна, поруч був бабин кут. По діагоналі від печі розташовувалася покуть, де стояв стіл і нерухомі лави при стінах. Вздовж глухої стіни від печі розташовувався піл. Біля дверей на стіні був мисник для посуду і начиння. Пізніше в білоруських хатах стали з'являтися меблі, пересувні перегородки, що розділяли простір на кухню, спальню, світлицю-вітальню. Знадвору почали прибудовувати ґанок і веранду.

Будова польських хат була схожою з будовою українських. Часто вони складалися з трьох камер (вони називалися izby): сіней посередині і двох бокових — чорної і білої хат. Чорна хата (izba czarna) була головним приміщенням, у ній стояла піч. Виконувала роль кухні і часом спальні. Біла хата (izba biała) була приміщенням більш «представницьким». Поруч білої хати часто будували додаткове приміщення — комору. Ще одним приміщенням був алькеж, що служив спальнею.

Хата, типова для Ловицького повіту. Скансен у Маужицях

З 1970-х років традиційні хати є рідкістю в Польщі, їх можна зустріти тільки на Кашубщині, Розточчі і в Бещадах.