Історія божевілля в класичну епоху

Ця книга, по суті, була докторською дисертацією Фуко. Книгу Фуко писав головним чином під час свого перебування в Швеції і Польщі[2], де він працював викладачем, а також брав участь в діяльності французьких культурних центрів[4].

Крім філософської освіти, у Фуко була також освіта в галузі психології і психопатології[5]. Деякий час він працював в психіатричних лікарнях. Перед тим як в 1955 році відправитися до Швеції, Фуко попередньо домовився з видавництвом «Табль ронд». Про видання двох своїх майбутніх книг: передбачалося, що одна з них буде присвячена історії смерті, інша — історії божевілля[4].

Кароліна Редівіва, головний будинок бібліотеки Уппсальского університету

Перебуваючи в місті Уппсала у Швеції, Фуко ознайомився із зібранням книг колекціонера Еріка Валлера, що знаходяться у великій уппсальскій бібліотеці Кароліна Редівіва. Цю колекцію Валлер збирав багато років і в 1950 році передав її в бібліотеку; колекція включала в себе тисячі документів (листи, рукописи, рідкісні видання, чаклунські книги, велика кількість книг по історії медицини) і охоплювала чотири століття: з XVI до початку XX століття. Колекція виявилася вкрай необхідною для Фуко і його роботи над дисертацією. Кожен день з одинадцятої години ранку до третьої або четвертої години пообіді він сидів у бібліотеці, увечері продовжував писати під музику Баха або Моцарта. Фуко працював над чернетками, потім переписував їх у чистовик, після чого знову виправляв[4].

На час від'їзду Фуко зі Швеції в 1958 році дисертація була майже готова: всі матеріали були зібрані, але слід було ще зайнятися редагуваванням і доопрацюванням структури тексту. Спочатку Фуко припускав захистити свою дисертацію в Швеції, однак потім стало ясно, що надмірно консервативні шведські вчені не дадуть йому можливості це зробити. Зустрівшись з професором кафедри історії ідей і наук Уппсальского університету Стірном Ліндрот, хто вивчав історію медицини і філософії епохи Відродження, Фуко запропонував йому прочитати фрагменти своєї роботи, але той, будучи переконаним оптимістом, вкрай безпристрасно відгукнувся про ці фрагменти[4].

Під час свого перебування в Польщі, де Фуко жив з 1958[4] по 1959 рік[2], він завершив роботу над «Історією божевілля в класичну епоху». До цього моменту вона представляла собою рукопис, що містить майже тисячу сторінок. Спочатку Фуко назвав свою книгу «L'Autre Tour de folie» ( «Інше божевілля» — назва, що перегукується з цитатою Паскаля «Люди неминуче настільки божевільні, що було б божевіллям впасти в інше божевілля — не бути божевільним», з якої починався перший варіант передмови до книги), але, оскільки варто було б подати свою роботу на здобуття докторського ступеня, Фуко вирішив дати їй більш академічне назву: «Folie et déraison. Histoire de la folie à l'âge classique».

Згодом книга була опублікована у Франції, і в травні 1961 року Фуко захистив свою дисертацію. У залі, де відбувся захист, були присутні близько сотні людей, яких привабила незвичайна тема дисертації. Професор Сорбонни Анрі Гюйе, історик філософії, очолював спеціалізовану вчену раду, в якій також засідали Кангійем і професор кафедри психопатології в Сорбонні Даніель Лагаш. Крім «Історії божевілля в класичну епоху», Фуко захищав в той день також свою «другу дисертацію» (у Франції для отримання докторського ступеня необхідно надати два тексти: власну роботу і коментований переклад з іноземної мови) — переклад «Антропології з прагматичної точки зору» Канта, введення до неї і коментарі[2].

У травні 1961 року «Історія божевілля в класичну епоху» вийшла тиражем 3000 екземплярів, в лютому 1964 року було надруковано ще 1200 примірників. Тоді ж з'явився і «кишеньковий» варіант книги, значно скорочений[2]; саме завдяки цьому «кишеньковому» варіанту книга Фуко стала відома широкому загалу читачів, і протягом восьми років до виходу другого видання «Історії божевілля» переважно читали саме «кишенькову» версію[4].

Незважаючи на твердження, що божевілля розвивається в тісному зв'язку з дискурсом епохи, Фуко визнає існування психічних розладів як об'єктивної реальності, існуючої до виникнення будь-якого наукового дискурсу; проте він стверджує, що форми божевілля визначаються дискурсом, в рамках якого вони існують і який відрізняється від епохи до епохи. Нинішнє медичне уявлення про божевілля, підкреслює Фуко, визначається тим уявленням про божевілля, що склалося в класичну епоху. У книзі Фуко розглядається реакція класичного раціоналізму на божевілля. Фуко показує, що медичний дискурс про божевілля є продуктом практики ізоляції і що стан речей, за якого божевілля повністю узурпувала медицина, існував не завжди[2]. Згідно з Фуко, приналежність божевілля до галузі психіатрії, психопатології — наслідок не самої сутності і природи божевілля, а тривалого розвитку культури і суспільства, і поняття «норми» і «нормальна людина» в психіатричному сенсі цього слова — лише мисленнєвий конструкт, сутність і місце якого стають зрозумілими тільки в контексті соціального і культурного розвиткуб[6].

Предмет зацікавлення Фуко — не стільки божевілля як таке, скільки та соціальна реальність і ті особливості мислення різних епох, які можна осягнути завдяки вивченню божевілля. Розглядаючи божевілля і його відчуження, Фуко аналізує історію людства. Як правило, при вивченні історії, філософії та культури тієї чи іншої епохи дослідники описують те, що їй було властиво і які погляди панували; Фуко ж, навпаки, прагне вивчити не те, що притаманне тому чи іншому суспільству, системі мислення, культурі, а те, що відкидається і виключається: для кожної епохи характерне певне визначене ставлення до божевілля. «Історія божевілля в класичну епоху» — перша книга Фуко, присвячена дослідженню тоталітаризуючого дискурсу[6].

В «Історії божевілля» Фуко показує, що така галузь знання, як психіатрія, і відповідний їй інститут — психіатрична лікарня — сформувалися відносно недавно, і чітко й обгрунтовано описує історичний розрив, який відділяє сформовану в XIX столітті психіатрію і її трактування психічних хвороб від попередніх їй уявлень і практик поводження з божевільними[5]. Простежуючи в своїй книзі ті різкі зміни, які зазнавало уявлення про божевілля, Фуко підкреслює, що ці зміни були абсолютно випадковими і необгрунтованими, що не були обумовлені певною логікою розвитку або необхідністю. Одночасно з цими змінами в структурі знання виникали також зміни в структурі сили (ізоляція, лікування та ін.)[7].

На початку книги Фуко описує середньовічні лепрозорії і характеризує статус прокаженого в середньовічному суспільстві, як одночасно і вигнаного зі світу і церковної громади, але в той же час як такого, що своєю фігурою нагадує про Бога, так як його захворювання — ознака і божого гніву, і божої милості. У період з XIV по XVII ст. лепрозорії спорожніли, однак їх місце в суспільній свідомості (а часом навіть і в колишніх приміщеннях лепрозоріїв) в кінцевому рахунку зайняли бродяги, бідняки, злочинці, божевільні і венерично хворі[2].

В епоху Середньовіччя і Відродження божевілля, як підкреслює Фуко, хоча і викликало страх, що часом доходив до жаху, і піддавалося вигнанню чи ув'язненню (багато міст Європи виганяли божевільних за свої межі, а в деяких містах, наприклад Нюрнберзі, їх навіть ув'язнювали; в інших містах безумців брали під опіку, а в ще одних намагалися лікувати та ін.), Але не було предметом відчуження. Ставлення до нього — у всякому разі, таке, як воно проявлялося в ритуалах, в літературі, образотворчому мистецтві, філософії XIV-XVI століть, — характеризувалося цілісністю, віддільністю від християнських уявлень[8]. Раціональне та ірраціональне, норма і патологія, «розумне» і «безумне» не були чітко розділені, між ними існував діалог; ірраціональне начало в культурі було джерелом натхнення, сферою поезії і фантазії, що була не тільки не чужою розуму, а й, можливо, виступала як його вищий прояв[9].

Картина Ієроніма Босха «Човен дурнів» (1495—1500)

Відчуження божевілля почалося зі знаменитих «човнів дурнів» в епоху Відродження — човнів, на яких божевільних відправляли у вигнання. Вода в даному випадку означає перехідний статус, прикордонне положення божевільних: рухлива стихія ізолює їх, може привести в будь-яке місце в світі і при цьому є «виворотом» світу. Божевілля в кінці Середньовіччя являє собою символ тривоги, що охопила все суспільство, так як втілює відчуття безглуздості світу, нікчемності людини[2], небуття[8]. Смерть і божевілля стають в якійсь мірі рівноцінні, і наростання божевілля свідчить про наближення кінця світу.

Божевілля в епоху Відродження, згідно Фуко, втілює собою, з одного боку, усвідомлення трагічності світу, символізуючи звіра, що знаходиться всередині людини і намагається вирватися на свободу[2], це божевілля грізне, що вселяє страх, що говорить про глибоку таємницю, яка пов'язана із силами зла і темряви, що вбирає в себе свідчення сили Сатани[4]; з іншого боку — критичну свідомість людини. Ці два аспекти — трагічне, космічне сприйняття божевілля (І. Босх, А. Дюрер, Г. Маршан і ін.) і критично-глузливе його сприйняття (С. Брант, Еразм Роттердамський, М. Сервантес, У. Шекспір, М. Монтень і ін.) —домінують у свідомості європейців, переплітаються одне з одним і в той же час заперечують одне одного[8]. Перший з цих аспектів відходить на задній план вже з XVI століття, поступаючись місцем критичній свідомості божевілля (яке, згідно з Фуко, означає початок кінця свободи психічних девіацій), проте трагічне світовідчуття, трагічний досвід божевілля часом проявляється і пізніше — наприклад, у пізнього Ніцше, у Ван Гога і А. Арто, у пізнього Фрейда (в його міфі про боротьбу лібідо і інстинкту смерті ) .

У XVI столітті божевілля зазнало неоднозначної еволюції. З одного боку, воно являє собою поняття, що співвідноситься з розумом; божевілля і розум — це нерозривна пара, що знаходить підставу один в одному і в той же час заперечує один одного. Божевілля протиставлено істині, знання якої доступне лише Богу, і людський розум — лиш божевілля в порівнянні з мудрістю Бога, однак і Божественний Розум — Божевілля в порівнянні з нікчемним людським розумом. Тому «немає божевілля безвідносно до розуму», як і немає розуму безвідносно до божевілля. З іншого боку, божевілля — одна з форм розуму, і якщо людина заперечує своє нерозуміння, вона позбавлена можливості розумно використовувати свій розум; таким чином, існує «божевільне божевілля», що представляє собою заперечення божевілля розуму, і «мудре божевілля», що визнає божевілля розуму і завдяки цьому надійно захищене від божевілля[2].

Якщо в епоху Відродження божевілля було частиною самого життя і складовою розуму, то в класичну епоху його долею стає мовчання; божевілля, по суті, виключається зі світу розуму і розумності. Як вважав Декарт, божевілля є оманою розуму, мислячий суб'єкт не може бути божевільним: присутність сумніву виключає божевілля, якщо людина сумнівається — отже не втратила свій розум і існує як res cogitans[2]. В епоху Просвітництва виникає розрив, жорстке розділення між раціональним та ірраціональним, розумом і божевіллям; відтепер можливість їх єдності, діалогу, обміну виключена[9].

У класичну епоху божевілля сприймається головним чином з етичної точки зору — як щось, що виявляється в спотворенні морального життя людини і його злої волі. Злочин і божевілля, згідно з уявленнями цієї епохи, нерозривно пов'язані один з одним; божевілля — це монстр, людина в його тваринному аспекті, вона не сприймається як хвора[2].

Зовнішній вигляд будівлі дому корекції в Англії

Класичну епоху Фуко характеризує як час «Великого ув'язнення» (фр. Le grand renfermement)[2], і умовна дата початку цього «Великого ув'язнення» — згідно з Фуко, 1656 рік: в цьому році Людовик XIV підписав декрет про створення в Парижі Спільного госпіталю[8]. В епоху «Великого ув'язнення» у Франції створюються установи, подібні Спільному госпіталю в Парижі; в цих ізоляторах утримується дуже неоднорідна категорія населення: божевільні, жебраки і бродяги, венерично хворі, гомосексуали, розпусники, чаклуни, богохульники, самогубці, марнотратні і невірні чоловіки, занепалі жінки, злочинці, лібертіни та ін. — все, що ідеологами буржуазного остракізму визначалося як Нерозумне. У тому ж столітті подібні установи стрибкоподібно поширилися по всій Європі (в Німеччині вони називалися Zuchthäuser в Англії — houses of correction, Bridwells, workhouses). Якщо в Середньовіччі фігуру божевільного звеличували і піддавали сакралізації, то в Новий час вона піддається секуляризації, божевілля виявляється в одному ряду з жебраками і волоцюгами, будучи вже «не таємничим пілігримом, а порушником встановленого в суспільстві порядку». Порядок при цьому розуміється дуже вузько — під ним мається на увазі сукупність заходів, що забезпечують для всіх представників населення необхідність і можливість праці.

Таким чином, з моральної точки зору, ізоляція божевільних та інших маргіналів — всіх тих, хто бідний, нездатний працювати і не може інтегруватися в колектив, — є наслідком етичного засудження неробства. Спільний госпіталь і подібні до них установи — не тільки місце, де ізолюють і змушують до примусових робіт, а й моральний інститут, де повинні каратися і піддаватися виправленню моральні вади[2] (і для цієї мети в розпорядженні керуючих подібними установами були такі засоби, як «стовпи, залізні нашийники, камери і підземні темниці»[8]). У створенні таких установ проявляється прагнення Європи створити «державу моральності», де б за допомогою сили насаджувалася чеснота. Праця в той час вважалася основним моральним і релігійним обов'язком людини, критерієм її моральної та соціальної благонадійності, основою громадського порядку і добробуту, тому всякий, хто з тих чи інших причин жив не працюючи, вважався аморальним, розбещеним, небезпечним, який повинен каратися і піддаватися виправленню. Внаслідок цього бідність, злидні, а також фізична або розумова неповноцінність стали сполучатися з поняттям провини і злочину.

З економічної ж точки зору підставою для практики ізоляції «зайвих людей» стало становлення капіталістичного способу виробництва, що призвело до виникнення безлічі безробітних (завдяки тому, що він знищив базис традиційного господарства), а також перетворило цю безліч безробітних в асоціальну силу (завдяки тому, що купівля-продаж робочої сили стала основою суспільного життя). У XVII-XVIII століттях ізоляція виконувала подвійну соціальну роль: під час економічних криз інститут ізоляції вилучав з товариства «гулящих», попереджаючи таким чином хвилювання і бунти, а в періоди повної зайнятості і високих заробітків виконував функцію поставки дешевої робочої сили. Звідси виникає еклектизм соціального складу людей, що містилися в ізоляторах, а в подальшому — виділення божевільних зі складу цих людей і їх відокремлення[8].

По суті, Фуко розглядає божевілля як сутність людини, відчужену моральним порядком (розумом): «впадаючи в божевілля, людина впадає в свою істину», але разом з тим і втрачає її. Альтернативою психіатричній теорії (як і в цілому позитивістської антропології), згідно з Фуко, є ірраціоналізм, альтернативою психіатричній практиці — її революційне скасування[8].