Алевіти

Алеві́ти (тур. Aleviler, курд. Elewî) — субетнічна, релігійна і культурна громада у Туреччині та Албанії у кількості 15-20 мільйонів (точна цифра невідома).

Загальна характеристика

Алевіти мають окремі місця поклоніння - джемеві (cemevi). До мечетей алевіти не ходять, оскільки пророка Алі, якого вони шанують найбільше, вбили саме в мечеті під час намазу. Церемонія джем (âyîn-i cem або просто cem) складається з музики і танців (семах), які символізують очищення себе і єднання з Богом. У алевітів чоловіки і жінки рівноцінні, оскільки моляться поряд.

Кредо алевітів включає:

  • Любов і повага до всіх людей («Важлива річ — не релігія, а людське існування»)
  • Повага до інших релігій і етнічних груп («Якщо ви робите боляче іншій особі, молитва ваша нічого не варта»)
  • Повага до робочих людей («Найбільша шана — праця»)

Дехто вважає алевізм різновидом ісламу, особливо, шиїти-двонадесятники з Заїді. Подібно до шиїтів алевіти шанують Алі і дванадцять імамів. Багато алевітів, проте, не вважають себе шиїтами, особливо після ісламської революції в Ірані.

Алевізм також близько пов'язаний з Бекташі суфійського походження, в тому сенсі, що обидва шанують Хаджу Бекташі (Hacibektaş Veli), святого ХІІІ-го сторіччя. Багато алевітів посилаються на традицію «Алевіти-Бекташі», але ця єдність загально не прийнята, об'єднане ім'я не використовується не-турецькими бекташами (наприклад, на Балканському півострові).

На додаток до його релігійного аспекту, алевізм також тісно пов'язаний з народною культурою Анатолії. Курдська і турецька мови (не арабська) загалом використовуються в ритуалах алевітів.

На теологію сучасних алевітів глибоко вплинули гуманізм і універсалізм. Протягом 1960-х, багато молодих алевітів замислювали алевізм в не релігійних термінах, з чимось навіть, зв'язуючи його з марксизмом. 1990-ті навіяли алевізму нового акценту як етнічна або культурна єдність. Громади алевітів загалом підтримують атеїзм у вигляді кемалізму.

Алевіти Хорасану, Вірменії і Азербайджану розмовляють діалектами курманджі або зазакі. Різні групи з подібною вірою існують в північно-західному Ірані і північному Іраку, зокрема ібрагімі, сарлійя, какаї, шабаки і аль-е Хакк. Об'єднує перш за все населення меншини курдів, такі групи часто групуються разом під спірним терміном «гулат» («екстремізм») посилаючись на їх намагання, привернути людей до шани Алі.

Ім'я
Зульфікар, стилізованне уявлення меча Алі

Основна версія пов'язує назву з Алі — кузеном, зятем, і останнім з 4 обраних наступників Мухаммеда. У турецькій мові, афікс -evi «засіб» або «маючи відношення»; і загалом має сенс, «послідовники Алі». У цьому сенсі ім'я одне з арабськими алавітами علوي. Проте, турецькомовних і курдськомовних алевітів не варто плутати з сирійськими, вони мають мало спільного окрім шанування Алі.

Альтернативне (і менш обґрунтоване) пояснення для імені «Алевіти» є, що воно походить від турецького слова alev — «ватра». Алевітів іноді звуть «Кизилбаші». Іноді використовують як лайливе слово (припускаючи їх відданості Ірану замість Туреччини). Інші імена існують (часто для підугрупувань), серед них: Tahtacı(«Дроворуби»); Abdal («Барди»), Çepni.

Історія
Будьте дитиною вашого часу!

— Алі

Намагання визначити походження алевізму завжди спірні. Багато алевітів простежують початок своєї традиції з часів витоку ісламу і дванадцяти імамів. Інші бачать алевізм як доісламський субстрат, який набув вигляду шиїтської теології, і поділяється в думках чи описанні як народна культура. Ще інші вбачають християнський вплив корінного дотурецького населення Анатолії й вірмен. Можливо, що не одна, а декілька з цих точок зору можуть бути вірними одночасно.

Протягом сельджуцького періоду (XI і XII сторіччя) північний Іран і північно-східна Анатолія потрапили під владу кочових тюркських племен, що мігрували з Центральної Азії. Їхній перехід до шиїтського ісламу відбувався за часів монгольського періоду за допомогою харизматичних суфійських місіонерів. Поет Юнус Емре і чудодійний святий Хаджа Бекташ Валі, чиї імена пізніше стали пов'язаними з алевітами, жили протягом цього періоду (або незабаром після).

Форми шиїзму, які були сприйняті в таких групах, зазвичай були далекі від традиційного шиїзму (як наприклад щоденна молитва). На відміну від «типових» мусульман, вживання вина алевіти за гріх не вважають. Пережитки християнства в алевітів у визнанні Трійці проявляються, а елементи шаманізму, який був характерний для доісламської кочової тюркської минувшини, також вижили в пізнішому алевізмі. Наприклад, шаманський вплив був виявлений в алевітському «Журавлиному танку».

Інша теорія (особливо популярна серед курдських алевітів) — оскільки тюркські племена мігрували через іранську культурну сферу, вони прийняли різні елементи до-ісламських іранських релігій. Як свідоцтво, вони указують на схожість між алевізмом і курдським релігійним рухом, як наприклад, вчення Аль-е Хакк і єзидизм.

Так чи інакше, ці кочові тюркські й курдські групи зайняли прикордонні смуги між двома великими осілими суспільствами, Османською імперією і Сефевідською Персією.

Тим часом, правителі Османської імперії поступово віддалили себе від їхньої кочової тюркської минувшини, врешті-решт (протягом XIII сторіччя) остаточно прийняли суннізм. У XV-му і XVI-му сторіччі продовжувалась боротьба з тюркськими племенами кизилбашів-сефевідів за контроль над Анатолійським плоскогір'ям, і призводила до повстання проти Османів. У 1555 був підписаний Амасійський мир про кордон Османської і Перської імперій. Незважаючи на мир, різанина кизилбашів продовжувалася.

Під Османським пануванням алевіти з'явилися, як ендогамна етнічна група, перш за все, турецькомовні (але і, зокрема. курдські) громади концентрувались в сільській Анатолії. (Один автор вважає, що Дерсимські курди перейшли до алевізму від іншої гулатської секти)[1]. Вважають себе нащадками дедес, або дервішів — бектешів, що практикували такія («лицемірство», або секретність).

Див. також

Примітки
  1. Martin van Bruinessen, «Aslini Inkar Eden Haramzadedir! The Debate on the Kurdish Ethnic Identity of the Kurdish Alevis.» in K. Kehl-Bodrogi, B. Kellner-Heinkele, & A. Otter-Beaujean (eds), Syncretistic Religious Communities in the Near East (Leiden: Brill, 1997). Note p. 7.)

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.