Алессандро Ґваньїні

Аллесандро Ґваньїні народився 1534 або 1538 року у Вероні, в Північній Італії, складовій Венеціанської республіки[1]. Він був онуком Амброджо Ґваньїні де Ріццоні (1481 — після 1529), що мав 6 дітей[1], і сином Амброджо Гваньїні де Ріццоні (1503 — після 1573), старшого сина Ґваньїні де Ріццоні, та Бартоломеї (1505 — ?)[1]. Хлопець мав двох сестер — Франческу (1532/1536 — ?) і Клару (1538/1542 — ?)[1].

В юності Алессандро опанував латину, військову топографію, інженерну та військову справи[1].

1555 року, через нестатки, Амброджо Ґваньїні виїхав із Італії до Польщі, де правив король Сигізмунд ІІ Август та його дружина-італійка Бона Сфорца. 1557 року за батьком послідував і сам Аллесандро[1]. Його шлях пролягав через Галичину[1].

Напередодні Лівонської війни (1558–1583) батько і син Ґваньїні намагалися вступити до польського королівського війська, користуючись патронатом великого коронного гетьмана і руського воєводи Миколая Сенявського. 25 лютого 1561 року у своєму листі до короля Сигізмунда ІІ він рекомендував їх для служби як спеціалістів з фортифікації[1]. Невдовзі обох взяли до війська: Амброджо розпочав служити у столиці Кракові, а згодом воював на півночі проти Москви[1]. Алессандро ж взяв участь у вигнанні московитів із Тартуса в Естонії (1561), захопленні московських Великих Лук і литовського Полоцька, боях під Озерищем (1564), Невлем (1565), Веліжем (1567), Улою (1568); під Улою він потрапив до короткочасного московського полону, але був визволений[5]. На війні Алессандро познайомився із багатьма діячами, що згодом виступали його покровителями: магнатами Григорієм[5], Яном-Каролем, Олександром і Єронімом Ходкевичами[6], Миколаєм Зебжидовським[5], Миколаєм-Криштофом Радзивілом (Сиріткою)[6], Сигізмудом Мишковським[6], Миколаєм Вольським з Підгаєць[6], Левом Сапігою[6], Кшиштофом Дорогостайським[6], Станіславом Ціковськими[3] та представниками іноземних країн[5].

В чині ротмістра піхоти Алессандро також брав участь у поході до Молдавії 1562 року під проводом серадзького воєводи і магната Альбрехта Ласького, що прагнув поставити молдавським господарем Геракліда[5]. Під час походу він перебував на Буковині й бачив місце битви біля Козмінського лісу, де 1494 року молдавани вщент розгромили поляків[5].

Протягом 18 років Алессандро і його батько були одними із 4-х ротмістрів, що командували гарнізоном Вітебська у Великому князівстві Литовському поруч із московським кордоном[5].

1569 року Алессандро був свідком Люблінського сейму про утворення Речі Посполитої в складі Польщі й Литви. На цьому сеймі його було посвячено в лицарі на прохання бранденбурзького маркграфа Йоахима ІІ[5]. Алессандро також отримав диплом про шляхетство від імператора Священної Римської імперії[5]. Того ж року він був присутній на церемонії складання прусським герцогом Альбрехтом-Фрідріхом присяги на вірність польському королю Сигізмунду ІІ Августу[5].

16 липня 1571 року, унівесалом короля Стефана Баторія, Алессандро отримав індигенат і власний герб «Гвагнін» (Gwagnin) із зображенням їжака, що вказував на прізвище діда («Ріццоні» походить від riccio — «їжак»)[5].

1574 року Алессандро отримав від короля Филипівське староство на кордоні Пруссії й Литви[3]. Але через неуспішне господарювання і борги він був змушений покинути уряд й повернутися на військову службу[3]. 1577 року Алессандро брав участь у поході короля Стефана Баторія на бунтівний Гданськ, після якого він зміг поліпшити свої фінанси[3].

1578 року Алессандро був послом польського короля до венеціанських дожів Ніколо да Понте й Себастьяно Веньєра, а також, ймовірно, був серед посольства Павла Уханського до Папи Римського Григорія XIII[3]. У Римі він отримав титул графа Латеранського палацу[3]; а від дожів дістав кредит на спорядження двох кораблів для поставок збіжжя, сала й лісу з Гданська до Верони і Венеції[3]. Того ж року Алессандро видав у типографії Мацея Вежбенти в Кракові свою основну працю — латиномовний «Опис Сарматії Європейської». Твір містив 203 аркуші і складався з 7 книг[3].

1579 року Мацей Стрийковський, колишній підлеглий Алессандро по службі у Вітебську, звинуватив його у плагіаті свого рукопису[3]. 14 липня 1580 року королівський суд визнав правоту Стрийковського[3]. Втім скандал завершився швидко і не позначився на статусі італійця[7].

Алессандро вручив видання «Опису», надруковане в Шпаєрі, королю Стефану Баторію на московському кордоні, під час походу на Великі Луки[7].

• Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії / Відп. ред. В. А. Смолій; упорядк. та пер. з польської о. Ю. Мицика. — Київ: Києво-могилянська академія, 2007.
• Мицик Ю. А. Гваньїні Олександр та його «Хроніка європейської Сарматії» // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 59. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкув. та пер. з польської о. Ю. Мицика. — 2-ге вид., доопрац. — Київ: Києво-Могилянська академія, 2009.
• Cipolla, Carlo. Un Italiano nella Polonia e nalla Svezia tra il XVI e il XVII secollo. Notizie biografiche [su Alessandro Guagnini di Verona] // Miscellanea di storia Italiana. — Torino, 1887. — T. XXVI. — P. 543—657 (97-110).
• Enciklopedia Italiani. — Roma, 1949. — T. XVIII. — P. 8.
• Budka, W. Gwagnin // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław-Kraków-Warszawa, 1960. — T. IX/1. — Zeszyt. 40. — S. 202—204.
• Wyrobisz, Andrzej. Aleksander Gwagnin i cudzoziemscy fachowcy w hutach szkła w Polsce w XVI i XVII wieku // Przegląd Historyczny. — Warszawa, 1967. — T. LVIII. — Zesz. 4. — S. 679—682.
• Ковальский Н. П. Известия по истории и географии Украини XVI века в «Хронике Сарматии Европейской» Александра Гваньини // Некоторие проблеми отечественной историографии и источниковедения. — Днепропетровск, 1972. — С. 107—128.
• Купранець О. Походження назви «Русь» в «Хроніці Руської землі» Олександра Гванінуса з 1611 року. — Рим-Торонто, 1977.
• Дячок, О. «Хроніка європейської Сарматії» Алессандро Гваньїні як джерело з історії України XV—XVI ст.: Автореферат дис. канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 1992.
• Дячок, О. Використання «Хроніки європейської Сарматії» як джерела українськими авторами XVII—XVIII ст. // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. — Дніпропетровськ, 2003. — С. 224—241.
• Dizionario biografico degli Italiani. — Roma, 2003. — P. 90-91.
• Дячок, О. Хроніст Алессандро Ґваньїні / // Український археографічний щорічник. — Київ, 2004. — Вип. 8/9. — С. 299—321.
• Александръ Гваньини. Кіевскій палатинатъ / Отделъ ІІ. Извѣстія очевидцевъ, современниковъ и иностранныхъ писателей // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський).— Кіевъ: типографія Е. Я. Федорова, 1874.— С. 12—13.
• Гваньини, А. Описание Московии / пер. Г. Г. Козловой. — Москва: Греко-Латинский кабинет, 1997.

• Гваньїні (Guagnini, Guaninus, Gwagnin) Алессандро // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.98-100
• Ґваньїні // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.

• «Хроніка Сарматії Європейської», оригінал, латина (пол.)
• Sarmatiae Europeae Descriptio.Alexandi Gwagnini.1578 (лат.)
• Z kroniki Sarmacyi Europskiej, opisanie Polski: Wyd. Kaz. Józ. Turowskiego. (пол.)