Алехандра Пісарник

Флора Пісарник народилася 29 квітня 1936 року у місті Авельянеда другою донькою у родині українських євреїв Іллі Пісарника[8] і Рози (Рейзлі) Бромікер, які переїхали до Аргентини з Рівного за два роки до цього[9][10]. В Аргентині Пісарники займалися ювелірною справою[10]. Усі їхні родичі, які залишилися в Україні, були невдовзі знищені нацистами.

Паралельно зі звичайною, Флора вчилася в єврейській школі «Zalman Reizien Schule». У родині і в школі дівчинку називали Блюма або Блімеле, в перекладі з їдиш «квітка». В офіційних документах її ім'я записали як Флора.

Дитинство письменниці було проблемним. Дівчина страждала від слабкого здоров'я (астми) і заїкання, іммігрантського статусу у чужій країні, комплексів щодо нетипової зовнішності, порівнянь матері зі старшою сестрою. В юності, побоюючись погладшати, стала вживати амфетаміни[10], від яких стала залежною і отримала розлади сну, які намагалася подолати за допомогою барбітуратів.

Щоб віддалитися від негараздів дитинства і нав'язаних іншими очікувань, Флора Пісарник змінює ім'я на Алехандру.

З 1954 року, відчуваючи симптоми роздвоєння особистості, Алехандра Пісарник стала відвідувати психоаналітика Леона Острова[10]. Ця подія мала важливе значення для її життя і творчості.

1962 року поетка знайомиться з Сільвіною Окампо, з якою буде спілкуватися і листуватися впродовж усього життя.

За спогадами подруги Пісарник, аргентинські сюрреалісти, з якими спілкувалася поетеса після повернення з Буенос-Айреса, не давали їй вийти з образу enfant terrible, який вона була змушена грати, що підсилювало її тривожність і депресивний стан. 1967 року Пісарник втратила батька, що стало для неї ударом і причиною постійних роздумів про смерть[10].

Намагаючись вирватися з депресії, 1969 року здійснює подорож до Нью-Йорка і Парижа, але це не приносить розради. 1970 року вона вчиняє першу спробу самогубства. 1971 після курсу психотерапії її стан покращується.

Після другої спроби суїциду Пісарниу поміщена до психіатричної лікарні Буенос-Айреса. 25 вересня 1972 року, пішовши з клініки з дозволу лікарів додому, 36-річна Алехандра Пісарник покінчила з собою, прийнявши 50 пігулок секоналу. 26 вересня відбулося прощання з поеткою у будинку Спілки письменників Аргентини. Алехандру Пісарник поховали на єврейському цвинтарі Ла-Таблада[10] в окрузі Ла-Матанса (передмістя Буенос-Айреса).

З середньої школи Пісарник захопилася літературою і філософією. Її особливо цікавили твори Арто, Рембо, Бодлера, Маларме, Рільке, сюрреалізм та екзистенціалізм. У той же час починає писати. Основними темами у її творчості стають пошуки власної ідентичності й індивідуальності, втрачене дитинство і смерть.

1954 року Алехандра Пісарник вступила до університету Буенос-Айреса на факультет філософії і філології. Спочатку вивчала філософію, перевелася на журналістику, потім на філологію (1955—1957), розпочала заняття живописом у майстерні художника-сюрреаліста Хуана Батле Планаса, зрештою полишивши систематичне навчання і присвятивши себе поезії[10]. В університеті почала читати К'єркегора, Джойса, Пруста, Жіда, Клоделя, Леопарді, Бонфуа, Сандрара, Мішо, Домаля, Порк'я, перекладати вірші Елюара і Бретона[10], у роботах яких знайшла опору для побудови власної ідентичності. Її творчість цього періоду просякнута темами потягу до смерті, сирітства, відчуженості, внутрішнього голосу і сновидінь. Також в університеті Пісарник знайомиться з Хуаном Хакобо Бахарлією, завідувачем кафедрою сучасної літератури, своїм першим критиком, котрий познайомив з видавцем, який опублікував її першу збірку «La tierra más ajena» (1955)[10].

Леону Острову присвячена друга збірка поезій Пісарник «La última inocencia» (1956)[11].

1958 року виходить збірка під назвою «Las aventuras perdidas», присвячена поету Рубену Велі, з яким поетеса товаришувала. Також вона була близькою з письменниками, що входили до так званої Групи Екіс.

У 1960—1964 роках Пісарник жила в Парижі, де почала працювати у журналі «Les Lettres Nouvelles». Там познайомилася з Хуліо Кортасаром (є думка, що Пісарник стала одним з прообразів Маги в романі «Гра в класи»[10], Кортасар присвятив їй кілька віршів), Октавіо Пасом, Італо Кальвіно, Андре Пьєйром де Мандьяргом, Роже Каюа. У цей період писала для декількох французьких і аргентинських журналів. У 1960-ті роки вона публікує статті про Кортасара, бере інтерв'ю у Борхеса, пише про Мішо, Арто, Хіррі, перекладає вірші Арто, Мішо, Сезера, Бонфуа, Сальваторе Квазімодо, прозу Маргеріт Дюрас, А. Пьєйра де Мандьярга. Паралельно вивчає історію релігії і французьку літературу у Сорбонні, завдяки чому захоплюється творчістю Лотреамона.

1962 року у видавництві «Sur» Вікторії Окампо виходить четверта збірка Алехандри Пісарник «Árbol de Diana» (1962), яка відзначається зрілістю поезії.

1964 року Пісарник починає працювати над наступною збіркою «Los trabajos y las noches», яка виходить наступного року. Також вона продовжує співпрацювати з багатьма латиноамериканськими газетами і журналами, де публікує свої поезії та літературознавчі статті про Рікардо Молінарі, Енріке Андерсона Імберта, Андре Бретона, Андре Пьєйра де Мандьярга, Рубена Даріо тощо.

Після повернення до Буенос-Айреса Алехандра стає близькою до кола аргентинських сюрреалістів (Е. Моліна, А. Хіррі, О. Ороско, Р. Хуаррос).

1968 року Алехандра Пісарник публікує найвідомішу поетичну збірку «Extracción de la piedra de locura», а 1969 — п'єсу «Los poseídos entre lilas».

1971 публікує оповідання «La condesa sangrienta», присвячене Єлизаветі Баторій, і збірку поезій «El infierno musical».

Складна ідентичність, нетипова зовнішність, проблеми зі здоров'ям та психічні розлади не завадили Алехандрі Пісарник стати однією з найбільш визнаних письменниць Аргентини та однією з небагатьох відомих у світі латиноамериканських поеток[9].

1965 року Пісарник отримала літературну премію Буенос-Айреса за поезію (ісп. Premio Municipal de Poesía), 1969 — грант Ґуґґенгайма, 1971 — стипендію Програми Фулбрайта[10]. Вірші і проза Пісарнік перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською, португальською, шведською, чеською, словенською та іншими мовами.

Іменем Алехандри Пісарник названо площу в Авельянеді, також у цьому місті на вул. Гуемеса знаходиться пам'ятник їй[11]. На будинку у буенос-айресському районі Реколета, де поетеса провела останні роки, встановлено меморіальну дошку[12].

Проживши недовге життя, Алехандра Пісарник залишила після себе значний творчий доробок у вигляді низки поетичних збірок, щоденника на тисячу сторінок, сюрреалістичних оповідань, п'єси і новел, листування з багатьма відомими творчими людьми, публіцистики.

• La tierra más ajena (1955)
• Un signo en tu sombra (1955)
• La última inocencia (1956)
• Las aventuras perdidas (1958)
• Árbol de Diana (1962)
• Los trabajos y las noches (1965)
• Extracción de la piedra de locura (1968)
• Nombres y figuras (1969)
• Poseídos entre lilas (1969)
• El infierno musical (1971)
• La condesa sangrienta (1971)
• Los pequeños cantos (1971)

Після смерті письменниці опубліковано збірки її творів:

• El deseo de la palabra (1975)
• Entrevistas (1978)
• Zona prohibida (1982)
• Poemas (1982)
• Textos de Sombra y últimos poemas (1982)
• Prosa poética (1987)
• Correspondencia Pizarnik (1998)
• Obras completas (2000)
• Poesía completa (2000)
• Prosa completa (2002)
• Diarios (2003)

Життю і творчості Алехандри Пісарник присвячено такі монографії:

• Piña, Cristina, Alejandra Pizarnik. Una biografía, Buenos Aires, Corregidor, 2005.
• Depetris, Carolina, Aporética de la muerte: estudio crítico sobre Alejandra Pizarnik, Murcia, Universidad Autónoma de Madrid, 2004.
• Aira, César. Alejandra Pizarnik. Barcelona: Ediciones Omega, 2001.
• Alejandra Pizarnik. Rosario, Argentina: Beatriz Viterbo Editora, 1998.
• Aristeguieta, Jean. Alejandra Pizarnik, genio poético (elegía). Caracas: Sucre, colección Árbol de Fuego, n.º 55, 1972.
• Bajarlía, Juan Jacobo. Alejandra Pizarnik. Anatomía de un recuerdo. Buenos Aires: Editorial Almagesto, 1998.
• Bordelois, Ivonne. Correspondencia Pizarnik. Buenos Aires: Seix Barral, 1998.
• Goldberg, Florinda F. Alejandra Pizarnik: «Este espacio que somos» Gaithersburg: Hispamérica, 1994.
• Graziano, Frank (ed. e intr.). Alejandra Pizarnik. A Profile. Durango, Colorado: Logbridge Rhodes, 1987.
• Alejandra Pizarnik. Semblanza. México D. F.: Fondo de Cultura Económica, 1992.
• Koremblit, Bernardo Ezequiel. Todas las que ella era. Buenos Aires: Ediciones Corregidor, 1991.
• Piña, Cristina. Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Planeta, 1991.
• La palabra como destino. Un acercamiento a la poesía de Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Botella al Mar, 1981.
• Poesía y experiencia del límite. Leer a Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Botella al Mar, 1999.
• Sucre, Guillermo. La máscara, la transparencia. Caracas: Monte Ávila, 1975.

• Алехандра Пісарнік: біографія(укр.)
• Конкурс перекладів поезії Алехандри Пісарнік(укр.)
• Щоденники і листи Алехандри Пісарник(укр.)(ісп.)
• Вірш «Попіл» українською(укр.)
• Алехандра Пісарник на сайті Інституту Сервантеса(ісп.)