Аньєс Варда

Аньєс Варда народилася 30 травня 1928 року в Брюсселі. Її мати була француженкою, а батько походив з грецької сім'ї біженців з Близького Сходу. Дитинство і юність провела в Бельгії і на півдні Франції, потім у Парижі. Вивчала історію у «Школі Лувру» (фр. École du Louvre), слухала лекції з літератури і психології в Сорбонні, а також на курсах фотографів у «Національній вищі школі витончених мистецтв». Досить швидко створивши собі репутацію першокласної фотографині, Варда стала офіційною фотографинею Театрального фестивалю в Авіньйоні і Національного народного театру, а потім продовжила кар'єру як фотожурналістка[6].

Працювала фотографинею для модних журналів і реклами на Кубі, в Китаї і Іспанії. Її перша персональна виставка відбулася у 1954 році. В тому ж році вона зняла, без жодної професійної і технічної підготовки, свій перший художній фільм «Коротка піщана коса» з Філіпом Нуаре в головній ролі. Цей фільм у стилістичному плані став попередником Французької нової хвилі[7].

Аньєс Варда померла в ніч на 29 березня 2019 року в Парижі. Причиною смерті режисерки став рак молочної залози.[8]

Другий повнометражний художній фільм Аньєс Варда, «Клео від 5 до 7», вийшов тільки через сім років. Він розповідав про дві години з життя молодої паризькою поп-співачки, що очікує результатів медичних аналізів з приводу можливого ракового захворювання. Дія картини розгортається немов в реальному часі і розділена на серію глав з вказівкою точного часу того, що відбувається. Упродовж стрічки героїня зустрічається з різними людьми, через спілкування з якими вона поступово виходить зі свого лялькового образу і набуває живих людських рис. Фільм зачіпає ряд екзистенціальних тим, таких як питання смертності і смерті, самотності і відчаю, його відрізняє яскраво виражений феміністичний підхід.

У своєму першому кольоровому фільмі «Щастя» Варда малює портрет щасливої сім'ї, в якій чоловікові до до певного часу вдається успішно поєднувати любов до дружини та дітей з любов'ю до іншої жінки. Коли ж дружина дізнається від нього про суперницю і кінчає життя самогубством, він без видимих проблем приводить на її місце коханку. Картина безмежного щастя, виконана в імпресіоністських тонах, що милує око, під гармонійну музику Моцарта, проте залишає неспокійне відчуття. За словами Варда, «це красивий плід з жорстоким смаком»[9].

Фільм «Одна співає, інша ні» розповідає історію життя двох молодих жінок, яких звела доля у 1962 році, а через 14 років вони зустрілися знову, згадуючи прожиті роки. Не дивлячись на те, що одна з них походить зі щасливої міської сім'ї і стала співачкою, а інша має важке сільське минуле і двох незаконнонароджених дітей, це не заважає їх взаєморозумінню і дружбі. Особливу увагу фільм приділяє темам жіночої дружби, суспільного положення жінки і легалізації абортів.

Аньєс Варда на церемонії Сезар, 2014 рік

У 1984 році Варда випустила фільм «Без даху, поза законом» про молодої бродяги, на ім'я Мона. Неназвана людина за кадром розмовляє з людьми, які зустрічали Мону в останні тижні її життя. Фільм розділений на 47 епізодів, в кожному з яких хто-небудь розповідає про свої враження від спілкування з Моною. Фільм говорить про прагнення героїні до свободи і спроби вирватися з оков сучасного суспільства, але також і тому, що не будь-яка така спроба є вдалою. У 1985 році за цей фільм Варда була удостоєна головного призу Венеційського фестивалю — Золотого лева, а також престижного призу ФІПРЕССІ. У 1986 році за гру в цьому фільмі Сандрін Боннер отримала французьку премію «Сезар» як найкраща акторка[10].

У 1991 році помер чоловік Варда, відомий кінорежисер Жак Демі, з яким вони прожили разом з 1962 року. Незабаром після його смерті Варда створила фільм «Жако з Нанта», що розповідає про його життя і смерть. Починаючись з художньої реконструкції ранніх років життя Демі в окупованій німцями Франції, фільм розповідає про його захопленість різними аспектами кіно, включаючи підбір акторів, розробку художнього рішення і декорацій, анімацію і постановку світла. Художні епізоди стрічки переплітаються з хронікальними кадрами Нанта воєнного часу, фрагментами з фільмів Демі, а також і документальними кадрами помираючого режисера. Фільм продовжує близьку Варда тему ставлення до смерті, але у своїй основі вважається як данина пам'яті Варда своєму померлому чоловікові і його роботі[11].

У 1998 році Аньє Варда поставила автобіографічну документальну стрічку «Узбережжя Аньєс», я якому розповідає про себе, починаючи із раннього дитинства, яке минуло у Бельгії. Режисерка використовує відеоінтерв'ю та хроніку, старі фотографії та інсталяції, інсценування сцен із власного життя та фільмів, а також анімацію[12].

Останнім фільмом Аньєс Варда стала документальна стрічка «Варда очима Аньєс», де вона розповідала про свою кар'єру, знакові кінороботи і життя. Фільм був представлений у позаконкурсній програмі на 69-му Берлінському міжнародному кінофестивалі.[13]

• Jacques Demy/ Agnés Varda: eine Retrospektive. Wien: Viennale, 2006
• М. Черненко. Режиссерская энциклопедия. Кино Европы / Г.Н. Компаниченко. — М. : Научно-исследовательский институт киноискусства, 2002. — С. 34. — ISBN 5-85646-077-4.

• Аньєс Варда на сайті IMDb (англ.)
• Аньєс Варда на сайті AlloCiné(фр.)