Великий міжамериканський обмін

Великий міжамериканський обмін — надзвичайно важлива палеозоогеографічна подія, в ході якої сухопутна й прісноводна фауна мігрувала з Північної Америки до Південної і навпаки після того, як з морського дна піднявся вулканічний Панамський перешийок, що з’єднав два континенти. Пік міграції відбувся 3 мільйони років тому, у першій половині верхнього пліоцену.

Великий міжамериканський обмін - фауновий обмін, що відбувся після утворення Панамського перешийку, мосту що з'єднав Північну та Південну Америки. Приведені приклади мігрувавших видів в обох Америках.

Перешийок з’єднав Неотропічний біогеографічний регіон з Неарктикою. Наслідки обміну спостерігаються як через свідоцтва стратиграфії, так і з вивчення сучасної природи регіонів. Найдраматичнsit об’єднання континентів вплинуло на зоогеографію ссавців, однак воно надало деяких можливостей для міграції також нелітаючим членистоногим, плазунам, земноводним і навіть прісноводним рибам.

Південна Америка напередодні події характеризувалася незвичайною ендемічною фауною, яка складалася лише з неповнозубих (Xenarthra), нотоунгулятів (Notoungulata, так званих «альтернативних» копитних), літоптернів (Litopterna) і сумчастих і включала таких характерних тварин, як броненосці, лінивці (зокрема гігантський наземний лінивець мегатерій) і мурахоїди. Південноамериканські сумчасті були представлені опосумами та їх родичами, але існувало і багато крупніших форм, таких як міоценовий сумчастий шаблезуб Thylacosmilus або представники родини Borhyaenidae. Нотоунгуляти та літоптерни посідали традиційну екологічну нішу копитних і мали багато чудних форм, наприклад, мараухенія, літоптерн з невеликим хоботом. Обидві групи почали еволюціонувати в нижньому палеоцені, походячи, імовірно, від кондиляртрів (Condylarthra), і створили безліч спеціалізованих форм, занепали ще до великого обміну й вимерли після нього.

Фауна Північної Америки того часу являла собою зразок типової Boreoeutheria.

Обмін почався ще 30 млн років тому (пізній олігоцен), задовго до формування перешийка. Коли континенти достатньо зблизилися, стала можлива випадкова міграція тварин. Декілька особин (чи навіть єдина вагітна самка) могли бути унесені в море на поваленому дереві і досягти одного з островів, що існували між континентами; такий процес протягом сторіч міг відбуватися неодноразово і деякі тварини згодом потрапляли на протилежний континент. Вважається що саме у такий спосіб до Південної Америки потрапили гризуни, які дали початок капібарам, шиншилам та віскачам.

Трохи пізніше слідом за гризунами прибули примати. Примати, здібні до такого способу міграції, з необхідністю мали бути малого розміру. Вони дали початок усім видам південноамериканських мавп (Platyrrhini). Втім, існує інша теорія походження південноамериканських мавп, котра доводить, що вони мігрували із Західної Африки до північно-східної Бразилії через значно вузькішу за тих часів (внаслідок дрейфу континентів) Атлантику. Ця міграція могла відбуватися через скелі Сан-Педру-і-Сан-Паулу, котрі розташовані посередині океану і за тих часів могли бути досить великим островом.

Також мали можливість ранньої міграції на південь деякі хижі: пес-коаті Cyonasua, котрий еволюціонував у ведмедеподібного Chapalmalania.

Близько 7 млн років тому до Південної Америки проникли єноти.

Остання і найпотужніша хвиля міграції, власне великий обмін, відбулася 3 млн років тому, коли до Південної Америки посуху вторглися мастодонти, справжні копитні (тапіри, лами та коні) та хижі (котячі, псові та ведмедеві).

Спочатку міграція відбувалася симетрично в обох напрямках. Однак пізніше неотропічні види виявилися менш успішними ніж неарктичні, свідоцтвом чому є дуже невелика сучасна кількість сумчастих й неповнозубих видів у Північній Америці. Мігранти з півдня не змогли добре конкурувати з тваринами, що посідали їх звичні екологічні ніши на півночі; на півдні вони також програвали конкурентну боротьбу прибульцям з півночі. Внаслідок великого обміну вимерла більша частина первісної південноамериканської сумчастої та плацентарної фауни. На півночі змогли закріпитися тільки опосуми й броненосці. Серед південних мігрантів на півночі опосуми виявилися найбільш вдалими, зараз вони живуть навіть на півдні Канади, однак найуспішнішими з усіх мігрантів великого обміну були гризуни, як точки зору широти розповсюдження, так і за кількістю видів, що з’явилися у нових ареалах внаслідок адаптивної радіації.

Література


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.