Вікно (Коломийський район)

Засноване у часи Галицько-Волинської держави. Назва походить від джерела «Вікнина», яке розташоване в центрі села і не замерзає навіть взимку.

Перші згадки про Вікно стосуються 15 століття. У документі 1453 року вказано, що шляхтич Пречлавський розділив свій маєток між племінниками, і одному з них дісталися села Вікно, Піддовга (пізніше повністю знищене татарами) і Чернятинці (сучасний Чернятин). У квітні 1485 року суд коломийських комірників закріпив цей розподіл[3].

1591 року Вікно згадується як містечко — «село покинув і осів у містечку Вікні тишківський отаман Влашин з сім'єю»[4]. Позначене на мапі Боплана як «лат. Okena».

Проте вже у 17 столітті Вікно втрачає статус містечка — мабуть, внаслідок значного спустошення (протягом 16—17 століть Покуття потерпало від частих татарських набігів). Натомість зростає роль Городенки.

У 1772 році внаслідок першого поділу Польщі Галичина до 1918 року опиняється під владою Габсбургів. З середини 18 століття Вікном володіє польська шляхетська родина Ценських (гербу Помян, пол. Cieński z Cieni i z Okna h. Pomian)[5].

При переїзді у 1816 році в новозбудовану садибу до Вікна Ценські перевезли з Чернелицького замку унікальну мистецьку колекцію (твори Кранаха, Рубенса, ван Реймерсвале, Рафаеля, Менґса), книгозбірню та архів. Було закладено парк з оранжереєю.

Після реформи 1848 року (скасування кріпацтва) активізувався розвиток сільського господарства. Наприкінці 19 століття (під час будівництва залізниці) за 2 км від села збудовано залізничну станцію «Вікняни».

На рубежі 19—20 століть у пошуках кращої долі багато малоземельних мешканців села емігрувало до Америки.

У другій половині жовтня 1884 року у Вікні побував Іван Франко[6]. Дідич села Людомір Ценський на три дні забрав заарештованого письменника з коломийської тюрми — щоби той начебто попрацював у його маєтку (поширена на той час практика). Насправді Франко був шанованим гостем.

Перебуваючи у Вікні, Франко написав листа до Івана Белея, у якому повідомляв, що передав у друк біографічний нарис про Володимира Навроцького.

Після невдачі Української революції 1917–1921 років та анексії ЗУНР Польщею нестерпне соціально-економічне становище західноукраїнських земель її у складі викликало закономірний спротив населення. Зокрема, в 1932 році у Вікні відбувся страйк сільськогосподарських робітників[7]. Польська влада відповіла на акції протесту хвилею «пацифікацій».

Характерні віконські прізвища: Березовський, Бутницький, Василик, Велич, Гев'юк, Кобилянський, Круць, Левко, Мартинюк, Москалюк, Муляк, Погреда, Савицький, Хома.

Назви «кутків» та місцевостей: Броварища, Долини, Залевади, Клевчуки, Солонець, Тямпа.

Парафіяльний храм на традиційному місці, з традиційною назвою на честь небесного покровителя села. Належить Українській православній Церкві (Київського патріархату), хоча до 1946 року був греко-католицьким. Збудований у 90-х роках 20 століття замість розібраної «під шумок»[8] і попри поодинокі протести дерев'яної церкви, пам'ятки архітектури[9] 1774 року[10]. Одним із ініціаторів будівництва був місцевий уродженець Микола Круць.

Спорудження нової Михайлівської церкви є прикладом сучасного нехлюйного ставлення до історичного надбання на Прикарпатті, коли історичні пам'ятки (в основному культового призначення) перебудовують або навіть руйнують із начебто «добрими намірами».[11]

На церковному подвір'ї ще у радянські часи влаштовано лапідарій, куди звозилися надмогильні і пам'ятні хрести зі всього села. Це врятувало їх від знищення — зокрема, хрест 1848 року на честь скасування кріпацтва. Під час будівництва нової церкви відкрито давні поховання (до 1792 року навколо церкви був сільський цвинтар).

У 19 столітті священиками були представники родин Карачевських та Осадца.

На сільському кладовищі похований місцевий уродженець, один із останніх польових командирів УПА — сотник «Грім».

Інші пам'ятки 19—20 століть — стара будівля залізничної станції «Вікняни», двоповерхова споруда в центрі села, читальня «Просвіти»[12].

• 1889 — отець Михайло Осадца, композитор, релігійний діяч, засновник і диригент хору «Боян» у Бродах.
• 1920 — Василик Ярослав Олексійович, сотник УПА «Грім».
• 10 грудня 1993 — Галай Андрій Миколайович (1993-2014), солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• 9 вересня 1935 — Бутницький Іван Миколайович, ректор Тернопільського національного педагогічного університету у 1982–1984 роках.
• 11 лютого 1970 — Березовський Володимир Іванович, заступник голови Голосіївської районної в м. Києві держадміністрації, діяч українського молодіжного руху (очолював Союз українського студентства, Український молодіжний парламент, координаційну раду СКУМО, був першим заступником голови УНКМО).
• 1851 — Ценський Лешек (пол. Cieński Leszek, 1851–1913), посол до Галицького Сейму.
• 6 квітня 1856 — граф Тадеуш Целестин Ценський, галицький польський політик та громадський діяч, сенатор II Речі Посполитої.
• 1 лютого 1952 — Круць Микола Федорович, «король українського шиферу», «бронзовий призер» трійки найзаможніших прикарпатців станом на 2008 рік.
• 1969 — Кобилянський Богдан Миколайович, голова Городенківської районної ради, колишній голова Городенківської РДА.
• 16 вересня 1950 — Москалюк Наталія Василівна, комсомольський діяч, лауреат премії Ленінського комсомолу (Премія Ленінського комсомолу)[13].