Вікінг-2

Основна місія орбітального апарату закінчилася 5 жовтня 1976 року на початку сонячного з'єднання. Розширена місія почалася 14 грудня 1976 року після з'єднання з Сонцем. 20 грудня 1976 року перицентр був зменшений до 778 км і нахил збільшено до 80 градусів. Роботи включали зближення з Деймосом у жовтні 1977 року і перицентр був зменшений до 300 км, а період обертання змінений на 24 години 23 жовтня 1977 року. На орбітальному апараті були виявлені витоки з силової установки, що скоротили запаси газу що служив для коректування орбіти. Апарат був поміщений на орбіту 302 × 33 тис. км і припинив роботу 25 липня 1978 року, передавши 16 тисяч знімків. Орбітальний апарат зробив близько 700–706 витків навколо Марса.

Спусковий апарат із захисним лобовим екраном відокремився від орбітального 3 вересня о 19:39:59 UT^{[джерело?]}. У момент відділення орбітальна швидкість становила близько 4 км / с. Після відстиковки були запущені реактивні двигуни для забезпечення сходу з орбіти. Через кілька годин на висоті 300 км спускний апарат був переорієнтований для входу в атмосферу. Захисний лобовий екран з вбудованим абляційним тепловим щитом використовувався для аеродинамічного гальмування при проходженні атмосфери. Спусковий апарат приземлився за 200 км від кратера Mie на рівнині Утопія в точці з координатами 48,269 п.ш. 225,990 с.д. на висоті 4,23 км щодо референц-еліпсоїда з екваторіальним радіусом 3397,2 км і стисненням 0,0105 (або 47,967 ° с.ш. 225,737 ° в.д. в ареографічних координатах) в 22:58: 20 UT (9:49:05 за локальним марсіанським часом).

Приблизно 22 кг палива були використані при приземленні. Через неправильне розпізнавання радаром каменів і високу відбивну здатність поверхні, двигуни припинили горіти всього за 0,4 секунди до приземлення, внаслідок чого розтріскалася поверхня і піднялася пилюка. Під час приземлення одна з ніг спускового апарату виявилася на камені, нахилена на 8,2 градуса. Камера почала отримувати знімки відразу ж після приземлення.

Спусковий апарат Вікінг-2 пропрацював на поверхні 1281 марсіанський день і вийшов з ладу 11 квітня 1980 року, коли виснажився заряд батарей.

Ґрунт нагадував базальтову лаву, що зазнав впливу ерозії. Тестові зразки ґрунту містили в надлишку кремній і залізо, а також в значній кількості — магній, алюміній, кальцій, титан . Були виявлені сліди стронцію та ітрію. Кількість калію виявилася в 5 разів меншою середнього показника в земній корі. Деякі хімічні речовини ґрунту містили сірку і хлор, подібні до речовин, що утворюються після випаровування морської води. Вміст сірки у верхніх шарах кори був більшим, ніж у зразках, взятих глибше. Можливі сполуки сірки — сульфати натрію, магнію, кальцію і заліза. Ймовірно також наявність сульфіду заліза[1]. І «Спірит» і «Оппортьюніті» виявили сульфати на Марсі[2]. «Оппортьюніті» (що здійснив посадку в 2004, маючи сучасне обладнання) знайшов сульфати магнію та кальцію на плато Меридіана[3]. Мінеральна модель, заснована на результатах хімічного аналізу, показує, що ґрунт може бути сумішшю близько 80% залізистої глини, близько 10% сульфату магнію (кайзер?), Близько 5% карбонату (кальцит) і близько 5% залізних руд (гематит, магнетит, гетит). Ці мінерали є типовими продуктами ерозії темних магматичних гірських порід[4]. Всі зразки були нагріті в газовому хроматографі / мас-спектрометрі (GCMS) і виділили воду в кількості близько 1%[5]. Дослідження за допомогою магнітів на борту апарата показали, що в ґрунті міститься від 3 до 7% магнітних матеріалів за вагою. Серед цих речовин можуть бути магнетит і маггеміт, які ймовірно утворилися внаслідок ерозії базальтових порід[6][7]. Експерименти, проведені марсоходом «Спіріт» (здійснив посадку в 2004 році) показали, що магнетит може пояснити магнітні властивості пилу й ґрунту Марса. Найбільш магнітні зразки ґрунту виявилися темними, як і сам магнетит, що має дуже темний колір[8].

Зображення рівнини Утопія зроблене спусковим апаратом «Вікінг-2»