Гамов Георгій Антонович

Георгій Гамов народився в Одесі (Україна) 4 березня 1904 в учительській родині. Батько, Антон Михайлович Гамов, викладав російську мову та літературу в приватній гімназії, мав ранг статський радник (відповідав військовому званню генерал-майора) — серед його учнів був один з майбутніх вождів більшовицької революції Л. Троцький. Мати, Олександра Арсеніївна Лебединцева, донька митрополита, рано померла. Як по батьківській, так і по материнській лінії Гамов походив з відомих в Україні сімей. Рід Лебединцевих сходить до нащадків запорізьких козаків. Значна кількість чоловіків Лебединцевих були священиками, займаючи високі посади в церковній ієрархії. Також родичами по материнській лінії були відомий математик К. Ф. Лебединцев, автор низки підручників з алгебри початку XX століття, і народоволець Всеволод Лебединцев (двоюрідний брат Гамова), якого було страчено за спробу замаху на міністра юстиції Івана Щегловітова. З боку батька більшість предків Гамова були військовими, його дід займав пост коменданта Кишинева.

Батько заохочував захоплення Георгія науками — фізикою, астрономією, біологією, подарував мікроскоп і телескоп.

Навчався в Одеському (тоді Новоросійському) та Петроградському університетах.

У 1921 році вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, де його викладачами були фізик Микола Кастерін і математик Веніамін Каган. Одночасно Гамов підробляв обчислювачем в Одеській астрономічній обсерваторії, де відвідував астрономічний гурток, створений директором обсерваторії професором Олександром Орловим.^{[джерело?]}

Але вже 1922 року, незадоволений рівнем викладання в Одеському університеті, Гамов перевівся до Петроградського університету, де лекції читав професор Олександр Фрідман — автор виведеної із теорії відносності теорії «нестаціонарного (розширеного) Всесвіту», що зацікавило юного одесита. Багато його однокурсників у майбутньому стали відомими фізиками: Лев Ландау, Дмитро Іваненко, Матвій Бронштейн, Віктор Амбарцумян. Разом із ними Гамов створив неформальну групу під назвою «джаз-банд» або «Джо-банд», що мала гасло «Не бути знаменитим — некрасиво», разом вони видавали журнал «Покидьки фізики».

Під час навчання в університеті Гамов працював співробітником Метеорологічної станції Державного лісового університету (1922—1923), завідувачем польової метеорологічної обсерваторії Артилерійської школи (1923—1924), позаштатним співробітником Державного оптичного інституту (1924—1925). За його участі було розроблено метод оцінки якості скла.

У той же час опублікував свої перші наукові статті з теоретичної фізики.

1928 року Гамова посилали на стажування в Геттінгенський університет (Німеччина) — провідний центр розвитку квантової механіки (він одержував стипендію Рокфеллера). Там він написав свою першу визначну дослідницьку працю про потенційний бар'єр атомних ядер (тунельний ефект). Молодий дослідник не погодився з висновками Ернеста Резерфорда щодо розсіювання альфа-частинок в урані. Виведена Гамовим формула описувала можливість хвиле-механічного проникнення. Це відкриття стало початком теоретичного обґрунтування альфа-розпаду ядер і зробило вченого світовою знаменитістю. Про успіхи Гамова навіть писала центральна комуністична газета «Правда».

Повертаючись із відрядження, Гамов у Копенгагені зустрівся з Нільсом Бором, який добився надання вченому Карлсберзької стипендії Королівської академії наук Данії. Так Гамов затримався за кордоном. Він побував в Англії у Кавендіській лабораторії Кембриджського університету у Ернста Резерфорда. 1930 року у Данії завершив дослідження, що лягли в основу його майбутньої доповіді на І-му Міжнародному науковому конгресі з атомного ядра в жовтні 1931 року у Римі. Туди його запрошували, зокрема, Марія Кюрі, Енріко Фермі, Вольфганг Паулі. Проте, повернувшись до СРСР, науковець не одержав дозволу на поїздку на конгрес, — але його доповідь була зачитана на високому науковому зібранні й включена до збірника матеріалів конгресу.

Окрилені першими успіхами, Гамов, Ландау та їхні прихильники рішуче заявляли про безперспективність сучасного їм покоління науковців і вимагали створення нового інституту теоретичної фізики під їхнім керівництвом. Зрозуміло, що до протесту молодих ніхто не прислухався (хоча пропонований інститут нині існує й носить ім'я одного з «протестантів» — Лева Ландау). Ландау переїхав до Харкова, а Гамова захопили інші плани.

У березні 1932 Гамова за пропозицією Володимира Вернадського обрали членом-кореспондентом Академії наук СРСР і він став наймолодшим в історії академії член-кором (після еміграції з СРСР науковця позбавили цього наукового звання). Гамов розумів, що перспектив для реалізації своїх наукових проектів в умовах заполітизованої й забюрократизованої радянської науки у нього немає. Молодий науковець почав шукати спосіб емігрувати з СРСР. Відпочиваючи в Криму, подружжя Гамових спробувало допливти до турецьких берегів на звичайному човні. Однак, море повернуло їх на батьківщину. Тоді Гамов вирішив домагатися дозволу на наукове закордонне відрядження. За посередництва М. Бухаріна він потрапив на прийом до Голови Раднаркому В. Молотова. Науковець прохав надати йому статус, який мав Петро Капіца — радянський фізик, який працював у Великій Британії. Але йому було відмовлено.

1934 рік став переломним в житті видатного вченого — будучи разом з дружиною у відрядженні в Брюсселі на Сольвеївському конгресі, він відмовився повертатися до Радянського Союзу, за що був викреслений зі списків членів-кореспондентів АН СРСР (відновлений лише 1990 року посмертно). Фактично Г. Гамов розчинив вікно у вільний світ для багатьох радянських учених, які услід за ним проникали за «залізну завісу» із СРСР (хоча, П. Капіца після цього випадку теж став «невиїзним»). Радянська наука надовго потрапила в зону ізоляції від світової.

Гамов емігрував до США, став професором Університету імені Вашингтона у Вашингтоні (до 1956 року), а потім — університету штату Колорадо. Спільно з Едвардом Теллером — «батьком» американської водневої бомби, науковець узагальнив теорію ще одного виду радіоактивності — бета-розпаду. До роботи над американським атомним проектом Г. Гамова не залучили, а над водневим проектом він працював, починаючи від 1949 року (побував на атолі Бікіні — атомному полігоні США). У Теллера Гамов знайшов палку підтримку свого рішення не повертатися в СРСР. Е. Теллер — угорець, який на власні очі бачив криваві події, що супроводжували комуністичний заколот в Угорщині 1919 року й на все життя став запеклим антикомуністом.

Колишній одесит заклав основи американської астрофізики та космології. Вченого зацікавив зв'язок між ядерними процесами та космологією. У 1937–1940 роках він вибудував першу послідовну теорію еволюції зір з термоядерними джерелами енергії.

1942 року разом з Е. Теллером запропонував теорію будови червоних гігантів.

У 1946–1948 роках розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного захоплення нейтронів та модель «гарячого Всесвіту» (теорію Великого Вибуху). Наукові передбачення Г. Гамова були підтверджені експериментами американських дослідників А. Пензіаса та Р. Вільсона, котрі 1978 року стали Нобелівськими лауреатами.

1954 року наукові інтереси вченого перемістилися в галузь біології. Його гіпотеза (концепція генетичного коду) була підтверджена подальшим розвитком молекулярної генетики. 1968 року американські вчені Р. Голлі, Г. Корана та М. Ніренберг одержали Нобелівську премію за розшифровку генетичного коду, «підказану» Г. Гамовим. Цікаво, що Г. Гамов був автором трьох гіпотез, розробники яких стали лауреатами Нобелівської премії.

Г. Гамов був членом Академії мистецтв та наук США, Міжнародного астрономічного союзу, Американського фізичного товариства, почесним доктором багатьох університетів світу.

Серед нагород Г. Гамова, зокрема, Премія Калінга — найпрестижніша у світі відзнака за популяризацію науки, яку присуджує ЮНЕСКО.

Є версія, що науковець разом зі своїм другом Станіславом Уламом (народженим у Львові, випускником Львівської політехніки) передав СРСР секрет американської водневої бомби^{[джерело не вказане 3180 днів]}.

Помер Георгій Гамов у Боулдері (штат Колорадо) 19 серпня 1968 року.

Гамов є автором декількох десятків наукових та науково-популярних книг (див. його повну бібліографію (англ.)), серед яких:

• Гамов Дж., Стерн М. Занимательная математика = Puzzle-math. — Ижевск : РХД, 1999. — 88 с.
• Гамов Дж., Ичас М. Мистер Томпкинс внутри себя: Приключения в новой биологии = Mr. Tompkins Inside Himself: Adventures in New Biology. — Ижевск : РХД, 1999. — 328 с.
• Гамов Дж. Моя мировая линия: Неформальная автобиография = My World Line: An Informal Autobiography. — М. : Наука, 1994. — 320 с.
• Гамов Дж. Приключения мистера Томпкинса = Mr. Tompkins in Wonderland & Mr. Tompkins Explores the Atom. — М. : Бюро Квантум, 1993. — 224 с.
• Гамов Г. А. Строение атомного ядра и радиоактивность. — М.-Л. : ГТТИ, 1932. — 146 с.
• Гамов Дж. Тяготение = Gravity. — Ижевск : РХД, 2009. — 116 с.
• Gamow G. Biography of the Earth. — Viking Press, 1941.
• Gamow G. One, Two, Three… Infinity. — Viking Press, 1947.
• Gamow G. The Birth and Death of the Sun. — Viking Press, 1940.
• Gamow G. The Creation of the Universe. — Viking Press, 1952.
• Gamow G. Thirty Years that Shook Physics. — Doubleday, 1966.

• Г. Гамов. Начало принципиальной наблюдаемости в современной физике // УФН. — 1927. — Вип. 5.
• Г. Гамов, Д. Иваненко, Л. Ландау. Мировые постоянные и предельный переход // Журнал Русского физико-химического общества. Часть физическая. — 1928. — Т. LX. — С. 13. — Статтю було перевидано журналі «Ядерная физика», т. 65, с. 1404 (2002) з передмовою Л. Б. Окуня.
• Г. Гамов. Очерк развития учения о строении атомного ядра (I. Теория радиоактивного распада) // УФН. — 1930. — Вип. 4.
• Г. Гамов. Очерк развития учения об атомном ядре (II) // УФН. — 1932. — Вип. 1.
• Г. Гамов. Очерк развития учения о строении атомного ядра (III) // УФН. — 1932. — Вип. 8.
• Г. Гамов. Очерк развития учения о строении атомного ядра (IV. Общее строение ядра) // УФН. — 1933. — Вип. 1.
• Г. Гамов. Очерк развития учения о строении атомного ядра (V) // УФН. — 1934. — Вип. 4.
• Г. Гамов. Очерк развития учения о строении атомного ядра (части I и IV) // УФН. — 1993. — Т. 163, вип. 4.