Дуарте (король Португалії)

Пам'ятник королю-книжнику у Візеу, Португалія.

Дуарте народився 30 жовтня 1391 року у Візеу, Португалія[2]. Він був третьою дитиною і другим сином португальського короля Жуана І та його дружини-королеви, англійської принцеси Філіппи Ланкастерської. Хлопця назвали на честь англійського короля Едуарда III, материного діда[3].

Після смерті старшого брата-інфанта Афонсу, що був спадкоємцем трону, Дуарте став новим престолонаслідником як найстарший серед королевичів. 22 березня 1401 року його офіційно проголосили спадкоємцем після присяги на кортесах у Лейрії[2].

Молодшими братами Дуарте були інфант Педру, майбутній герцог Коїмбрський і регент королівства; інфант Енріке Мореплавець, ініціатор загальноєвропейської епохи великих географічних відкриттів; португальський конетабль-інфант Жуан, а також «святий інфант» Фернанду, адміністратор Авіського ордену[4].

Дуарте отримав першокласну, як на той час, освіту. Він добре знав греко-римську класичну літературу, Святе Письмо та праці Отців Церкви[4]. Матір виховала його сумлінним, але надміру чутливим[4]. Інфант славився своєю меланхолійністю та відданістю родині. Він часто жертвував власними інтересами заради вигоди рідних братів[4]. Незважаючи на багаторічний досвід урядування в батьківському уряді, тужливість і вразливість Дуарте часто заважали йому приймати важливі рішення[4]. Саме тому наступні покоління пам’ятали його не стільки як доброго короля-управлінця, скільки як любомудра, автора «Вірного радника» [4].

Дуарте поєднував вченість із військовими заняттями: він був відмінним фехтувальником і частим учасником лицарських турнірів[5]. У верховій їзді йому не було рівних серед сучасників[5]. 1415 року інфант разом із батьком і братами брав участь у завоюванні Сеути в Північній Африці. Після перемоги король висвятив своїх синів у лицарі в Сеутській мечеті, перетвореній на християнську церкву[6].

22 вересня 1428 року Дуарте одружився із арагонською інфантою Леонорою, донькою арагонського короля Фернандо І[7]. У шлюбі він мав дев'ятьох дітей, з яких повноліття досягли лише п'ятеро. Король палко любив свою дружину, був все життя вірний їй і, на відміну від своїх попередників, не заводив коханок[4].

14 серпня 1433 року у Лісабоні помер король-батько Жуан І. Горе втрати настільки розбило Дуарте, що братові Педру довелося умовляти його прийняти трон і приступити до виконання обов'язків[4].

15 серпня 1433 року, після сповіді, Дуарте пройшов церемонію інтронізації[8]. Його офіційно проголосили новим королем Португалії. За пару годин до цього до нього прибув юдейський лікар-астролог Гедаля, який радив відкласти церемонію: за гороскопом розташування зірок на небі того дня було несприятливим[1]. Дуарте відмовився, на що астролог провістив йому коротке і нещасливе правління[1].

Через спалах чуми у Лісабоні Дуарте переїхав із двором до Сінтри, а згодом — до Сантарена[2]. Весною 1434 року він скликав там кортеси. На них розглядалися питання зміни законів на основі поправок, підготовлених радником-юристом Жуаном Мендешом[2]. Король видав «Ординації Дуарте» та «Книгу законів і постанов» (порт. Livro das leis e posturas), які згодом лягли в основу доробку його сина Афонсу V — «Афонсівських ординацій» (порт. Ordenações Afonsinas)[1].

Серед нових правил, які запровадив Дуарте, найважливішим був так званий «мислений закон» від 8 квітня 1434 року. Свою назву він отримав від того, що був замислений ще літнім Жуаном І, але лишався не ратифікованим[1]. Цей закон передбачав обмеження майнових прав португальської шляхти, яка збагатилася за рахунок земельних жалувань з королівського домену та податкових пільг у часи воєн з Кастилією[1]. Згідно з законом, який залишався чинним аж до 1832 року, в країні запроваджувалася система майорату: заборонялося відчужувати або ділити королівські жалування; їх можна було передавати у спадок лише старшому синові[1]. За відсутності спадкоємця землі поверталися до королівського домену[1][2].

Дуарте продовжував батьківський курс жорстокої економії фінансів через монетарну кризу, спричинену попередніми війнами з Кастилією[2]. Він також намагався змінити розбещений спосіб життя придворних, демонструючи власним прикладом простоту, чистоту і заощадливість[2].

1435 року Дуарте відправив послом до Базельського собору свого небожа, оренського графа Афонсу[2]. 21 червня того ж року папа Євгеній IV ласкаво прийняв посла і через нього дарував португальському королю право проводити обряд коронації та помазання за старим звичаєм французьких королів[2].

Гробниця Дуатре та його дружини Леонори у Батальському монастирі

1436 року, за намовлянням братів Енріке і Фернанду, Дуарте санкціював військовий похід до марокканського Танжеру[1]. Від початку він був противником цієї авантюри, але під впливом королеви Леонори, дав свою згоду[9]. Експедицію мусив очолити інфант Енріке. За домовленостями брати заповідали свої титули і землі третьому королівському синові Фернанду.

Того ж року Дуарте зібрав кортеси в Еворі. Незважаючи на протеси частини депутатів, він добився від них фінансування Танжерської кампанії[9]. На королівській нараді в Лейрії проти походу виступили інфанти Педру та Жуан, але їхні голоси були проігноровані[9].

Наприкінці літа 1437 року усі приготування завершилися. 22 серпня Енріке, Фернанду та їхнє 6-тисячне військо рушило з Лісабона на кораблях до Марокко. Незважаючи на декілька штурмів Танжеру, португальці не змогли здобути міста. В жовтні їх оточила велика мусульманська армія і відрізала від кораблів. Від спраги і голоду Енріке був змушений укласти принизливий договір: в обмін на безпечний відступ португальці обіцяли повернути марокканцям Сеуту. Гарантом дотримання угоди став інфант Фернанду, якого взяли у заручники[9].

Коли новини про Танжерську катастрофу досягли Португалії, Дуарте впав у відчай. Він прагнув звільнити брата, обмінявши на Сеуту, але Лерійські кортеси 1438 року висловилися проти дотримання договору з Марокко[9]. Після королівської наради португальський двір переїхав до Евори[9]. Марокканці дізналися, що португальська сторона не здаватиме міста, тому кинули Фернаду до в'язниці у Фесі[9]. Винуватець катастрофи, інфант Енріке, пропонував королю Дуарте визволити брата шляхом викупу або нового походу, але його пропозиції не були реалізовані[9].

1438 року в Еворі спалахнула епідемія чуми[10]. Дуарте та його родина покинули двір, переїхавши до відносно безпечного Томара[10]. Проте 9 вересня того ж року король помер там, ставши жертвою епідемії[10]. Напередодні смерті він картав себе за те Танжерську поразку і неспроможність допомогти нужденному братові Фернанду[10]. Останній помер у Феській тюрмі через шість років, так і не дочекавшись визволення[10].

Дуарте поховали у Батальському монастирі, де спочивали його батько і матір[2]. Через 70 років діяння монарха описав у офіційній «Хроніці короля Дуарте» португальський історик Руй де Піна.

За заповітом Дуарте новим королем Португалії став його син 6-річний Афонсу V, а регентом при ньому — королева-матір, арагонська інфанта Леонора[5]. Її іноземне походження та політична недосвідченість викликали протести частини португальського суспільства[5]. Вони переросли у протистояння Леонори із братом покійного короля, коїмбрським герцогом Педру. Внаслідок міжусобної боротьби 1439—1440 років регентство перейшло до Педру, а дружину покійного Дуарте відправили у вигнання до Кастилії[5]..