Елеонора Аквітанська

Народилася за свідченнями різних середньовічних істориків між 1122 і 1124 роком у Бордо, Пуатьє, або замку Белен — осередках влади своєї сім'ї на території герцогства Аквітанія. Дочка герцога Гійома X Аквітанського та Аенори де Шательро. За твердженням Жоффруа де Віжуа, ім'я дівчинці дали на честь матері. Алієнора, інакше кажучи «інша Аенора», латиною alia Aenor.

25 липня 1137 р. в соборі Св. Андрія у місті Бордо Алієнора вийшла заміж за спадкоємця французького трону (і співправителя свого батька) Людовика, сина короля Франції Людовика VI Товстого. Цей шлюб був передсмертним бажанням її батька, який несподівано захворів і помер під час паломництва в Сантьяго-де-Компостела. Оскільки єдиний син герцога Гійома X Аквітанського Гійом л'Егре помер у 1130 р., дуже багате герцогство Аквітанія, що включало не лише родючі землі і виноградники, вихід до океану, але і два потужних морських порти Бордо і Ла-Рошель, залишилося без спадкоємця чоловічої статі. Жінка за тих часів не могла самостійно правити володіннями без опіки родича чоловічої статі або свого чоловіка, а Алієнорі тоді виповнилося лишень 13 або 15 років. Мати померла раніше за батька. Від сім'ї залишилася тільки молодша сестра Алієнори Петринелла.

Старий король Людовик VI помер за тиждень, ще під час шлюбних святкувань, 1 серпня 1137 року.

Багато істориків-сучасників Алієнори свідчать, що чоловік Людовик VII Молодий кохав свою дружину. Шлюб тривав до 1152 року. У подружжя народилося 2 доньки — Марія Французька та Аліса Французька. Алієнора супроводжувала свого чоловіка у Другому хрестовому поході, що тоді вважалося нечуваним зухвальством. Проте під час хрестового походу стосунки з Людовиком зіпсувалися. Людовик і Алієнора розлучилися. Підставою стало надто близьке споріднення, оскільки того часу католицька Церква забороняла шлюб між родичами до 7-го коліна. Але аристократія того часу часто порушувала цю вимогу, адже шлюбних партнерів відповідного походження та ще й з багатим посагом було не так багато. Розлучення, і саме через надто близьке споріднення, також не були рідкістю.

Проте найважливішою причиною чому Людовик розлучився із дружиною і добровільно відмовився від влади над Аквітанією, яка була більша за домен королів Франції Іль-де-Франс, це відсутність сина. Для Франції критично важливим був спадкоємець чоловічої статі, оскільки влада французького короля була слабкою. А у разі смерті розлученої Алієнори Аквітанія мала бути успадкована дочками Алієнори і Людовика, які залишилися на виховання з батьком.

Посаг Алієнори за тодішніми законами знову належав Алієнорі. На шляху до рідної Аквітанії її тричі намагалися викрасти і примусити до шлюбу. Одним з нападників був молодший брат її майбутнього другого чоловіка — Жофруа (Готфрід) VI Анжуйский.

Після розлучення в 1152 році Алієнора вийшла заміж за графа Генріха Анжуйського, який на той момент був васалом французького короля. Генріх був на 8-10 років молодший за свою дружину.

У 1154 році він став королем Англії Генріхом II Плантагенетом. Завдяки цьому шлюбу, її посаг — аквітанські землі, вчетверо більші за домен Капетингів перейшли до Генріха, а він став на чолі держави, яку називають імперією Плантагенеів або Анжуйською державою. Величезні землі, що включали Англію, Бретань, Нормандію, Аквітанію, згодом — північ Ірландії. До того ж, Алієнора народила Генріху 5 синів і 3 дочок. Саме це стало причиною кількасотрічної ворожнечі між країнами і вилилося врешті в Столітню війну. Також через це багато хто з французьких істориків-сучасників подій давав Алієнорі дуже негативну характеристику як розпусниці, зрадниці тощо.

Підтримуючи старших синів, яким батько не давав жодної влади, Елеонора Аквітанська підняла разом з ними бунт проти Генріха ІІ. Міжусобиця тривала 2 роки з 1172 по 1174 роки. Переміг король, а королева потрапила в полон і наступні 16 років провела в ув'язненні, щоправда, ставилися до Алиєнори добре. У 1189 році, по смерті Генріха II, новий король Річард І Левове Серце звільнив матір.

Річард був на троні 10 років, але з них лише 6 місяців перебував у Англії. За цей час Алієнора Аквітанська брала дуже активну участь у королівських справах.

Організовувала шлюб свого сина Річарда Левове Серце з Беренгарією Наварською.

Залишилася на чолі держави, коли Річард відправився у хрестовий похід.

Збирала величезний викуп за Річарда, коли той опинився в полоні Леопольда Австрійського.

За умовами мирного договору з Англією привезла французькому королю наречену Б'янку Кастильську.

Хутко приїхала до смертного одра смертельно пораненого Річарда Левове Серце і переконала його назвати своїм спадкоємцем брата Іоанна Безземельного замість племінника Артура Бретонського.

Попри поважний вік, на бажання віддалитися від мирських справ і відпочити в абатстві Фонтерво у Франції, що стало усипальницею Плантагенетів, змушена була щоразу ставати на допомогу і захист інтересів своїх синів.

Померла у віці 82 років.

У молодості Елеонора відрізнялася надзвичайною красою та ексцентричною поведінкою. На жаль, портретних зображень Алієнори не збереглося. Відомі надгробок у абатстві Фонтевро, який Алієнора сама замовила скульптору. Незвичайною деталлю є книга в руках жіночої статуї. Вона ніби-то підкреслює освіченість, набожність самої Алієнори. Також існують вітраж і фреска із зображеннями Алієнори. Описів цієї надзвичайної красуні також не збереглося.

Вона була музою трубадура Бернарта де Вентадорна, якій він присвятив кілька кансон.

Пізніше їй приписували нібито любовні зв'язки із власним дядьком у Палестині, через що ніби і зруйнувався шлюб із Людовиком Французьким.

Також звинувачували у тому що вона була одночасно коханкою Генріха II, ще бувши королевою Франції, і батька Генріха ІІ.

Приписують очолений напівоголеною Алієнорою рейд по турецькій території в супроводі жінок, вбраних як амазонки.

Повністю заперечена істориками плітка про те, що ніби-то Алієнора отруїла коханку свого чоловіка Генріха ІІ Розамунду.

Вважається правдивим те, що в 1174 року, коли люди Генріха ІІ піймали бунтівницю Алієнору, вона була вбрана як чоловік. Нечувано зухвало за часів XII століття.

Взагалі негативне ставлення до Алієнори з боку французьких істориків свідчить про те, що саме її звинувачували у багатьох нещастях, які спіткали Францію.

• Seward, Desmond. Eleanor of Aquitaine: The Mother Queen. New York: Dorset Press, 1978. ISBN 0-88029-055-2
• Средневековый мир в терминах, именах и названиях, Минск «Беларусь», 1999 (рос.)