Забужко Оксана Стефанівна

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями[2].

Оксана Забужко, 11 жовтня 2012 року

Батько письменниці, Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка (Ilja Hurník)[3], у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926—2014) — вчителька української літератури, авторка методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів[4]. За словами Євгена Сверстюка, Забужко вихована на «кращих естетичних традиціях». Змалечку складала віршики, які записував і збирав її батько[5].

За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк[6], і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві.

Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.

1987 року прийнята до Спілки письменників СРСР. Вступила до КПРС не пізніше 1988 року[7].

Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського (1986—1988), з 1989 р. — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсільванія як запрошена письменниця. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. 2001 року викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Заміжня. Чоловік — художник Ростислав Лужецький.

Оксана Забужко під час автограф-сесії 22 березня 2015 р.

Писати вірші Забужко почала, за її словами, «з дописемного віку»[8]. Дебютувала з віршами в періодиці у 9 років, на 1973 р. у видавництві «Молодь» було заплановано до друку її першу поетичну збірку «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 року її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки 1985 року.

Про свій ранній дебют в «Автобіографії» (1997) вона згадує без ентузіазму і до вундеркіндів у літературі закликає ставитись обережно: «якщо я завдячую радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу, як воно зазвичай і відбувається з літературними „вундеркіндами“…»[9].

Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру[10]. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», один із «засадничих текстів української літератури пострадянського періоду»[11], вийшов 1996 року і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко — стилістично новаторське й інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку[12].

Марцін Ґачковський, Оксана Забужко, Ольга Токарчук. Фестиваль «Góri Literature», 2018

За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 року цей роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності»[13]. Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов'язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики[14].

Фаховий філософ і культуролог Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики[15], роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосу УПА (Української Повстанської Армії), демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, спрямованість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача[16].

Дослідники аналізували прозу Забужко за допомогою постколоніальних теорій[17]. У компаративістських студіях «Польові досліження…» порівнюють із творами Джамайки Кінкейд[18], Ассії Джебар[19], Анджели Картер[20], Ніколь Броссар[21] та ін. Письменниця також має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру[11]. На думку деяких дослідників, у ньому присутнє жіноче письмо, écriture féminine, зокрема, письмо «з тіла» або «про тіло».

Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою.

Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілкy — «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених, визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві. По-третє, Оксана Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.

Оксана Забужко дає автограф під час Книжкового Арсеналу 2021

Упродовж 1995—2010 рр. була віце-президентом українського відділення ПЕН-клубу (президент — Євген Сверстюк). Восени 2004 року багато зробила для того, щоб привернути міжнародну увагу до президентських виборів в Україні. Напередодні Помаранчевого Майдану опублікувала у WSJ статтю Українська Солідарність[22], у якій передбачила масові протести у Києві, після чого в ЗМІ її стали називати «Помаранчевою Кассандрою». 28 листопада 2005 року виступила на Перших Президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» з доповіддю Гуманітарна політика і державна незалежність[23]. Доповідь викликала широкий суспільний резонанс, а також деякий вплив на політику тодішнього «помаранчевого» уряду. За наслідками слухань створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України. Письменниці було запропоновано балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 р. від Блоку «Наша Україна» (разом з братами Кличками, Вакарчуком і Русланою)[24], але вона відмовилась — і звідтоді незмінно відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями[25][26].

У червні 2018 року підтримала відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів[27].

Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України» популярна тоді газета «Вечірній Київ» опублікувала брутальний відгук на книжку і її авторку в супроводі непристойної карикатури[28]. На цю публікацію відреагували, з одного боку, Євген Сверстюк, обурений її антикультурним політичним підтекстом[29], а з другого — Олександр Сизоненко, який звинуватив Забужко в службі американському імперіалізму[30].

Спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на Шевченка, а й ширше — про те, чи можна, як О. Забужко, говорити про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у загальнолюдському значенні. На захист О. Забужко та її концепції виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський, Юрій Барабаш[31], Дмитро Наливайко, Володимир Ричка[32] та ін. вчені.

О. Сизоненко назвав їх «чорноколготочною групою підтримки» та «адептами махрового, волохатого, зниділого ідеалізму» й наполягав на тому, що Шевченко — поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів». Його позицію підтримали деякі літературознавці, які теж в агресивно-тоталітарному дусі виступили проти західних методологій в україністиці й об'єднали шевченкознавчі праці Забужко й Грабовича під жупелом «демоліберальних»[33], не зважаючи на відмінності та полеміку між ними (за Д. Наливайком, основна відмінність «полягає в тому, що в книжці О. Забужко міфотворчість „Кобзаря“ не закріплюється за моделями архаїчної міфології й не набуває характеру замкнутої структури, вона виходить на історію України і в ній розміщається», «вписується в контекст націо- й державотворчих міфів великих європейських письменників від Данте й Сервантеса до Ібсена та Джойса»[34]).

Одночасно московські євразійці критикували письменницю за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ'я» і «російського месіанізму»[35].

Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів»[36].

Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013—2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану.[37]

Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко (композитор: Вірко Балей (Virko Baley), англійський переклад: Ліса Сапінкопф (Lisa Sapinkopf)[38].

2001 року на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик).

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 р. письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші[39].

2015 року Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач, чеський переклад: Ріта Кіндлерова, режисер: Петр Манчал)[40].

• 1997 — Літературна премія Global Commitment Foundation (США) — за вірші з книжки «A Kingdom Of Fallen Statues»
• 1997 — Премія Фундації Ковалевих (США) — за повісті «Інопланетянка» та «Я, Мілена»
• 2002 — Літературний грант Фонду Мак-Артура (США)
• 2008 — Перша премія з літератури Союзу Українок Америки — за «Notre Dame d'Ukraine»
• 2008 — Премія Міжнародної Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (США) — за «Notre Dame d'Ukraine»[41]
• 2008 — Гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» — за «Notre Dame d'Ukraine»
• 2009 — Орден Княгині Ольги III ступеня за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України[42]
• 2010 — 1 місце у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2010» в номінації «Красне письменство» — за «Музей покинутих секретів»
• Трикратний лауреат премії журналу «Корреспондент» «Краща українська книга року» — за «Let My People Go» (2005), «Notre Dame d'Ukraine» (2008) та «Музей покинутих секретів» (2010)
• 2012 — Відзнака «Золотий письменник України»[43]
• 2013 — Літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща) — за «Музей покинутих секретів»[44]
• 2015 — Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Рейтинг»
• 2018 — Відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча
• 2019 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за книгу «І знов я влізаю в танк...»[45]
• 2020 — Премія Women In Arts
• 2020 — Премія «Книга року BBC» за книгу «Планета Полин» (видавництво «Комора»)

• 2016 — Українська читанка (фільм про письменницю)

• Персональний сайт Оксани Забужко
• Оксана Забужко. Музей Покинутих Секретів

• Блог Оксани Забужко
• Badania terenowe nad ukraińskim seksem (пол.)
• Оксана Забужко на amazon.com

• Оксана Забужко: добірка інтерв'ю
• Повний текст «Польових досліджень» на сайті Exlibris
• «Де немає лицаря, там приходить пахан», інтерв'ю газеті «День», 17.07.1999
• Мова і право // Хроніки від Фортінбраса, К.: Факт, 1999, 340 с.
• «В українській культурі не було місця для осмислення екзистенційного досвіду жінки…». Діалог з Дмитром Стусом // Дзеркало тижня, 1.02.2003
• «Безкнижна нація — бомба, закладена під майбутнє». Діалог з Яною Дубинянською // Дзеркало тижня, 9.04.2005
• «На порозі гуманітарної катастрофи. Культурна політика і державна незалежність». Виступ на президентських слуханнях «Виклики, народжені свободою»
• «Дерусифікація через творчість Оксани Забужко» (Подкаст інтерв'ю Оксани Забужко Громадському радіо, 19 вересня 2003 року)
• Дослідниця забутого // Укр. тиждень, № 1-2, 15 січня 2010
• «Забужко: про секс у криївці, розвал ГУЛАГу упівцями і тотальну забудькуватість українців» // ZaUA.org, 22.03.2010^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Оксана Забужко: «Журналістика 90-х померла». Аудіо
• Оксана Забужко в конфлікті міфологій // Український тиждень, № 3-3, 16 листопада 2007
• Тетяна Терен. Оксана Забужко: ХХІ століття буде «жіночим» // Вебресурс Українська правда. Життя — 23.10.2013
• Оксана Забужко «До розвалу Росії треба готуватися» // Вебресурс Без Купюр. Відео-Інтерв'ю — 25.11.2017
• Оксана Забужко про філософію мовчазного бунту Катерини Білокур // Читомо

• Віра Агеєва. Жінка-авторка як інопланетянка. Літературний скандал як проблема рецепції. Казка про нежіночий простір // Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К., 2003.
• Бондаренко А. Українська еліта: патогенез самотності // Слово і Час. — 1998. — № 11. — С.41-45.
• Герасимчук Л. Новітній український Музей
• Елена Мариничева. Разминированная память // Дружба народов. — 2010. — № 9(рос.)
• Наталя Партач. Інтелектуальний роман Оксани Забужко // Дзеркало Тижня. — 2007. — № 39
• Пашник О. В. Трансцендентність як основа буття в ліриці О. Забужко
• Леонід Плющ. Чари з країни ОЗ
• Родик Костянтин. Діагноз: кремляді // Україна молода. — 2010. — № 101 (3867)
• Ромазан О. О. Художнє втілення гендерних проблем у творчості Сильвії Плат та Оксани Забужко. Автореф. дис. … канд. філол. наук. — Дніпропетровськ, 2010.
• Христя Рутар. Формули колективної пам'яті на сторінках роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів»
• Вадим Скуратівський. Нельотна погода. Замість передмови та замість монографії // Забужко О. Сестро, сестро. — К., 2003.
• Стешин І. О. Художнє втілення феміністичної ідеї в найновішій британській і українській прозі (А.Картер, О.Забужко). Автореф. дис. …канд. філол. наук. — Тернопіль, 2002.
• Людмила Таран (ред.). Сад Артеміди. Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти. — Київ: Факт, 2002.
• Тебешевська-Качак Т. Автобіографізм як принцип нарації та характеротворення у прозі Оксани Забужко // Слово і час. — 2004. — №.2.
• Леонід Ушкалов. Дзеркала Оксани Забужко // Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. — К., 2007.
• Філоненко С. Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років XX століття. — К. — Ніжин, 2006.
• Шерех (Шевельов) Ю. Куди пролягає траса // Шевельов Ю. З історії незакінченої війни. — К., 2009.
• Mark Andryczyk. The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction // University of Toronto Press, 2012.
• Bohachevsky-Chomiak M. «Notre Dame d'Ukraine: Ukrajinka v konflikti mifolohii. By Oksana Zabuzhko» // Slavic Review. — Vol. 68. — No. 3 (Fall 2009).(англ.)
• Chernetsky V. «Confronting Traumas: The Gendered/Nationed Body as Narrative and Spectacle». In: Chernetsky V. Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization. — McGill-Queen's University Press, 2007.(англ.)
• Czech M. Ukraina bez tabu // Gazeta Wyborcza, 01.11.2010(пол.)
• Achim Engelberg. Kassandra aus Kiev // Blätter für deutsche und internationale politik, Mai 2012(нім.)
• Hrycak A., Rewakowicz M.G. «Feminism, Intellectuals and the Formation of Micro-Publics in Postcommunist Ukraine» // Studies in East European Thought. — Vol. 61. — No. 4 (2009): 311—333 (англ.)
• Languagehat: The Museum Of Abandoned Secrets(англ.)
• Serguei Alex Oushakine. Introduction: Wither the intelligentsia: the end of the moral elite in Eastern Europe // Studies in East European Thought 61 (2009): 243-8.
• Ilma Rakuse. Scharf beobachtete Ukraine // Neue Zürcher Zeitung, 04.11.2010(нім.)
• Maryna Romanets. Erotic Assemblages: Field Research, Palimpsests, and What Lies Beneath // Journal of Ukrainian Studies, vol. 26, 1-2 (2002): 273-85.
• Janet Walker. The Museum Of Abandoned Secrets(англ.)