Пелопоннеська війна

Перикл, що користувався на початку війни значними повноваженнями, відмовився від думки захищати Аттику, а запропонував діяти наступально на морі і блокувати флотом Пелопоннес. Цей план особливо неприємний був для землевласників і селян, землі яких розорялися щорічними вторгненнями і які взагалі були представниками консервативної і миролюбної політики. У квітні 431 до н. е. розпочалася Пелопоннеська війна захопленням союзного з Афінами міста Платеї.

Перший період війни тривав 10 років (так звана Архідамова війна, за ім'ям спартанського царя Архідама, який в перші два роки війни спустошував Аттику). Крім того 430 до н. е. в Афінах із жахливою силою лютувала тяжка епідемія Афінська моровиця — зрештою народом опанував відчай. Перикл пішов з флотом до східного берега Пелопоннесу, але змушений був повернутися внаслідок цієї епідемії. Цією невдачею скористалася опозиція Перикла, який був, на її думку, винуватцем війни з усіма її лихами: Перикл був забалотований під час виборів у стратеги, звинувачений у розтраті громадських грошей і засуджений до сплати штрафу. Афіняни вже бажали миру, але Спарта відмовлялася від нього.

На початку 430 року була взята Потідея і заселена аттичними клерухіями. Перикл був знову обраний у стратеги, але незабаром помер (429 до н. е.), і на чолі миролюбної партії став Нікій. На афінську політику після смерті Перикла починають великий впливати вже не стратеги, а оратори з простолюду, яким народ довіряв більше, ніж ораторам з вищих верств, що виявляли симпатії до Спарти. Найвпливовішими демагогами були Клеон, Гіпербол, Андрокл, Клеофонт. Аристофан називає демагога низькою і нахабною людиною з вулиці. Душею демосу був пристрасний, грубий Клеон, який постійно нападав на відсутність енергії у веденні війни. За його пропозицією винагороду геліастів було збільшено втричі. Навесні 428 до н. е. пелопоннесці втретє вторгнулись до Аттики, вслід за тим повстав сильний і багатий острів Лесбос з усіма містами, крім Мефімни. Повстання Лесбосу загрожувало Афінам серйозною небезпекою, бо лихоманило усю систему, на якій ґрунтувалася їх могутність, та не встигли мітіленці приготуватися до захисту, як повстання було локалізоване і осаджене, а Мітілени здалися афінянам (427 до н. е.).

Афіняни за пропозицією Клеона варварськи розправилися із повстанцями, стративши до 1 000 чоловік. Лесбоське повстання було викликане тим, що олігархія, яка панувала на острові, не бажала бути залежною від демократичної держави. Майже кожне грецьке місто страждало від боротьби двох партій — аристократичної та демократичної. Боротьба супроводжувалася обурливими жорстокостями. Вражаючим прикладом дикого насильства і міжусобиці служила Керкіра. Вона задумала відколотися від Афін, внаслідок чого відбулася різанина між заможним класом і демосом; останній взяв верх, олігархи були майже цілком винищені (427—425). Для посилення засобів війни афіняни під впливом Клеона збільшили вдвічі данину з союзників; на самих містян була накладена подать (грец. έισφορά). У 427 до н. е. афіняни надіслали 20 кораблів на допомогу леонтінцям проти Сиракуз, сподіваючись підпорядкувати собі Сицилію, у якій в цей час спалахнула загальна міжусобна війна. На шляху Демосфен, один зі стратегів, зайняв Пілос у Мессенії. Спартанці відправили загін лакедемонських гоплітів на острів Сфактерія, але афіняни блокували острів і розбили спартанський флот. Лакедемоняни заговорили про мир, але Клеон перешкодив укладенню перемир'я, він прагнув тільки миттєвої переваги і мало піклувався про кінець війни. На його стороні було міське населення, що складалося з дрібних торговців, ремісників, моряків — затятих демократів. Афіняни замкнули Сфактерію; спартанці обклали Пілос і потайки доставляли провізію на Сфактерію.

Облога затягнулася. Тоді Клеон, який ніколи не командував військом, зголосився через 20 днів захопити спартанців у Сфактерії. Напад його разом із Демосфеном був вдалим (425 до н. е.): весь гарнізон острова був узятий в полон, що знову зміцнило авторитет Афін. В особі полонених спартанців афіняни мали важливу заставу; Пелопоннеській армії довелося залишити звичайну тактику вторгнення до Аттики. Проте успіхи афінян скоро були зупинені талановитим полководцем спартанським Бразидом, що відстояв проти них Мегару. Він схилив багато міст на бік Спарти, майстерно переконуючи їх, що Спарта бореться за їхню свободу. Він уклав союз із Македонією, взяв Амфіполь; в той же час афіняни зазнали тяжкої поразки у Беотії. Зневіра опанувала Афінами.

Друг Нікія Лахес домігся в 423 до н. е. укладення перемир'я на один рік; обидві сторони повинні були залишити за собою те, чим володіли при укладенні перемир'я. Слідом за укладанням перемир'я фракійські міста одне за одним почали відколюватись від Афін. Клеон, обраний стратегом, що вже встиг уявити себе чудовим полководцем, відправився до Фракії, взяв Торону і Галепс, але був убитий в сутичці під Амфіполем. У тій же сутичці загинув і Бразид, і партія війни втратила своїх вождів як у Спарті, так і в Афінах, де Аристофан у цей час поставив свою комедію «Мир». Загальний настрій призвів до укладення в 421 до н. е., так званого, Нікієвого миру, в укладенні якого особливо діяльну участь брали Никій і спартанський цар Плейстоанакс. Договір був укладений на 50 років і відновлював, по суті, положення, що існувало до війни. Обидві сторони повинні були обмінятися полоненими.

Однак мир виявився нетривалим, тому що не відповідав інтересам союзників Спарти — Коринфа, Фів, Мегари та Еліди. Спартанці негайно звільнили всіх полонених афінян, тому що для них було дуже важливо отримати назад Кітіру, Пілос і сфактерійських полонених. Проте Клеарід, що замінив у Фракії Бразида, відмовився передати афінянам Амфіполь. Найголовніша для афінян умова миру виявилося невиконаною. Тоді афіняни відмовилися звільнити Пілос і Кітіру. Спартанцям довелося через скрутне становище укласти з Афінами оборонний і наступальний союз на 50 років. Афіняни видали їм полонених, але утримали за собою Пілос.

Наслідком зближення Спарти з Афінами був розпад Пелопоннеського союзу. Еліда, Мантінея, Коринф, халкідяни вступили у союз з Аргосом, який мріяв стати на чолі Пелопоннесу і тих, хто стояв на боці демократії. Опозиційний настрій проти Спарти був викликаний не лише її мирною політикою, але і демократичним рухом, розгорнутим внаслідок Пелопоннеської війни: війна завдала сильного удару землевласницькому Пелопоннесу і вороже налаштувала демократів проти олігархічної гегемонії Спарти. Вимога афінян повернути Панакт, захоплений беотійцямі, союзниками Спарти, була виконана беотійцями.

В Афінах тим часом знову отримала перевагу партія війни. На чолі цієї ультрадемократичної партії стояв Алківіад, який наполягав на укладенні оборонного союзу з Аргосом, Елідою і Мантінеєю. Так утворилося об'єднання афінської демократії з пелопоннеською, що володіло і флотом, і гоплітами. Але цей союз не був міцним внаслідок постійних чвар між партіями, що набули характеру соціальної боротьби. Оскільки Спарта уклала союз з Беотією і до неї приєдналися через давню неприязнь до Афін і демократії коринфяни, то було оголошено за пропозицією Алківіада, що лакедемоняни порушили мир (418). Спартанці під проводом царя Агіса II рушили на Аргос, але незабаром змушені були залишити місто, уклавши перемир'я. Афіняни, що прибули до Аргосу, вмовили відновити війну; до Аргоса приєднався Орхомен, але елейці залишили союзників.

У битві при Мантінєї (418) спартанці здобули повну перемогу, знову зміцнивши свій військовий авторитет. Пелопоннеська коаліція розпалася: аргосці, а незабаром і мантінейці відмовилися від союзу з афінянами і помирилися з лакедемонянами. Ахайя вступила у союз зі Спартою: у Пелопоннесі настала сильна олігархічна реакція. Афіни були ізольовані, і влада їх у колоніях Фракії і Халкідіки похитнулася. Боротьба партій, на чолі яких стояли Нікій і Алківіад, повинна була призвести до вигнання когось з них за допомогою остракізму, але замість Алківіада був вигнаний демагог Гіпербол. Демократичний лад Афін похитнувся; олігархічна партія робила швидкі успіхи, користуючись загальним обуренням проти демократії, яке особливо посилося після походу проти острова Мелосу (416); за невизнання афінської гегемонії всі дорослі чоловіки острова були страчені, а жінки і діти звернені у рабство.

За таких несприятливих умов афіняни здійснили похід у Сицилію, який віддав долю Афін до руки Пелопоннесу. Приводом до війни було місто Егеста, яке просило допомоги Афін проти Селінунта і союзних з ним Сиракуз. Посли Егести запевняли, що якщо сиракузці оволодіють Сицилією, то разом з пелопоннеськими дорянами знищать гегемонію Афін.

Для демосу, який звик жити на кошти союзників, володіння багатою Сицилією представляло великий інтерес. Особисто Алківіад мріяв керувати підкореною Сицилією, знищивши могутність Сиракуз, підпорядкувавши пелопоннесців і здійснивши заповітну мрію Афін про гегемонію над усією Елладою. План Алківіада зустрів опозицію, особливо з боку заможних, які не бажали виділити на витрати війни частину свого майна. Похід, однак, було вирішено, і на чолі флоту силою до 40 тисяч чоловік були поставлені Алківіад, Ламах і Никій. Але Алківіад мав противників і в демократичній партії, і в аристократичній, вони скористалися моментом, коли Алківіада не було в Афінах, звинуватили його в святотатстві і домоглись відкликання його з театру війни. У цей час в Афінах грали величезну роль таємні політичні гуртки — гетерії, — що переслідували егоїстичні цілі. Процес гермокопідів, в якому найбільш проявилася діяльність гетерій, свідчить про підготовлюваний олігархічний переворот.

Алківіад втік до Спарти і перейшов на її бік. За його порадою спартанці послали в Сиракузи чудового полководця Гіліппа, який об'єднав сиракузців (414 до н. е.). Тим часом Афінам загрожувала небезпека, тому що спартанці зміцнили за порадою Алківіада Декелію, важливий стратегічний і торговий пункт для Афін (413; останній період Пелопоннеської війни, з 413 по 404 р., отримав назву Декелійської війни). Нікій просив відставки, повідомляючи, що солдити масово вдались до дезертирства. Афіняни послали йому сильне підкріплення під начальством Еврімедона і Демосфена. Навесні 413 року сиракузці за допомогою пелопоннесців напали з суходолу і моря на афінян і завдали їм поразки. Військо пало духом. Вирішено було відступати.

Під впливом забобонів — сталось місячне затемнення — афіняни зазнали страшної поразки, втративши весь свій флот. Змучене військо поволі відступало суходолом, поділившись на два загони; сиракузці з жорстокістю били вмираючих від спраги воїнів. Нікій і Демосфен були вбиті; полонених сиракузці посадили у каменоломні, де піддавали жахливим мукам, рівносильним повільній смерті. Незважаючи на катастрофу, що вже розгорталась, афіняни вирішили продовжувати боротьбу. Вороги демократії відмінно скористалися панікою і роздратуванням проти демагогів. Радикальна партія втратила кредит. Влада демократії була значно обмежена установою комісії з найстаріших громадян (пробулів) для обговорення і прийняття необхідних заходів, яких вимагало згубне становище держави. Ці пробули вносили олігархічний елемент у демократичну Раду п'ятисот (413).

Союзники, користуючись нещастям Афін, задумали передатися Спарті; Евбея, Лесбос, Хіос, Еритрія вступили з нею у переговори. Відпаданню союзників сприяв, головним чином Алківіад, який з'єднався з Тиссаферном, малоазійським сатрапом, і розраховував влітку 412 до н. е. зруйнувати всю колоніальну силу афінян. У Персії також раділи поразці Афін і мріяли повернути під владу Персії грецькі міста малоазійського помор'я. Коли за Хіосом відкололись Клазомени, Теос, багатий Мілет, афіняни повинні мали витрачати останню тисячу талантів — резерв, утворений Периклом на випадок крайньої потреби. Тим часом спартанський адмірал Халкідей уклав з Тиссаферном ганебний союз: він відмовився від незалежності азіатської Еллади заради спільних дій проти Афін, визнав права перського царя на всі землі, які коли-небудь йому належали, зобов'язався не миритися з Афінами без угоди з Персією.

Справи афінян поліпшали, коли на островах відбувся реакційний рух. На захист афінян піднявся Самос, в якому соціальна боротьба закінчилася умертвінням 200 аристократів і вигнанням 400. Швидко були відвойовані Теос, Мітілени, Мефімна, Клазомени; афіняни стали загрожувати Мілету, користуючись млявістю пелопоннесців і відсутністю у них стратегічних планів. Алківіад втік до Тиссаферна і задумав розірвати союз між Персією і Спартою, зблизивши першу з Афінами. Він завів зносини з афінянами, що перебували на Самосі, і обіцяв їм допомогу Тиссаферна, якщо вдасться скинути демократію. Алківіад чудово вловив суспільний настрій в Афінах, де все частіше лунали голоси на користь олігархії, а Пізандр домовився із таємними клубами змінити форму правління. Шляхом терору усунені були найвпливовіші демагоги (Андрокл зокрема), і в Афінах встановилася олігархія, на чолі якої стояли сам Пізандр, Терамен і Антифонт (411 до н. е.). Вся урядова влада перейшла до рук ради чотирьохсот; народні збори було замінено зборами 5 000 громадян, найбагатіших, але й останні жодного разу не скликалися. Винагорода за виконання цивільних обов'язків була скасована. На Самосі, однак, скоро знову взяла верх демократична партія. Алківіад, який прибув туди, був проголошений стратегом. В Афінах серед олігархів відбувалися чвари; домогтися миру зі Спартою вони не могли і позбулися ще декількох островів (наприклад, Андроса). Спартанський флот розбив у Евбейскій протоці ескадру афінян і схилив Евбею відпасти від Афін. Тоді внаслідок опозиції помірних (Терамен) відбулася нова революція в Афінах: олігархія була скинута, відновлена Рада п'ятисот, але демос залишився позбавленим участі у політичному житті, наданої середньому стану. З армією у Самосі було укладено мир (411 до н. е.), і Алківіад отримав право повернутися в Афіни.

У наступні роки (411—408 до н. е.) успіх схилився на бік Афін. Тразибул і Алківіад відновили афінське панування у Геллеспонті; в лютому 410 до н. е. Алківіад здобув блискучу перемогу над Пелопоннеським флотом, сиракузцями і персами. Фарнабаз був розбитий при Абідосі (409 до н. е.), потім (408) при Халкідоні; були захоплені Сілімбрія і Візантій. У повернутих і підкорених містах афіняни відновили повну демократію (в 409 до н. е. знов встановлену і в Афінах).

У травні 408 року Алківіад повернувся в Афіни, де був блискуче прийнятий, виправданий і наділений величезними військовими повноваженнями стратега та автократора (грец. στρατηγός, αύτοκρατωρ). Бажаючи поправити фінанси Афін, Алківіад встановив нове мито в розмірі 10 % з товарів, що провозяться через Босфор (δεκάτη). Після невдалого нападу на Андрос він відправився збирати гроші у Карію. Цим скористався Лізандр і під час відсутності Алківіада розбив афінський флот при Нотії (407 до н. е.). Популярність Алківіада пала; він не був обраний у стратеги на виборах 406 року; на його місце було призначено 10 нових стратегів, з яких найвидатнішим був Конон.

На зміну Лізандру був призначений навархом Каллікратид, якому вдалося замкнути Конона в Мітіленському порту. Афіняни востаннє зібрали усі свої сили, перекарбувавши скарби міста, взяли в матроси багато рабів, обіцяючи їм волю, і спорядили 155 кораблів для звільнення Конона. При Аргинусских островах вони зустрілися з Каллікратидом і завдали спартанцям жорстокої поразки; Каллікратид пав, спартанці втратили більше 70 кораблів (405 до н. е.). Ця славна перемога була затьмарена тим, що афіняни внаслідок бурі не мали можливості врятувати людей із затонулих кораблів і поховати тіла померлих, як того вимагала традиція. Олігархічна партія скористалася цим нещастям, щоб підірвати силу демократії, що обрала таких «недбалих» полководців.

Виник судовий процес; стратегам не дали часу для виправдання і шістьох із них стратили. Цим афіняни порушили конституцію, тому що вони засудили вождів разом, а не поодинці. Лізандр, між тим, отримав допомогу від Кіра і захопив Лампсак. Афінський флот (180 кораблів під начальством Конона та інших стратегів) став на якорі проти Лампсака, в гирлі річки Егос-Потамос. Даремно Алківіад афінянам пропонував свою допомогу, його застереження були відкинуті. Лізандр зненацька напав на флот афінян і майже без бою (405 до н. е.) знищив його: з 180 кораблів врятувалися тільки 8. Лізандр стратив до 3 000 афінян за те, що вони незадовго перед тим скинули зі скелі весь екіпаж спартанського корабля.

• Assassin's Creed Odyssey (2018)