Судан

Храм з глиняної цегли, стародавнє місто Керма

За вісім тисяч років до н. е. на території Судану оселилося плем'я, що належало до Неолітичної культури, заснувавши кілька укріплених поселень, при цьому полювання та рибальство на Нілі були витіснені збиранням зерна та випасом худоби.[3] В п'ятому тисячолітті до н. е. міграція з Сахари, де почалася посуха, призвела до появи в долині Нілу неолітичних племен, які принесли з собою землеробство. Протягом наступних століть розвиток цього генетично та культурно змішаного суспільства призвів до появи соціальної ієрархії та утворення царства Куш зі столицею в Кермі в 1700 до н. е.

Найдавніші згадки про північний Судан з'являються в єгипетських джерелах. Протягом двох тисячоліть після Старого царства (близько 2700—2180 до н. е.) єгипетська політична та економічна активність визначала напрямок розвитку регіону центрального Нілу. Навіть в часи, коли політична влада Єгипту в Куші не діяла, культурний та релігійний вплив Єгипту залишався значним.

З плином часу значного розвитку набула торгівля між Єгиптом та Кушем. Єгипетські каравани привозили зерно до Куша та поверталися зі слоновою кісткою, шкірами, ладаном та карнеолом. Єгипетські війська періодично вторгалися до Куша, проте не намагалися встановити постійну присутність в регіоні до часів Середнього царства (близько 2100—1720 до н. е.), коли Єгипет побудував низку фортів уздовж Нілу.

Близько 1720 до н. е. азійські кочівники гіксоси вторглися до Єгипту, поклавши край існуванню Середнього царства, знищили форти уздовж Нілу та зруйнували політичні зв'язки між Єгиптом та Кушем. Ці події призвели до появи незалежного царства, проте після відновлення Єгипетської центральної влади за часів Нового царства (близько 1570—1100 до н. е.) царство Куш знову увійшло до складу Єгипту як провінція під керівництвом віце-короля.

До 11 ст. до н. е. вплив Єгипту зійшов нанівець. У 8 ст. до н. е. кушитське царство знову виникло як незалежна держава під орудою агресивної гілки монархів, які поступово розповсюдили свій вплив на територію Єгипту. Бл. 750 до н. е. кушитський цар Кашта завоював Верхній Єгипет та правив Фівами прибл. до 740 до н. е. Його наступники об'єднали Єгипет та керували ним під ім'ям Двадцять п'ятої династії близько ста років, проте після вторгнення ассирійців у 7 ст. до н. е. були вимушені залишити Єгипет та повернутися до Кушу.

Нубійські піраміди Мерое

Наступній єгипетській династії не вдалося встановити контроль над Кушем. Проте, в 590 до н. е. єгипетська армія зруйнувала тодішню столицю Кушу Напату, змусивши двір переїхати до Мерое, розташованого поблизу шостого порогу. Після цього протягом кількох сторіч Меройське царство розвивалося незалежно від Єгипту, який тим часом перебував під владою персів, греків та, наприкінці, римлян. На піку свого розвитку Меройське царство займало територію від третього порогу на півночі до сучасного Хартуму на півдні.

У II столітті нобати окупували західний берег Нілу в південному Куші. Поступово відбулася асиміляція нобатів як воїнської еліти в меройске суспільство. В той самий час територія царства почала зменшуватися під натиском аксумійців, армія яких захопила та зруйнувала Мерое близько 350 року, таким чином поклавши кінець існуванню незалежної меройської держави.

До VI століття на руїнах царства Мерое постали три держави-нащадки — Нобатія на півночі, на території сучасного Єгипту, Мукурра в центрі та Алва на півдні, в серці колишнього меройського царства.

Візантійські місіонери прибули в Нобатію близько 540 року та почали проповідувати Євангеліє. Нубійські правителі прийняли монофізитське християнство та визнали духовну владу коптського патріарха в Александрії над нубійською церквою.

Християнські нубійські царства існували протягом кількох сторіч, сягнувши піку їхнього розвитку в IX—X століттях, проте мусульманські арабські загарбники, які в 640 році підкорили Єгипет, були серйозною загрозою для них. І хоча їм не вдалося підкорити Нубію, мусульманське домінування в Єгипті унеможливило зв'язки з коптським патріархатом і, таким чином, появу нових духовних пастирів, в результаті чого Нубійська церква була відрізана від решти християнського світу.

До VII століття на території Судану існували невеликі християнські королівства (Алоа, Мукурра, Нобатія). У 640-х роках з Єгипту, почав проникати арабський вплив. Територія між Нілом і Червоним морем була багата золотом і смарагдами, і сюди стали проникати арабські золотошукачі. Араби принесли з собою іслам.

Упродовж 1819—1838 років Єгипет захопив області Донгола, Бербер, Кассала, Сеннар і Кордофан. Відповідно до фірману Високої Порти в 1841 році управління цими адміністративними одиницями, названими «Єгипетський Судан», було передано віце-королю Єгипту, таким чином Судан увійшов до складу Османської імперії, але фактично став володінням Єгипту. Просуванню далі на південь перешкодили тропічні болота. Впродовж більшої частини XIX століття Єгипет контролював усю територією сучасного Судану.

У другій половині XIX століття в Судані посилився вплив Великої Британії. Генерал-губернатором Судану став англієць Гордон. Тоді ж губернатором Екваторіальної провінції Судану був відомий німецький дослідник й мандрівник Мехмед Емін-Паша. Жорстока експлуатація і національне пригноблення привели до виникнення могутнього народного руху протесту з релігійною спрямованістю. Релігійний лідер Мухаммед ібн Абдалла (також відомий як Мухаммед Ахмед) проголосив себе в 1881 році «Махді» (месією) і об'єднав племена західного і центрального Судану проти англійців і османів. Повстання завершилося взяттям Хартума в 1885 році і вигнанням з країни європейських, турецьких і єгипетських чиновників. Махді незабаром помер від менінгококового менінгіту або від епідемічного висипного тифу, які звичні й до сьогодні для тих регіонів, але створена ним держава, яку очолив Абдаллах ібн ас-Саїд Мухаммед Туршайн, протрималися ще півтора десятки років, і лише в 1898 році повстання було придушене англо-єгипетськими військами. 19 січня 1899 року Велика Британія та Єгипет підписали угоду про встановлення спільного управління в Судані (англо-єгипетський кондомініум) — на південь від 22-ї паралелі.

Але в цьому договорі не були чітко окреслені контури взаємин між двома урядами. По-друге, він не надавав правової підстави для продовження британської присутності в Судані — англійці управляли там від імені хедива. Верховне військове і цивільне управління в Судані було передане генерал-губернатору — офіцерові, якого призначав і відправляв у відставку хедив з відома лондонського уряду. У кожну суданську провінцію був призначений губернатор (мудір), два інспектори і кілька окружних комісарів. Майже на всі ці пости були призначені британські офіцери, прикомандировані до єгипетської армії, але потім (з 1901 року) до країни стали прибувати цивільні чиновники. Чиновниками середньої ланки стали єгиптяни, а нижньої — представники місцевого суданського населення.

Спочатку британська адміністрація управляла досить вільно, але в 1910 році при генерал-губернаторі була створена Виконавча рада, згода якої була потрібна у всіх законодавчих і бюджетних питаннях. У нього входили генерал-інспектор, цивільний, судовий і фінансовий секретарі і ще 2-4 британських чиновника, призначених генерал-губернатором.

Британська адміністрація для зміцнення своєї влади, зокрема, заохочувала етнічний і політичний сепаратизм населення суданського півдня, що дотримувався традиційних вірувань і що сповідував християнство. Таким чином закладалися передумови для майбутніх етнічних і релігійних конфліктів.

На початку Другої світової війни італійська армія, що діяла з території Абісинії, зайняла частину території Судану, але вже в 1941 році італійці були вимушені піти, а Судан став важливою базою британських військ в Африці. Військові частини, набрані з місцевого населення, брали участь в бойових діях в Еритреї, Єгипті, Лівії, Тунісі.

Участь у війні мала позитивні наслідки для Судану — зростання національної промисловості, активізація політичного життя, поява політичних партій, посилення прагнень до незалежності.

Єгипет після революції 1952 року визнав право суданського народу на самовизначення. У 1955 році суданський парламент проголосив незалежність країни, і в тому ж році англійські і єгипетські війська були виведені з Судану.

Центральний уряд у Хартумі, ключові позиції в якому зайняли мусульмани, відмовився виконати обіцянки про створення федеральної держави, що привело до заколоту офіцерів-південців і громадянської війни, що тривала протягом 1955–1972 років.

Країна за цей час пережила кілька військових і державних переворотів, проте режими, що міняли один одного, були нездатні впоратися з проблемами сепаратизму, етнічної роз'єднаності і економічної відсталості. Назва країни у 1969 році була змінена на Демократичну Республіку Судан. Нова конституція прийнята в 1971 році. Національні Збори створені у 1974 році. Закони Шаріату введені з 1983 року.

У 1987 році почалася громадянська війна з Суданською народною визвольною армією (СНВА). Договір про мир був підписаний у 1988, але війна продовжувалася. З 1991 року була уведена федеративна система, країна була розділена на 9 штатів. У 1993 році СНВА оголосила про припинення вогню, і почалися мирні переговори. Цивільний уряд замінив військову раду, але реально країна як і раніше знаходиться під контролем армії.

Після чергового перевороту, здійсненого 30 червня 1989 року до влади прийшов полковник Омар Хассан аль-Башир, За політичну опору він вибрав малопопулярну на той час партію Національний ісламський фронт, що проголошувала курс на побудову істинно ісламського суспільства, очолював її відомий своїми фундаменталістськими поглядами Хасан Абдалла Турабі. З початку 90-х в країні інтенсивно проводився курс на ісламізацію життя, цей процес припинився тільки на початку XXI століття, коли Турабі і Башир розійшлися в думках і перший перейшов в опозицію. Башир є президентом і главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем Збройними силами країни. Референдум про незалежність Південного Судану від Судану відбувся 9-15 січня 2011 року. За результатами референдуму Південний Судан вийшов зі складу Судану 9 липня 2011.

11 квітня 2019 року, після тривалих народних протестів у столиці, Хартумі та інших місцях Судану, невдоволені його правлінням військові, вчинили державний заколот. Президент аль—Башир був усунутий з усіх посад, заарештований і «відправлений перебувати у надійному місці» в результаті військового перевороту. Армія, яка взяла на себе управління державою, оголосила про дворічний перехідний період до виборів президента країни.
Голова військової ради Судану Авад ібн Ауф (тимчасового уряду країни) оголосив про свою відставку з посади міністра оборони і тимчасового керівника країни наступного дня після здійснення державного перевороту, під час якого відсторонили від влади президента країни Омара аль-Башира

За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, Судан посідає в ньому третє місце[4].

25 жовтня 2021 року, військові Судану заарештували членів перехідного цивільного уряду, в тому числі прем'єр-міністра, і оголосили в країні надзвичайний стан. Голова Суверенної ради Судану генерал Абдель Фаттах аль-Бурхан в телевізійному зверненні заявив, що був змушений піти на такі дії через протистояння між різними політиками й заклики до насильства. Аль-Бурхан пообіцяв, що Судан залишатиметься вірним міжнародним угодам і через деякий час країна може повернутися до цивільного правління, це може статися після виборів, призначених на липень 2023 року. Армія арештувала уряд на тлі зростання напруги між військовими і цивільною перехідною владою. Вони спільно управляли країною після повалення президента Омара аль-Башира 2019 року[5].

Судан є країною з домінуючою арабською мовою. У 2005 році Конституція Республіки Судан, визначила дві офіційні мови країни — арабську (літературну) та англійську.

Загальна кількість мов, що використовують або говорять в Судані — 142[10]. З яких 134 використовуються в наш час^[коли?] і 8 мов зникло.

Загалом суданський варіант арабської мови є найпоширенішим в країні, і є домінуючим серед більшості населення країни, яке мешкає на півночі Судану. Це відбулося завдяки змішання єгипетського варіанту арабської мови та самої арабської мови (носіями якої були вихідці з Аравійського півострова) та з поєднанням місцевої мови — Ель Рутана (El Rutana). Це призвело в ряді випадків до існування різних арабських говірок, що є унікальним явищем для Судану, що наочно віддзеркалює хід існування Судану під впливом різних африканських та арабської культур. Інші мови, що збереглися на півночі країни, належать до групи Нубійских мов (Nubian), а саме мова Бежа (Beja) або мова Бедаві (Bedawi).

Мовна політика урядових структур та чиновницького апарату є доволі протекційною щодо арабської мови та частково англійської. Згідно з Конституцією 1998 року, тільки арабську мову було закріплено, як офіційну мову[11]. А в 2005 році, для нібито номінального послаблення арабської мови, статус офіційної мови Судану було закріплено ще й за англійською мовою[12], тоді як в самій країні грамотність досягає лише 25-30 відсотків, а англійською володіють окремі особи з дипломатичного корпусу та невеличкий прошарок вищого класу, вчених та місіонерів[13]. Але Стаття 8 конституції тепер звучить:

• «Всі корінні Мови Судану є національними мовами і повинні поважатися, розвиватися і заохочуватися.»
• «Арабська є головною національною мовою в Судані.»
• «Арабська мова, як основної мова на національному рівні та англійська мова є офіційними робочими мовами національного уряду і мовою навчання в вищих освітніх закладах.»
• «На додаток до арабської та англійської мов, законодавча влада на будь-якому суб-національному рівні за сприяння виконавчих структур може приймати будь-які інші національні мови як додаткові офіційні робочі мови на своєму рівні та території.»
• «На територіях не повинно бути ніякої дискримінації по відношенню до використання арабської чи англійської мов на будь-якому місцевому рівні — в виконавчих структурах чи освітніх закладах.»

Послідовники ісламу переважають на півночі країни, у той час як корінні традиційні вірування (анімізм) і християнство є поширеними в штатах Півдня Судану. Деякі мусульманські лідери оцінюють мусульманське населенням у понад 32 млн осіб, або понад 80 % загальної чисельності населення, це дуже спірно, оскільки колись, за часів єгипетської колонізації, більшість або майже все населення Судану були християнами. Майже всі мусульмани — суніти, хоча існують значні відмінності між послідовниками різних сунітських гілок віровчення. Дві популярні гілки сунітського напрямку «Ансар» (Ansar) і «Хатміа» (Khatmia), однак у країні почали спостерігатися (хоча в невеликій кількості), громади послідовників шиїтської гілки послідовників пророка Мухаммеда.

Традиціоналісти, як вважають, є другою за величиною релігійною групою в країні, хоча є повідомлення про те, що багато з них, ще й є прихильниками християнства, або поєднують обидві ці форми релігійних переконань. Також, саме анімістів мусульманський уряд країни приписав до числа послідовників ісламу (тим паче, що ті не є прихильниками протестного вияву чи спротиву до владних релігійних деномінацій).

Найбільші за чисельністю християнської конфесії Судану: Римсько-католицька церква, Епископальна церква Судану, Пресвітеріанська церква в Судані, і Коптська православна церква[14]. Південний Судан має одну з найбільш швидко зростаючих громад християнського віровчення (в порівнянні зі світовими тенденціями), та й нових церков у Південному Судані будується дуже багато.

Християни, як правило, вважаються третьою за величиною релігійною групою в країні. Римо-католицька церква вважає, що кількість хрещених католиків у Судані — 6 млн, включаючи малі Мелькітску і Маронітську громади на півночі країни. Послідовників Англіканської церкви нараховується близько 5 млн, разом з Епископальною церквою Судану і Дисидентською реформатською епископальною церквою. Є дуже невелика, але давня група православних християн у Хартумі й інших північних містах, в тому числі Коптська православна церква (Coptic Orthodox) і Грецька православна церква (Greek Orthodox Christians).

Є також ефіопська і еритрейська православні громади в Хартумі і в східному Судані (в основному з біженці і мігранти). Інші християнські групи з меншою кількістю послідовників: Африканська Внутрішня церква (Africa Inland Church), Вірменська апостольська церква (Armenian Apostolic Church), Суданська церква Христова (Sudan Church of Christ), (Sudan Interior Church), «Свідки Єгови» (Jehovah's Witnesses), П'ятидесятники Судану (Sudan Pentecostal Church), Суданська Євангелістська Пресвітеріанська церква (на півночі) (Sudan Evangelical Presbyterian Church (in the North)), Пресвітеріанська церква Судану (на півдні) (Presbyterian Church of the Sudan (in the South)) і Церква Адвентистів сьомого дня Судану (Seventh-day Adventist Church of Sudan). Ці різні місіонери та іноземні місіонерські групи працюють на Півночі і Півдні Судану, хоча християнська місіонерська діяльність обмежена на півночі країни, у зв'язку з шаріатом, та сильним соціальним тиском на прозелітизм, а також існуючими дискримінаційними законами проти відступництва.

Південний Судан до 2011 року

Підписання в 1972 Аддис-Абебської угоди привело до припинення громадянської війни між ворогуючою Північчю і Півднем і наданням Півдню певної автономії в питаннях внутрішнього управління. Затишшя продовжувалося приблизно десять років, після чого збройний конфлікт відновила Народна армія звільнення Судану. Приводом для цього послужила політика ісламізації країни, у рамках якої в 1983 тодішній президент Джафар Німейрі розділив південну провінцію Екваторія на три окремі провінції, а в кримінальне законодавство країни були введені деякі види покарань, передбачених нормами шаріату (такі, як забивання каменями, публічне шмагання і відсікання рук).

Унаслідок періодичних посух, голоду, браку палива, збройного протистояння на півдні країни, багато мешканців півдня країни було вимушені залишити свої оселі й тікати в міста або в сусідні країни — Ефіопію, Кенію, Уганду, Єгипет. Біженці позбавлені можливості займатися сільським господарством або іншим чином заробляти собі на життя, страждають від недоїдання і неправильного харчування, позбавлені доступу до освіти й охорони здоров'я. Багаторічна громадянська війна привела до появи так званого «втраченого покоління».

Мирні переговори між повстанцями Півдня і урядом в 2003—2004 дали відчутні результати, але збройні зіткнення у ряді південних районів продовжуються. Всеосяжна мирна угода була укладена між північчю і півднем країни за посередництва США 2005 року, вона поклала край тривалій громадянській війні. На початку січня 2011 південці вирішили, чи залишаться південь, де містяться основні розвідані запаси суданської нафти, в складі єдиної з північчю держави або відокремиться. Сторони домовилися, що після досягнення остаточної мирної домовленості Південний Судан матиме автономію протягом 6 років, після чого питання про незалежність цієї території було винесено на референдум. Протягом цього періоду доходи від видобутку нафти порівну ділитимуться між урядом і повстанцями. Спостерігачі, проте, ставили під сумнів здатність і бажання уряду виконати свої зобов'язання. 22 грудня 2009 року парламент Судану схвалив закон, що встановлює правила проведення загального референдуму 2011 року. Згідно з документом, незалежність Півдню буде надана, якщо за неї проголосує 51 % голосуючих, і за умови, що явка складе не менше 60 %.[18] Все ж таки 9 липня 2011 року країну Південний Судан проголосили незалежною.

Дарфур

Тим часом, на початку 2003 спалахнуло повстання тепер уже на заході країни, в регіоні Дарфур. У регіоні існують як мінімум два повстанські угруповання, що розрізняються в своєму підході до цілей боротьби, — просто досягнення незалежності або повалення центрального хартумського уряду. Як урядові війська, так і повстанці звинувачують один одного в звірствах. Етнічні чистки привели до появи таборів біженців, за західними оцінками близько мільйона чоловік залишили зону конфлікту і сховався в сусідньому Чаді.

Регіон Дарфур населяють представники різних народностей, які в принципі можна об'єднати в дві групи — чорношкірі африканці і арабські племена, що населяють регіон приблизно з XIII століття. І ті, й інші сповідують іслам, проте відносини між двома етнічними групами впродовж багатьох століть відзначалися напруженістю і призводили до регулярних збройних зіткнень. Аж до XX століття Дарфур був центром работоргівлі, причому чорношкірі і арабські работорговці змагалися один з одним при здійсненні набігів на сусідній регіон Бахр-ель-Газаль для захоплення рабів і подальшого перепродажу в прибережні райони Африки. Етнічні групи конфліктували між собою і відносно обмежених земельних і водних ресурсів.

Приводом для сучасного конфлікту стала угода між Хартумом і повстанцями Півдня про розділ доходів від видобутку нафти. Чорношкіре населення Дарфуру вважає, що в угоді не були враховані їхні економічні інтереси.