Князь-єпископ

Князі-єпископи Священної Римської імперії представляли собою єпископів, зведених у князівську гідність. Вони утворювали окремий імперський стан і мали право брати участь в рейхстазі Священної Римської імперії (духовна курія Ради імперських князів).

Статус світського правителя у німецьких єпископів почав складатися ще в Раннє Середньовіччя, коли імперська церковна система перебувала під повним контролем імператорів і була однією з найважливіших опор їх влади. Протиставляючи єпископів більш незалежним світським правителям племінних герцогств імператори X—XII століть призначали на єпископські кафедри своїх наближених й надавали їм королівські права (регалії) на відповідній території. В процесі подальшої децентралізації Священної Римської імперії такі території поступово трансформувалися в автономні князівства під владою єпископів.

Найважливішим юридичним документом, що закріпив світську владу єпископів і дав поштовх розвитку територіального суверенітету в рамках церковних князівств, став указ імператора Фрідріха II 1220 року «Угода з князями церкви». «Золота булла» 1356 року надала трьом князям-єпископам (архієпископам Майнца, Кельна і Тріра) статус курфюрстів з правом голосу при виборах імператора й незалежністю у внутрішніх справах, поставивши тим самим ці церковні князівства в один шерег із найбільшими світськими державними утвореннями імперії. До початку XVI століття на території імперії існувало 53 церковних князівства, правителі яких утворювали в рейхстазі окрему курію (перелік князів-єпископів Священної Римської імперії в 1521 році див.: Склад рейхстагу Священної Римської імперії в 1521 році).

Резиденція кельнських архієпископів у Бонні

Унаслідок Реформації XVI століття, що супроводжувалася процесами секуляризації і медіатизації церковних володінь, кількість князівств-єпископств в складі імперії зменшилася до 23 у 1648 р.. Деякий час (до початку XVII століття) поряд з католицькими церковними князівствами існували і протестантські (наприклад, Магдебурзьке архієпископство), що, однак, у міру розвитку інститутів лютеранської церкви і лютеранських князівств втрачали самостійність та переходили під управління світських адміністраторів — правителів сусідніх державних утворень.

Вестфальський мир 1648 р. перетворив практично всі колишні протестантські церковні князівства в світські володіння і санкціонував їх анексію більшими державними утвореннями, через що з лютеранських церковних князівств залишилися лише єпископство Любек, а також Оснабрюк, де єпископами почергово ставали католики і протестанти. Католицькі церковні князівства, особливо численні в Центральній і Південно-Західній Німеччині, зберегли самостійність. До 1792 р. у складі Священної Римської імперії налічувалося 26 церковних князівств-єпископств (разом із трьома церковними курфюрствами). Крім того, правами князя-єпископа користувався великий магістр Тевтонського ордену. Інші єпископи (протестантські, а також деякі католицькі (Гурк, Лавант, Безансон), що не мають безпосередніх імперських ленів), не мали статусу князів і світської влади на підлеглих територіях.

• Імперське абатство
• Князь Церкви

• Geistliche Fürsten. In: Lexikon für Theologie und Kirche. Vierter Band: Faith and Order bis Hannibaldis. Herder, Freiburg i. Br. 1960 (Sonderausgabe), ISBN 3-451-20756-7, Sp. 619—622.(нім.)
• Bettina Braun, Mareike Menne, Michael Ströhmer (Hrsg.): Geistliche Fürsten und geistliche Staaten in der Spätphase des Alten Reiches. Bibliotheca Academica, Epfendorf 2008, ISBN 978-3-928471-72-5.(нім.)

• Catholic Encyclopaedia, 1913.(англ.)
• Conflict between Princebishop and City of Münster, 1661(англ.)
• Albert of Buxhoeveden, Prince-Bishop of Livonia(англ.)
• Heraldica.org — here French peerage(англ.)