Племінні герцогства

Сакси, вірогідно, були єдиними з німецьких племен, хто зберіг свою національну ідентичність до часів Карла Великого. Вони доволі пізно увійшли до складу імперії Каролінгів (після війн 772—804 років). В умовах необхідності самостійно організовувати відсіч норманнам і балтійським слов'янам, до кінця IX століття склалось герцогство Саксонія із власною династією. Воно розповсюдило свою владу на прилеглу Тюрингію й частину земель, відвойованих у західних слов'ян, де сформувалась система прикордонних марок. Представники Саксонської династії у 919 році успадкували престол королівства Німеччина, а 961 року відродили Священну Римську імперію. У першій половині XII століття Саксонія перейшла під владу дому Вельфів, які розгорнули тривалу боротьбу з імператорами династії Гогенштауфенів. Поразка Вельфів від Фрідріха I Барбаросси призвело 1181 року до розділу герцогства Саксонія на декілька феодальних і церковних володінь. Пізніше сформувались два центри влади на саксонських територіях — курфюрство Саксонія (сучасна федеральна земля Саксонія) на південному сході і герцогство Брауншвейг-Люнебург (з кінця XVII століття — королівство Ганновер, сучасна земля Нижня Саксонія).

Тюрингів було завойовано франками близько 550 року, а після розпаду імперії Каролінгів утворилось невелике графство Тюрингія (пізніше ландграфство Тюрингія). Однак у XIII столітті воно розпалось: в західній частині сформувалось ландграфство Гессен, а східна частина (сучасна земля Тюрингія) перейшла під владу дому Веттінів з Майсенської марки й пізніше було розподілено між численними нащадками цієї династії.

Територія Франконії здавна входила до складу франкського королівства Австразії, а після припинення династії Каролінгів на початку X століття утворилось широке Франконське герцогство, чий правитель Конрад I був обраний королем Німеччини. Однак у другій половині X століття імператор Оттон I Великий завоював Франконію й розподілив її між різними церковними державами (Вюрцбург, Фульда, Бамберг). В західній частині нащадки франконських герцогів зберегли частину володінь та у XI столітті навіть отримали імперський престол (Салічна династія). Ця територія стала основою майбутнього курфюрства Пфальцького. Східна Франконія пізніше увійшла до складу Баварії.

Свеви, що пішли у V столітті на Піренейський півострів, дали свою назву герцогству Швабії (сучасна земля Баден-Вюртемберг), що виникло у IX столітті на землях, заселених після уходу свевів алеманнами. У цьому герцогстві династії змінювали одна одну, поки 1079 року влада не перейшла до Гогенштауфенів, за яких Швабія стала найважливішим німецьким князівством, а сама Священна Римська імперія пережила свій найвищий підйом. Але після смерті останнього імператора з дому Гогенштауфенів у 1268 році Швабія швидко розпалась, а на її території утворилось декілька десятків, а пізніше — понад сотню, феодальних володінь. Лише у XVI столітті почалось возвеличення двох найбільших швабських князівств — маркграфства Баден і герцогства Вюртемберг. Після Наполеонівських війн цим двом державам вдалось об'єднати територію колишнього герцогства Швабія.

Бавари були, ймовірно, нащадками ругіїв, розбитих королем Одоакром у 487 році, й найдавнішого кельтського населення сучасної Чехії. Вони досить рано визнали верховну владу франків, однак пізніше сформували власне герцогство під управлінням династії Агілольфінгів. В середині VIII століття Баварія увійшла до складу імперії Карла Великого, але вже наприкінці IX століття баварські землі були передані Луїтпольду, який відновив стародавнє герцогство Баварія. Воно стало одним з найбільших та найвпливовіших в імперії, а в період правління баварських герцогів з дому Вельфів стало головною територіальною опорою аристократичної опозиції німецьким імператорам. 1180 року Баварія перейшла під владу династії Віттельсбахів, які правили тут до 1918 року. На відміну від інших «племінних герцогств», Баварії вдалось достатньо швидко подолати період феодальної роздробленості й з XVI століття Баварія однією з найбільших німецьких держав.

На відміну від інших «племінних герцогств» Лотарингія не являла собою етнічно-культурної спільності. Виникла 855 року внаслідок розділу володінь імператора Лотаря I, включала до свого складу різнорідні у національному та географічному плані області сучасних Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Рейнланд-Пфальцу, Ельзасу та Французької Лотарингії. Після припинення династії Каролінгів на початку X століття було сформовано герцогство Лотарингія, однак вже 959/965 року воно розпалось на дві держави: Нижня Лотарингія і Верхня Лотарингія. Перша припинила своє існування наприкінці XII століття й на його уламках виникли герцогства Брабант, Гелдерн, графство Голландія та ін. Інша проіснувала довше, до 1736 року, коли її було приєднано до Франції. Віднесення Лотарингії до одного з «племінних герцогств» багато в чому суперечливо, ймовірно, базується на територіальній величині цього державного утворення й бажанні замінити як німецькотворче князівство Тюрингію, що швидко втратила незалежність.