Кінопрокат

У 2011 році, за даними MPAA, світові касові збори сягнули 41 мільярд доларів.[1]

Кінопрокату США та Канади в останній час вдалося утримувати відвідуваність на рівні більше 1 мільярда відвідувань на рік. Касові збори за 2018 рік склали 11,9 мільярдів доларів.[1] Основну масу виручки у кінопрокаті США приносять масові популярні фільми, на кшталт блокбастерів та коміксів. Лідером кінопрокату США останніх років, та зокрема 2019 року, є студія Волта Діснея.[2]

Економіка кінопрокату в СРСР сильно відрізнялася від американського варіанта у зв'язку з тим, що велика частка доходу від продажу квитків надходила від старих («повторних») фільмів (до 60 % наприкінці 1980-х років). Ціни на квитки в СРСР були дуже низькими — 30-40 копійок. У 1960-ті роки кіновідвідуваність в СРСР була високою (на рівні Індії). У рік продавалося понад 4,5 мільярди квитків — 20 квитків на одного жителя країни на рік. Через розвиток телебачення і втрату інтересу до кіно до 1987 відвідуваність у розрахунку на одного жителя впала до 12-13 квитків на рік. При цьому загальна кількість глядачів в 1987 році становила 3,8 мільярди, з них нові фільми зібрали 1,6 мільярд відвідувачів, касові збори були близько 1 мільярд радянських карбованців.

Кількість кінотеатрів в СРСР поступово збільшувалася впродовж його історії:

• В 1925 році — 2 000
• В 1928 році — 9 800
• В 1934 році — 29 200
• В 1951 році — 42 000
• В 1960 році — 103 387
• В 1972 році — 156 913
• В 1982 році — 151 753
• В 1987 році — 153 017 (з них лише 4865 стаціонарних кінотеатрів).

Театр Бергоньє, Київ, фото 1890—1910 рр.

Особливо бурхливим був розвиток і кінематографу (як одного з видів мистецької пропаганди), і широкої мережі кінотеатрів і кіноустановок у СРСР, причому вона охопила практичну більшість населених пунктів, включаючи селища та села (зазвичай у клубах, будинках культури була своя кіноустановка). Так, у селах України загалом існувало 25 тисяч кінозалів.

Масове згортання кіномережі, особливо на селі розпочалося ще наприкінці 1980-х, і особливо посилилося у економічно важкі 1990-ті. Унаслідок повального закриття кінотеатрів, перепрофілювання закладів чи приміщень колишніх кінотеатрів, а нерідко й занедбання й руйнації останніх, мережа кінотеатрів в Україні різко скоротилася (в рази), а у сільській місцевості їх просто не лишилося. Чинником, який остаточно зруйнував національну кіномережу стала потреба переобладнання кінотеатрів до сучасних технічних вимог і головне — необхідність показу винятково ліцензійного кіно.

Від 2000-х років у містах-мільонниках, насамперед у столиці Києві, а також Дніпрі, Донецьку, Одесі, Харкові, а також у великих містах, зокрема облцентрах (Львів, Хмельницький, Чернівці тощо) знайшлися інвестори, які викупили старі кінотеатри з метою їхнього подальшого перезапуску, переобладнання й обернення на вдалий комерційний продукт, а подеколи навіть почали будувати нові кінтеатри, відкривати кінозали у великих торговельних центрах, з'явилися перші національні мережі кінотеатрів, а потім й об'єкти міжнародних мереж.

У решті країни, і зокрема, в малих містах, райцентрах кінотеатри, як і раніше, масово закривалися. Так, на Чернігівщині у 2-му і 3-му містах області — Ніжині та Прилуках не залишилося жодного кінотеатру.

У теперішній час (2010) у співпраці голландської компанії IDS та кіностудії ім. Довженка висунуто оригінальний і доволі амбітний інноваційний проект щодо відновлення кінозалів у сільській місцевості України — запропоновано створити велику національну мережу проекторних кінозал на базі сілсьских клубів, які не отримуватимуть ліцензії Dolby й показиватимуть фільми категорії E, де менші вимоги, ніж у категорії D[3].