Латиська мова

Лати́ська або латві́йська мо́ва (латис. latviešu valoda, МФА: [ˈlatviɛʃu ˈvaluɔda]) — східнобалтійська мова індоєвропейської мовної сім'ї, є однією зі балтійських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Є національною мовою латвійців і державною мовою Латвійської Республіки та з 1 травня 2004 — одна з офіційних мов Європейського Союзу.

Латиська мова
latviešu valoda
Поширеність латвійської мови:

     Мова більшости

     Мова меншости
Поширена в Латвія
Регіон Північна Європа
Носії рідна 1 390 тис. (Латвія)
110 тис. (за кордоном)
1,5 мільйона (світ)[1]
друга мова для 400 тисяч
Писемність Латиниця (латвійський альфабет)
Класифікація

Індоєвропейська сім'я

Балто-слов'янська гілка
Балтійська група
Східнобалтійська підгрупа
Латиська мова
Офіційний статус
Державна Латвія
Офіційна  Європейський Союз
Регулює Центр державної мови (Латвія)
Коди мови
ISO 639-1 lv
ISO 639-2 lav
ISO 639-3 lav
SIL lav

У Латвії є близько 1,3 мільйона носіїв латвійської мови та 100 000 за кордоном. Загалом латвійською розмовляють 2 мільйони, або 80% населення Латвії.[2] З них близько 1,16 мільйона або 62% використовували її як свою основну мову вдома.[3][4]

Як східнобалтійська мова, латвійська найтісніше споріднена з сусідньою литовською; проте латвійська мова йде за більш швидким розвитком.[5] Крім того, існують певні розбіжності щодо того, чи слід вважати латґальську та курсенієкі, які є взаємно зрозумілими з латвійською, різновидами чи окремими мовами.[6]

Латвійська мова вперше з’явилася в західній пресі в середині XVI століття з відтворенням «Отче наш» латвійською мовою в «Cosmographia universalis» Себастьяна Мюнстера (1544) латинським шрифтом.

Класифікація

Латвійська мова належить до балтійської групи балто-слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Це одна з двох живих балтійських мов з офіційним статусом (друга — литовська). Латвійська та литовська мови зберегли багато рис іменної морфології протоіндоєвропейської мови, хоча у питаннях фонології та словесної морфології вони демонструють багато нововведень (іншими словами, форм, яких не було в праіндоєвропейській),[7] причому латвійська мова є значно інноваційнішою, ніж литовська. Проте латвійська також зазнала впливу лівської мови.[8] Наприклад, латвійська мова запозичила перший склад наголосу з фінно-угорських мов.[9]

Історія

Мапа розселення балтійських племен в кінці XII — початку XIII століть

Разом з литовською, прусською і ятвязькою латвійська походить від прабалтійської мови. Прабалтійські голосні *i, , *u, , *a, збереглися в латвійській без зміни. Власне латвійською інновацією є фонологізація протиставлення ɛ : æ, що були спочатку алофонами фонеми e, реалізованої більш відкрито перед твердими приголосними і більш закрито перед м'якими. Дифтонг *eɪ̯, як і в литовській, через стадію монофтонгу *ẹ перейшов в ɪ̯e. Таутосиллабічні поєднання in, un, en, an дали в латвійській ī, ū, ɪ̯e, u̯o. Великих змін зазнав ауслаут неодносложних слів: зникли короткі a, e, i, довгі ā, ē, ī, ū скоротилися, дифтонги монофтонгізувалися (aɪ̯, eɪ̯ > i, au > u)[10]. Як і в литовській, в латвійській прабалтійське ō діфтонгізувалося в u̯o, що, однак, не знайшло відображення на письмі: лит. dúoti, латис. dot «дати»[11].

Балтійські мови поділяються на дві гілки: західні та східні балтійські мови. Сьогодні тільки східні балтійські мови (латвійська і литовська) існують у розмовній формі, останньою із західних балтійських мов зникла давньопруська, переставши бути розмовною наприкінці 16 століття. Балтійські мови вважаються чи не найархаїчнішими з-поміж індоєвропейських мов. Це твердження стосується більше до литовської мови, аніж до латвійської, тому що латвійська зазнала більшого впливу з боку інших мов. В обох мовах збереглася інтонаційна система, нехарактерна для більшости індоєвропейських мов. Латвійська мова — мова з розвинутою системою флексій, замість численних прийменників у ній застосовується система з 7 відмінків іменників (називний, знахідний, давальний, інструментальний (орудний), місцевий, кличний і родовий). На відміну від англійської мови, у латвійській немає артиклів (такі слова як the та a).

Східно-балтійські мови відокремилися від західно-балтійських (або, очевидно, від гіпотетичної прото-балтійської мови) між 400-ми й 600-ми роками. Диференціація між литовською й латвійською мовами почалася в 800-х роках, проте вони ще довго залишалися діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували, як мінімум, до XI—XV століть, а як видно, аж до XVII століття. Також на незалежний розвиток мов вплинуло зайняття Лівонським орденом басейну річки Даугави в XI та XIII століттях. (Територія Ливонського ордену майже збігається з територією сучасної Латвії.)

До середини XIX ст. латвійська мова вважалася лише «ненімецьким» (undeutsch) селянським діалектом. Потім пішли довгі роки царської політики помосковщення (змосковщення) латвійців (через школу та адміністрацію). Боротьба за самостійність латвійської мови та за її збагачення новими словами особливо успішно пішла із часу національно-визвольного руху (60-80-ті рр. XIX ст.). Визначальна роль у цьому русі належить Отто Кронвальду. Другий період розквіту латвійської мови пов'язаний з ім'ям найбільшого латвійського поета Райніса, який широким струменем увів у латвійську мову манеру вдалого «усікання» довгих латвійських слів і тим зробив можливими переклади класиків світової поезії на латвійську мову.

У цей час латвійська мова є державною мовою всієї Латвійської Республіки.

Поширеність

Діалекти латвійської мови

Область латвійської мови утворилася з територій балтійських племен — летголи, зімеголи та корси — і фінського племені лівів. У латвійській мові розрізняються два діалекти:

  • Основний (на місці колишніх балтійських племен, з основним центром на місці стародавньої Летголи, тобто біля Цесиса та Валмери);
  • Тамський (на місці лівів). На схід від області латвійських говірок простирається область діалектів латгальської мови.

На основному діалекті говорить населення середньої частини Латвії — від Мазсалаца та Ергеме до півдня через Валміера, Цесіс, Добеле, Єлгава до литовського кордону. Тамським діалектом розмовляють латвійці між Кулдига, Талси, Дундага, Вентспілс, Скулте, Лимбажи та Ліелсалаца.

Графіка

Перші письмові документи латвійською мовою з'явилися в 16 — 17 ст. У 1585 латвійською мовою надруковано католицький катехізис. Це була перша книга латвійською мовою. У наступному році латвійською мовою надруковано й лютеранський катехізис. Перший латвійський словник «Lettus» склав Георг Манселіус 1638 року. Тогочасну латвійську систему написання розробили німецькі ченці, які створили ці релігійні тексти. За основу була взята німецька система, яка не дуже добре відбивала розмовну латвійську мову. Ці тексти, як і багато чого іншого, до середини 1930 були написані готичним шрифтом.

Латвійська абетка складається з 33 літер:

A a Ā ā B b C c Č č D d E e Ē ē
F f G g Ģ ģ H h I i Ī ī J j K k
Ķ ķ L l Ļ ļ M m N n Ņ ņ O o P p
R r S s Š š T t U u Ū ū V v Z z
Ž ž

Лінгвістична характеристика

Голосні

Система голосних фонем сучасної латвійської мови включає наступні монофтонги (знаком ː позначені довгі голосні)[12][13]:

Підняття Ряд
Передній Середній Задній
Високе i iː u uː
Середнє ɛ ɛː (ɔ) (ɔː)
Низьке æ æː a aː

Фонеми /ɔ/ і /ɔː/ в сучасній латвійській мові зустрічаються тільки в запозиченнях. Різниця між /ɛ/ і /æ/ на письмі ніяк не позначається, для позначення обох фонем служить літера e (аналогічно довгі /ɛː/ і /æː/ позначаються однією літерою ē)[14].

Двома окремими фонемами є дифтонги /ɪ̯ɐ/ (на письмі ie) і /u̯ɐ/ (на письмі o). Решта дифтонгів латвійської мови — /au̯/, /aɪ̯/, /eɪ̯/ і /uɪ̯/ — з фонологічної точки зору є біфонемними поєднаннями (перші три зустрічаються тільки в запозиченнях)[14].

Різна довгота голосних змінює значення слова: mele «брехуха» — mēle «язик», pile «крапля» — pīle «качка». Довгі голосні приблизно в два з половиною рази довше коротких[15].

Морфологія

У латвійській мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник, дієслово, прийменник, сполучник, частка, вигук[16].

У відмінювальних частин мови розрізняють шість відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, місцевий і кличний)[17].

Орудний відмінок у латвійській зник, у його функції вживається прийменник ar «з» із знахідним відмінком в однині і давальним у множині: griezt maizi ar nazi «різати хліб ножем», griezt maizi ar nažiem «різати хліб ножами»[18]. У старолатвійських текстах фіксують також форми ілативу: krustan sists «прибитий до хреста»[19].

Родів у латвійській мові два чоловічий і жіночий[20].

Іменники чоловічого роду мають закінчення -s, -š, -is, -us, а жіночого -a, -e, -s (рідко). У латвійській мові є дві форми звертання: офіційна й неофіційна. Наприклад, ти (tu) при ввічливому зверненні перетворюється на ви (jūs). Наголос найчастіше падає на перший склад, хоча трапляються винятки. Порядок слів у реченнях — вільний, тобто залежить від того, на яке слово падає змістовний наголос. Так, наприклад, речення «У склянці — вода» виглядає так: Glāzē ir ūdens, а «Вода у склянці» — так: Ūdens ir glāzē. У латвійській мові немає артиклів. Тобто «будинок» звучить як māja, а «Він вдома» — так: Viņš ir mājā (він є в домі).

Приклад

«Заповіт» Т. Г. Шевченка латвійською мовою (переклав Валтс Давідс)[21]

Kad es miršu, rociet mani
Stepē paugurainā
Kur man Ukraina vismīļā
Veras plašā ainā.
Lai es redzu plašos laukus,
Dņepru un tās kraujas,
Lai es varu klausīties, kā
Bangas krācēs graujas.
Kad no Ukrainas tās aizraus
Zilā jūras miglā
Ienaidnieka asinis… tad,
Cēlies gaitā žiglā,
Traukšos atstāt kalnus, laukus,
Pielūgt dievu īstu.
Kamēr noticis tas nava,
Dieva nepazīstu.
Aprociet un sacelieties,
Važas saraut ziniet,
Ienaidnieka asins lāsēm
Brīvi aprasiniet.
Arī manim brāļu saimē,
Lielā, brīvā, jaunā,
Veltiet kādu klusu vārdu,
Nepieminiet ļaunā.
Кад ес міршу, роцієт мані
Степé пауґурайнá
Кур ман Украйна вісмíля́
Верас плашá айнá.
Лай ес редзу плашос лаукус,
Днєпру ун тáс крауяс,
Лай ес вару клаусíтієс, кá
Банґас крáцéс ґрауяс.
Кад но Украйнас тáс айзраус
Зілá ю́рас міґлá
ленайднієка асініс… тад,
Цéлієс ґайтá жіґлá,
Траукшос атстáт калнус, лаукус,
Пієлýґт дієву íсту.
Камéр нотіціс тас нава,
Дієва непазíсту.
Апроцієт ун сацелієтієс,
Важас сараут зінієт,
ленаіднієка асінс лáсéм
Брíві апрасінієт.
Арí манін брáлю саімé,
Лієлá, брíвá, яунá,
Велтієт кáду клусу вáрду,
Напіємінієт ляунá.

Примітки

  1. Ethnologue report for language code:lav
  2. Dažādu tautu valodu prasme. vvk.lv (латис.).
  3. At Home Latvian Is Spoken by 62% of Latvian Population; the Majority – in Vidzeme and Lubāna County (англ.). Central Statistical Bureau of Latvia. 26 вересня 2013. Процитовано 30 жовтня 2014.
  4. Latvian Language Is Spoken by 62% of the Population (англ.). Baltic News Network. 26 вересня 2013. Процитовано 30 жовтня 2014.
  5. Dahl, Östen; Koptjevskaja-Tamm, Maria, ред. (2001). The Circum-Baltic Languages (англ.). John Benjamins Publishing. ISBN 9027230579. OCLC 872451315.
  6. Latgalian Language in Latvia: Between Politics, Linguistics and Law. International Centre for Ethnic and Linguistic Diversity. 30 березня 2018. Процитовано 6 серпня 2018.
  7. For example the Latvian debitive verb form (man ir jāmācās “I must study” or “it is necessary for me to study”) and the Lithuanian frequentative past (jie eidavo “they used to go”).Baltic languages - Comparison of Lithuanian and Latvian, Encyclopedia Britannica
  8. Livones.net - Mutual influence between Livonian and Latvian.
  9. Stafecka, Anna (2014). Baltic and Finnic linguistic relations reflected in geolinguistic studies of the Baltic languages.
  10. Smoczyński, 1986, с. 870—871.
  11. Дини, 2002, с. 80—81.
  12. Сталтмане, 2006, с. 158.
  13. Nau, 1998, с. 7.
  14. Сталтмане, 2006, с. 167.
  15. Сталтмане, 2006, с. 168.
  16. Smoczyński, 1986, с. 874.
  17. Nau, 1998, с. 21.
  18. Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.