Леонтович Іван Миколайович

Іван Миколайович Леонтович
Народився 1 жовтня 1860(1860-10-01)
слобода Капітаново, Старобільський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Помер 20 жовтня 1926(1926-10-20) (66 років)
місто Панчево, Югославія
Громадянство Російська імперія
Національність українець
Alma mater Київський університет, Московський університет
Знання мов російська
Посада member of the State Council of the Russian Empired
Брати, сестри Леонтович Володимир Миколайович
Нагороди
Орден Святого Володимира 4 ступеня

Іва́н Микола́йович Леонто́вич (*1 жовтня 1860(18601001) — †20 жовтня 1926) — український політичний і громадський діяч часів Російської імперії, меценат і філантроп. Член Державної Ради Російської імперії. Брат Володимира Леонтовича.

Біографія

Походження, дитинство і навчання

Походить з давнього козацького, а згодом — дворянського роду Леонтовичів з Полтавщини[1]. Прадід по батькові — був бунчуковим товаришем українського війська часів Гетьманщини[2].

Мати, Ольга Іванівна, — з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Російської імперії під час Французької революції[2]. Батько — Микола Павлович Леонтович — поміщик, штабсротмістр Охтирського гусарського полку[1].

У Ольги і Миколи Леонтовичів було шестеро дітей. Чотири сини — Іван, Костянтин, Володимир і Павло. Та дві доньки — Софія і Ганна.

Іван — найстарший. Народився 1 жовтня 1860 року у слободі Капітаново Старобільського повіту Харківської губернії, де Леонтовичі мали землеволодіння. У слободі провів перші роки життя[3].

Закінчив Третю київську гімназію, а після неї — три роки навчався у Київському університеті Святого Володимира та Московському університеті (на природному відділенні фізико-математичного факультету).

Громадська і політична діяльність

Успадкуав винокурню.

З 1885 року — почав громадську діяльність як гласний Слов'яносербського повітового і Катеринославського губернського земств.

З 1887 року — почесний мировий суддя Слов'яносербського повіту, а з 1892 — Лубенського. Водночас, — почесний мировий суддя Лохвицького та Миргородського повітів.

З 1887 по 1889 рік, разом з братом Володимиром, проводив розкопки на захід від села Трьохізбенка групи курганів доби енеоліту-бронзи у складі трьох насипів — Веслєєва, Писаревського та Стрілківського. Леонтовичі змогли частково дослідили насипи двох курганів, повністю — один[3].

У 1891 році обраний гласним Лубенського повітового і Полтавського губернського земств.

З 1893 по 1896 рік — член Полтавської губернської земської управи, а з 1895 по 1902 — очолював Лубенську повітову земську управу.

Учасники установчого з'їзду Українського союзу хліборобів-державників, Райхенау, 1922
Зліва направо сидять: Іван Леонтович, гетьман Павло Скоропадський, В'ячеслав Липинський, Людвіг Сідлецький

З 1901 по 1917 рік обирався предводителем дворянства Лубенського повіту (повітовим маршалком).

У 1903 році отримав Орден Святого Володимира 4-го ступеня.

З 27 березня 1906 року по 1911 рік — член Державної Ради від Полтавського губернського земства.

Під час Першої світової війни — уповноважений Російського Червоного Хреста.

У 1916 році отримав звання дійсного статського радника.

Еміграція

У 1919 році — емігрував.

У червні 1922 року в Райхенау, у Австрії, на нараді представників українських хліборобських організацій, обраний головою Центральної управи об’єднання хліборобів-державників — українського позапартійного політичного об’єднання монархічного напряму в еміграції[3].

Помер 20 жовтня 1926 року у місті Панчево, у Югославії (нині — Сербія) «від хвороби серця»[4][3].

Благодійність і філантропія

Був головою опікунської ради Лубенської жіночої гімназії, опікуном двох народних училищ, чоловічої гімназії, сільськогосподарської школи, дитячих притулків, ініціатором і головою Товариства взаємодопомоги учнів у народних училищах Лубенського повіту.

Головував на Лубенських земських зборах, на яких вирішувалися питання про відкриття в повіті сільськогосподарських товариств, лікарень, бібліотек, покращення харчування в місцевій в'язниці[4].

Пожертвував 1 000 карбованців на підтримку кооперації лубенських візників[4].

Лубенському музею Катерини Скаржинської — першому приватному музею на Лівобережній Україні — подарував колекцію старожитностей — археологічні знахідки і портрети козацької старшини часів Гетьманщини, зібрану разом з братом Володимиром[4]. Зокрема, портрети Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок[5], а також колекцію ліпного посуду та знарядь доби бронзи, знайдених під час розкопок курганів та збирання випадкових знахідок біля слободи Капітаново та села Муратове. Невелика колекція братів Леонтовичів була у повному обсязі експонована в розділі «Епоха бронзи»[3]. А у 1906 році колекцію старожитностей братів передали Полтавському губернському земству. Нині вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї[1].

У 1907 році, коли у справі «Лубенської республіки» арештували Миколу та Володимира Шеметів, заплатив за них заставу — по 10 000 карбованців за кожного[4].

Образ у мистецтві
  • Став прототипом головного героя оповідання Володимира Леонтовича «Вигнанці» — старого земця, який свого часу прислужився рідному краю і людям, а під час подій, описаних в оповіданні — помирає на чужині, нікому не потрібний. Оповідання змальовує поневіряння українців в еміграції[6].

Примітки
  1. Стрельський Г. Леонтович Володимир Миколайович// Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник / — Київ: НАН України. Інститут історії України. (Серія “Українські історики”) — Вип. 2. Ч. 2, 2003. — С. 232.
  2. Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат// Пам'ятки України. — 2012. — №8. — С. 14.
  3. Трахиніна Г. Археолог з Капітанового [Про Івана Леонтовича] // Вісник Новоайдарщини. — 2021. — 11 червня (№24). — С. 4.
  4. Сафронова Т. Лубенський повітовий маршалок. Життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді// День. — 2020. — 5 листопада.
  5. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження братів Леонтовичів// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: 3бірник статей. — Вип. 6. — Київ, 1999. — С. 294.
  6. Леонтович В. Зібрання творів. В 4-х т.— Т.1. — Київ: Сфера, 2004. — С. 23. — ISBN 966-7841-77-4

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.