Липове (Кременчуцький район)

Клімат визначається розташуванням у помірному кліматичному поясі, тип — помірно-континентальний. Середня температура січня — −5,9 °C, липня — + 19, 9 °C, кількість опадів становить 550—525 мм/рік, що випадають переважно влітку у вигляді дощів.

Близько 2/3 кількості днів у році панує континентальний підтип повітряних мас із суходолу Євразії, 1/3 днів — морський підтип повітряних мас із північної та центральної Атлантики та внутрішніх морів — Середземного, Чорного, Азовського.

Поруч села знаходиться група скіфських курганів, що складається з десятка насипів, які розташовані у північно-східному напрямку і датовані дослідниками VII—III ст. до Р. Х. В урочищі Горбівка (яке тепер є островом) виявлено поселення доби черняхівської культури III—IV століття. На околицях села знаходиться давньоруський могильник ХІ — ХІІІ століття. Усі курганні комплекси поруч із селом не є дослідженими археологами, тому наразі потребують археологічних досліджень, позаяк більшість із них перебувають на межі зникнення, у зв'язку із обробленням ґрунтів місцевими фермерами.

Село Липове було засноване в першій половині XVII століття. Перші жителі поселились на березі річки Сули, але згодом були змушені відступити, тому що з берега насувались піски[2].

Липове було вільним до 1710 року, допоки не було надане Петром І Олексійовичем у власність чигиринському (1709–1714) та прилуцькому (1714–1739) полковнику Гнату Ґалаґану.[3]

Дарчою грамотою від 14 березня 1714 року «село Липовое ис плотною, что на речке Суле» разом із селянами та землями de jure переходило у власність до полковника Гната Ґалагана. Ніхто із селян не мав чинити опору «захопленню» села, «а войт тамошний с посполитими людми так в сенокосах, какъ и во инихъ потребахъ належащее отдавали послушаніе»[4].

За результатами перепису 1787 року в селі налічено 724 державних селян, козаків. Власником села був внук Гната Галагана колезький асесор Іван Галаган.

Кременчуцький повіт Полтавської губернії на карті 1821 року

У 1855 році в Липовому розпочато будівництво цегляної Покровської церкви. Меценатом будівництва був знаний громадський діяч Григорій Ґалаґан. Станом на 1902 рік церква налічувала серед прихожан (до приходу входило 2 села: Липове і Крива Руда) 20 привілейованих козаків, 1030 козаків, 2063 селян. Будівлю церкви було закрито для прихожан у 30-х роках ХХ ст. Із усних свічень жителів села відомо, що під час Другої світової війни у напівзруйнованій будівлі Покровської церкви проводилися богослужіння. Після відновлення радянської влади у селі церкву було остаточно закрито, а згодом розібрано. Цеглу було використано у будівництві Кліщенської ГЕС на Сулі.[5]

Рід Галаганів володів селом наступні 140 років. Аж до 1861 року.

У 1859 році в Липовому було 380 дворів, населення становило 1964 людини (939 чоловіків та 1025 жінок). Також в цей час в селі було 3 заводи, а відстань до Кременчука становила 63 версти[6].

Про господарство села того часу відомо, що станом на 1868 рік на західних околицях села (Бурти) діяло мануфактурне підприємство — винокурня.

Станом на 1892 рік у селі відбувалося три ярмарки (ярмаркова площа тепер частково затоплена водами Кременчуцького водосховища): 17-19 січня — Антоніївський, 21-23 травня — Констянтинівський, 1-3 жовтня — Покровський[7].

За переписом 1897 року кількість жителів у Липовому становила 2642 жителя (чоловіків — 1314, жінок — 1328)[8].

На поч. ХХ ст. у селі щорічно у день Храму (14 жовтня) на ярмарковій площі (нині ця територія затоплена Кременчуцьким водосховищем) відбувався декількаденний ярмарок.

Станом на 1912 рік в Липовому з 1908 року діяла споживацька спілка[9].

З початком насаджування радянської політики колективізації у Липовому у 1931 році під час спроби насильницького відбирання у селянської родини збіжжя було вбито одного з п'ятдесятитисячників - В. І. Столецького. Згодом в його честь буде названо один з трьох колгоспів села.

Південно-західна частина села - Гирявка - під час весняного водопілля (знімка зроблена наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років). Тепер ця частина села затоплена Кременчуцьким водосховищем. Фото з приватного архіву Пономаренка П. Я. (1929-2017)

До 1941 року на околицях села налічувалося 16 вітрових млинів, із них 12 — на східних околицях, 4 — на південних. До сьогодні жоден із них не зберігся.

За інформацією із Національної книги пам'яті жертв Голодомору 32-33 рр. під час Голоду 1932—1933 рр. у селі загинуло 3 людини.[10].

Під час Другої світової війни загинув 201 житель села.

Село було електрифіковане усередині 50-х років ХХ ст. Забезпечувала електроенергією село Кліщенська ГЕС на Сулі.

У зв'язку зі створенням Кременчуцького водосховища наприкінці 1950-х років частину жителів села було переселено до інших населених пунктів.

Зі здобуттям Україною незалежності в 1991-му році і до 2016 року у селі залишалися старі радянські назви вулиць, а також пам'ятник Леніну (навіть станом на 2021 рік у селі є вулиця комуніста В. І. Столецького, який наприкінці 1920-х і на початку 1930-х проводив «розкуркулення» місцевих селян, за що під час намагання відібрати збіжжя в селянської родини був убитим одним із місцевих селян в 1931 році). 16 лютого 2016 році розпорядженням Святилівської сільської ради відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньо символіки» було перейменовано низку вулиць Липового: вулицю Леніна на Лесі Українки, вулицю Чапаєва на вулицю Михайла Старицького, вулицю Радянську на вулицю Київську, вулицю Червоноармійську на вулицю Миру, вулицю Карла Маркса на вулицю Сонячну, вулицю Свердлова на вулицю Сулинську[11].

Протягом 2016 року у селі було проведено ремонтні роботи з монтування вуличного освітлення, відтоді більшость вулиць села мають регулярне вуличне освітлення.

Станом на 16 липня 2021 року від початку пандемії Covid-19 у селі не було зареєстровано жодного випадку заховорювання. З початку літа 2021 року в селі розпочалися роботи з добровільної імунізації населення від Covid-19.