Личкове

Село засноване в другій половині 17 століття[1]. Назва походить від українського слова лика лози, якого було вдосталь у долині Орелі, що використовувалося тут для в'язання личаків  — давнього слов'янського взуття.

За іншою версією, що побутує на рівні усних переказів, назва села походить від імені козака Личка  — засновника села. За легендою, Личко був дуже вродливим чоловіком, обличчя якого було спотворене шрамом від шаблі, через що він і отримав своє прізвисько.

Дана версія походження назви також підтверджується тим фактом, що перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком у збірнику Феодосія Макаревського «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия», де зазначається, що у Личковому є кілька десятків дворів і дерев'яна церква. Там же згадується про оселення у Личковому козаків, які після зруйнування 1709 року Чортомлицької Січі селилися вздовж берегів Орілі.

У 1737 році село зазнало нападу віськ Кримського ханства, під час якого було спалено багато осель, а значну частину жителів було забрано в полон. Наступного року багато мешканців села померло від чуми[2]. 1740 року село було відбудоване, однак 1768 року знову вщент зруйноване набігом кримських татар[3]. На 1772 рік у Личковому налічувалось 90 родин і 1 014 мешканців. На землях навколо села було засновано зимівники і хутори, право на це, т. зв. «білет», видавалося Кошем власникам коней або худоби для випасання[4].

Із 1766 року Личкове було центром Протовчанської паланки, згодом село перебувало у складі Орільської паланки. Згодом була утворена окрема Личківської паланка Запорозької Січі[5].

Населення Личкового складали козаки і посполиті. Поряд із виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством, бджільництвом і деякими ремеслами. Хліборобство не було основним видом діяльності жителів, але згодом і тут зайнялись вирощуванням пшениці, жита, ячменю та інших культур. У 1776 році у Личковому проживало 1 479 осіб, з яких 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники козацької старшини та заможних козаків[6].

Після ліквідації Запорозької Січі Личкове увійшло до складу Азовської губернії. У 1776—1778 рр. було центром Личківського повіту, що утворено замість скасованої 1775 року Личковської паланки Запорозької Січі. Згодом Личкове у складі Царичанського повіту, а з 1783 року входить до складу Новомосковського повіту, де є центром Личківської волості.

Населення Личкового було переведено до категорії державних селян, найбідніші з яких згодом ставали кріпаками. Саме село і землі навколо нього були передані у власність статського радника М. Іванова. Йому належало 214 дворів із 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.

У другій чверті 19 століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Станом на 1862 рік в селі проживало 1334 душі, налічувалось 204 двори. Щороку проводилось 3 ярмарки (23 квітня, 1 жовтня, 4 листопада).

Із кінця 19 століття щороку в Личковому відбувалося 4 ярмарки.

Після проведення селянської та земельної реформ у Російській імперії 1861 року селянам Личкового було виділено частину земель. Більшість землі залишилась у власності поміщика, максимальний розмір наділу, яку міг одержати селянин, становив 4 десятини (близько 4,37 га). Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик не додав їм кілька десятків десятин землі.

Із 1885 року в селі працювала церковнопарафіальна трирічна школа, а у 1911 році відкрито однокласне початкове училище, що підпорядковувалось повітовому земству. Із 1906 року почав діяти фельдшерський пункт.

У 1908 році в селі проживало 2 708 мешканців[7].

Зі становленням у селі радянської влади і початком примусової колективізації почалося створення колгоспів. Також 1925 року було відкрито медичну амбулаторію, колишню земську початкову школу реорганізовано у семирічну, а з 1937 року — в десятирічну середню школу.

За адміністративно-територіальним поділом Личкове входило до складу Котівського району.

Під час Другої світової війни було окуповане німецько-нацистськими військами з 28 вересня 1941 року по 23 вересня 1943 року.

1956 року колгоспи Личкового було об'єднано в один — ім. Суворова. Після ліквідації Котовського району село увійшло до складу Магдалинівського району.

У 1970-х роках тут велось спорудження каналу Дніпро—Донбас. Канал перерізав русло Орілі поблизу Личкового, внаслідок чого річка тепер не протікає поблизу села. На місті старого русла утворені дві штучні водойми.

У листопаді 2002 року підприємством «ХарківГазВидобування» введено в експлуатацію Личківське нафтогазоконденсатне родовище.

У Личковому діє декілька дрібних сільськогосподарських підприємств, зерносклад, нафтобаза.

• Личківська середня (загальноосвітня) школа
• дитячий садок
• будинок культури
• будинок побуту з перукарнею
• дільнича лікарня та ветлікарня
• пошта
• Личківська сільська бібліотека

Через Личкове проходить автошлях Т 0412. Станція Бузівка Придніпровської залізниці розташована у Личковому.