Локомобіль

Ранні зразки парових двигунів були надто громіздкими і дорогими для середнього господарства, проте, перший успішний випадок застосування парової енергії для молотарки засвідчено 1799 року в північному Йоркширі[2]. Наступне засвідчене застосування датується 1812 роком, коли Річард Тревітік розробив для сера Крістофера Гокінса з Пробуса (Корнуолл, Велика Британія) першу «півпортативну» парову машину для сільськогосподарського використовування («комірну машину»)[2]. То була машина високого тиску, з вогнетрубним котлом; вона використовувалася для урухомлення молотарки, виявившись дешевше за раніше використовуваних коней. Машина Тревітіка була настільки вдалою, що пропрацювала майже 70 років, і нині зберігається в лондонському Музеї науки[3]. Вона називалася «півпортативною» (semi-portable), оскільки її перевозили й установлювали на новому місці без розбирання, тим не менш, такі машини ще залишалися стаціонарними. Їх використовували для урухомлення насосів, молоткових дробарок, кісткодробарок, січкарень і ріпорізок, стаціонарних і мобільних молотильних апаратів.

Перша по-справжньому портативна парова машина, яку можна вважати справжнім локомобілем, з'явилася близько 1839 року, уможлививши застосування парової енергії за межами господи. Вільям Таксфорд з Бостона в Лінкольнширі розпочав виробництво машин з котлом паровозного типу, оснащеним горизонтальними димогарними трубами. Єдиний циліндр і колінвал були встановлені на верху котла, а вся конструкція стояла на колісному шасі: передні колеса споряджалися шворнем і дишлем для перевезення локомобіля кіньми. На колінвалі встановлювалися великий маховик і шків з приводним пасом[2].

У 1859 році англійський фермер Томас Авелінг удосконалив локомобіль компанії Clayton & Shuttleworth, зробивши його саморушним. Переробка полягала у встановленні ланцюгової передачі між колінвалом і задньою віссю. Отже, Авелінг вважається батьком «саморушного локомобіля»[4] або «рутьє́ра» (фр. routier).

У Російській імперії виробництво локомобілів почалося у 1870-х. До 1878 було збудовано 151 машину[5]. На початок XX століття у Російській імперії було вироблено понад 200 локомобілів. Локомобілі випускали такі підприємства:

• Людиновський машинобудівний завод спілки Мальцевських заводів (З 1870-х до 1942 та після 1945 року. До 1908 виробництво було невелике, але потім почали виробляти більш вдосконалені моделі і завод став лідером локомобілебудування) — випускались пересувні і стаціонарні машини (1931 розроблено модель СК-5 потужністю 500 к. с.).
• Коломенський завод (з 1882 до 1926) — усі типу «рутьєр», тобто пересувні, саморушні.
• Верх-Ісетський завод
• Чорноморський завод у м. Миколаїв
• Брянський завод

За часів Радянського Союзу додались:

• Херсонський завод сільгосптехніки ім. Петровського (з 1935 до 1942, після 1945)
• Завод «Червоний металіст» у м. Дніпропетровськ (з 1937 до 1940)
• Сизраньський локомобільнй завод (після 1945)
• Могильовський локомобільний завод (після 1945).

Локомобілі широко застосовувались у період парової енергетики та до електрифікації села. В СРСР локомобілі вироблялися на Людиновському локомобільному заводі[6] до 1960-х, коли виробництво припинили через малу економічність.

• Пересувні локомобілі мали котел паровозного типу із потужністю двигуна 8,5-55 кВт (12-75 к.с.). Вони працювали від насиченої або перегрітої пари під тиском 1-1,2 Мн/м² (10-12 кгс/см²) із вихлопом в атмосферу. Основна галузь застосування — сільське господарство.
• Стаціонарні локомобілі призначені для невеликих промислових підприємств та зазвичай є приводом генераторів електричного струму. Котли таких локомобілів мають циліндричну топку та висувну систему димогарних труб. Тиск перегрітої пари близько 1,5 Мн/м² (15 кгс/см²), потужність машин 90-580 кВт (125—800 к.с.)

Паливом для локомобілів можуть бути різні відходи (тирса, костра, тріски, лушпиння), місцеве паливо (дрова, торф, солома та ін.) або вугілля, мазут.

Переваги:

• надійність,
• невимогливість до якості води та палива,
• великий термін експлуатації,
• простота монтування на місці.

Недоліки:

• низька економічність
• велика металоємність.

У 21-му столітті поняття «локомобіль» застосовують до транспортних засобів, призначених для руху автомобільними дорогами і залізницями. Для цього транспортний засіб дообладнують спеціальними напрямними або спеціальними колесами для пересування рейками, шасі може бути трактором або вантажним автомобілем.

Наприклад, в Україні випускаються локомобілі на платформі тракторів Харківського виробництва ХТА-220[7] або в Німеччині на базі повнопривідних «Унімогів» концерну Даймлер.

• Під час Російсько-Турецької війни 1877—1878 в Російській імперії була сформована військова частина у складі 12 вугільних рутьєрів британського та російськоімперського виробництва. Локомобілі працювали у транспортуванні важкої артилерії, розвантаженні вагонів (один був з краном) та електростанціями. Пізніше рутьєри були направлені у Баку, де були перероблені на роботу із мазутом, та відправлені на війну із текінцями.

• Паровий автомобіль
• Паровий трактор
• Саморушний локомобіль
• Автодрезина
• Автомотриса
• Дрезина
• Локотрактор
• Мотовоз
• Автомобільно-залізничний транспортний засіб

• Гарькуша Г. Н., Юшина А. Г., Теория, конструкция и расчёт локомобиля, М., 1952; Бобровский Г. С., Локомобиль и его обслуживание, 6 изд., М. — Л., 1954.

• Виробник сучасних локомобілів в Україні(рос.)
• Сайт виробника сучасних локомобілів у Росії(рос.)
• Універсальна колiйна машина на залізничному комбінованому ходу(рос.)