Магалевський Юрій Олександрович

З початком національно-визвольних змагань Магалевський очолює комісаріат освіти в Олександрівську. «Як комісар освіти і член губерніальної ради в Катеринославі, є душею національного життя Катеринославщини» (М. Струтинський). У власноручних свідченнях заарештованого українського письменника Миколи Мінька (1902 — 1937), датованих 9 грудня 1937, Магалевський називається серед інших його викладачів у Катеринославській українській гімназії (поряд з П. Єфремовим, В. Бідновим, І. Вирвою):

«...ученики украинской гимназии ... воспитывались в националистическом духе, — мусив свідчити в катівнях НКВС М. Мінько. — ...педагоги, как только могли, делали из молодежи врагов, прививали ненависть ко всему русскому, к русской культуре, литературе, языку».

Наприкінці 1918 р., після перемоги Директорії Юрій Магалевський — катеринославський губернський комісар. За спогадами Ісаака Мазепи, на жаль, тривало це недовго.

Восени 1918 реєструється статут товариства «Просвіта». Після тексту статуту йшли підписи сімох осіб — Є. Вирового, Д. Петровського, І. Ритова, Л. Біднової, П. Єфремова, Я. Якуші і Ю. Магалевського. Про останнього подано такі відомості: «Вчитель 1-ї Катеринославської гімназії Юрій Олександрович Магалевський, вул. Поля, б. 15, кв. 3» (нині — вул. Ів. Акінфієва). Таким чином, Магалевський у Катеринославі мешкає в приватному будинку Івана Акінфієва неподалік Потьомкінського палацу.

На замовлення січеславського видавця Євгена Вирового з ілюстраціями Магалевського виходили такі книжки Українського видавництва в Катеринославі — Кам’янці — Лейпцигу — Відні: «Українські народні казки» (зі збірника Рудченка, 42 малюнки Магалевського), «Ярина» (українська граматка з читанкою, близько 60 малюнків), три оповідання «Поганий день Василя Івановича» тощо.

У 1920 р. М. перебував при штабі Армії УНР як військовий художник. Активний учасник у 1920—1921 рр. так званої військової опозиції проти Симона Петлюри.

Під час національно-визвольних змагань українського народу Магалевський бере участь у численних походах, між іншим, як товариш і близький друг одного з найпомітніших повстанських отаманів Андрія Гулого-Гуленка, який діяв на півдні Херсонщини, а на початку 1919 провадив бої з Махном за Катеринослав. З гвинтівкою на плечі, з пензлем і нотатником у наплечнику Магалевський з останнім військовим відділом під кінець кривавої епопеї переходить у 1920 річку Збруч.

Після короткого побуту в Польщі — Ченстохові і Тарнові (як член Ради Республіки) осідає у 1922 у Львові.

Тут у твердих умовах емігрантських злиднів заробляє пензлем на хліб насущний, а у вільні хвилі пише свої прецікаві спомини про окремі епізоди національно-визвольних змагань — серед іншого «Останній акт трагедії; Етап визвольної боротьби українського народу, 1917-1920» в «Літературно-науковому вістнику» (1927), що вийшли і окремою книжкою. Свої спомини автор присвятив генерал-хорунжому українських військ А. Гулому-Гуленку. Мемуари Магалевського друкувалися і в календарях «Дніпро».

Юрій Магалевський - автор розписів церков, портретів українських державних і військових діячів української революції та ін. діячів — генерала А.Гулого-Гуленка, М. Омеляновича-Павленка, І. Липи, І. Свєнціцького, О. Загарова, С. Федака та ін., оформив декоративні стінописи церков і каплиць у Голоську В., Угерську, Старому Селі, Олеську (1926—1928)[1], Раві-Руській, Холоєві й ін. Образи його пензля прикрасили церкви в Лаврові, Новому Санчі, Стрию та ін. Разом з П. Холодним розмальовував каплицю Духовної Академії у Львові.

Від 1922 р. Магалевський - довголітній голова Українського товариства допомоги емігрантам з України.

«З покійним Юрієм Олександровичем зійшла в могилу одна з найкращих постатей доби визвольних змагань», — пише М. Струтинський.

Інший мемуарист Павло Ковжун згадував:

«Юрія Магалевського я особисто пізнав на однім боєвім відтинку українського фронту у 1920 році. Кремезна постать у гарному селянському жовтому кожусі, довжезні вуси — довші навіть, як носили тоді деякі наші старшини й козаки, що жили романтикою минулого, він ніяк не підходив під поняття мистця, а скоріше отамана, полковника чи добірного сотника».

Помер 29 жовтня 1935 року . Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 75.[2] У 2021 році дирекцією ЛКП Музей «Личаківський цвинтар» надгробок на могилі Юрія Магалевського відремонтовано.