Мала Литва

Територія, яка отримала назву Мала Литва в 16-му сторіччі, не була чужа литовцям етнічно, також як і політично за раніші часи. Один раз була частково підвладна Литві в 13-му сторіччі.[2] Пізніше, була захоплена (1275-76) і підвладна Тевтонським лицарям, земля вважалась спадщиною Ольгерда (офіційно) і Вітовта (неофіційно).[3]

Територія західної Литви зазнала навалу Ливонського ордену з півночі і Тевтонського ордену з півдня в 13-му сторіччі. Ордени захоплювали землі балтійських і рутенських племен.

Ордену було надано право над язичницькими землями римськими папами і імператорами Священної Римської Імперії. Після Саульської битви Ливонський орден був розбитий і об'єднаний з Тевтонським орденом як частина його. Міндовг, у критичних політичних обставинах під час його правління, щоб не коритися ордену, прийняв хрещення і корону від папи. Після того, як Міндовг став королем, прямою промовою Папи Римського, в 1253, акти надань земель для Ливонського ордена були написані:

• 1253 липня, акт надання земель надрувіанців і куршів ордену було підписане в Литовській курії Міндовгом.
• 1259 акт надання Дзукії і Скаловії Ордену підписано Міндовгом. Вважається,в історіографії, що цей акт був фальсифікований Орденом.

Всі балтійські племена повстали проти Ордену після Дурбенської битви (1260). Міндовг офіційно скасував свої відносини з Ливонським орденом в 1261 і акти про надання земель стали недійсними.

Надрувія і Сколовія які займали великі площі майбутньої Малої Литви, були загарбані Тевтонськими лицарями в 1275-76 після прусського повстання, коли вони досягли Німану з півдня в 1282. Литва також не зуміла зберегти Земгальські замки, розташовані на півночі Литви, і Земгале впав під натиском Ордену остаточно протягом правління Гедиміну. Жмудь, чиї землі лежать на межі між Ливонським і Тевтонським Орденом, була багато раз юридично надана Ордену литовськими князями, римськими папами, імператорами Священної Римської Імперії. Литовські князі передали Клайпеду Тевтонському ордену (його Ливонський гілці) в 1328.

Спадок Надрувії і Скаловії пам'ятався після Міндовгу великими князями Литви: Ольгердом, протягом переговорів про хрещення литовців, який писав (1358) імператору Священної Римської Імперії, Карлу IV, що він згоден прийняти християнство, за умови що Орден буде переміщен на кордони Русі для боротьби з татарами і Литві була б повернені землі по річці Альна, Преголя і Балтійське море. Литовські великі князі ймовірно вважали, що Орден є незаконною державою, пропагуючи місію хрещення як головну мету і фактично шукаючи політичні повноваження весь час. Додатково, після того, як орден став протестантською державою, завойовані Балтійські землі не були визнані як його володіння римськими папами.

Після Грюнвальдської битви розпочалась суперечка між Великим Князівством Литовським і Орденом що до Жмуді. Вітовт хотів, щоб межою була річка Німан, тоді як Орден хотів мати Веліону і Клайпеду у своєму складі. Обидві сторони були згодні ухвалити майбутнє рішення представника імператора Сигізмунда — Марка Бенедикта. Він вирішив, що Веліону і Клайпеду доведеться залишити за Литвою (1413).

Орден не ухвалив рішення. Пізніше Вітовт ухвалив рішення, яке прийняв імператор Сигізмунд. Він визнав терени Жмуді за Орденом (1420). Польське і литовське військо, не захоплюючи замки, спустошило Пруссію і потім підписали Мельненський договір. Клайпеда була залишена за Орденом. Починаючи з Мельненського договору, терени що пізніше стають Малою Литвою були офіційно відокремлені від Литви. Вона стає частиною Чернечої держави Тевтонських лицарів.

Державою Тевтонського Ордену стала Пруссія в 1525 і термін Мала Литва з'явилася біля цього часу (1517-26). Мала Литва була частиною Пруссії до 1701, Королівства Пруссії до 1871, Німецької Імперії до 1918 і Німецького Рейху до 1945. Політична межа, встановлена Мельненським договором була тією ж що і за договором з 1923, коли Клайпедський край (Memelland) був об'єднаний з Литвою.

Тилістський акт

Литва оголосила свою незалежність від Росії у 1918 протягом Першої Світової війни. Деякі активісти прусських литовців підписали Тильзитський акт, вимагаючи об'єднання Малої Литви і Великої Литви в єдину Литовську державу, тому від'єднуючи області Східної Пруссії від Німеччини, які були населені Прусськими литовцями. Ця заява підтримувалася Литовським урядом. Частина на північ від Німану аж до Клайпеди була відокремлена від Німеччини за Версальським договором у 1920, де було створено Клайпедський край.

Малу Литву було зроблено протекторатом Ліги Націй, для того, щоб гарантувати портові права Литві і Польщі. У січні 1923, під час імітованого Клайпедського повстання Клайпедський край був анексований Литвою в 1923 порушуючи Версальські угоди[4]. Об'єднання території дозволило Литві зазнати економічного процвітання (з регіоном, що дає ВНП 30% від загального). Проте, економічне значення регіону знизилося після економічних санкцій, нацистської Німеччини що були накладені в 1933.

Міністр іноземних справ Ріббентроп оголосив ультиматум литовському міністру іноземних справ 20 березня 1939, вимагаючи передачі Клайпедського краю Німеччині. Якщо не було б мирної передачі Німеччині, Ріббентроп присягався, що до Мемелю "застосують інші засоби, якщо необхідно"[5]. Литва скорилася ультиматуму і, замість права використовувати нові засоби гавані як Вільний порт, передала край Німеччині пізно ввечері 22 березня 1939. Мемельці з більшістю прусських литовців зустріли передачу Німеччині з радістю[6]. Це було останнє територіальне надбання нацистської Німеччини до II Світової Війни. Інша частина Литви безпосередньо була окупована Радянським Союзом.

Історично вважалось, що Прусські литовці є автохонами Східної Пруссії. Основою мовних меж прусських литовців була лінія Беззангерегереса. Теоретично вважалось, що надрувіанці і склавіни є західними литовцями і предками литовців. Ця теорія була поширена до 1919.

За другою теорією, перше литовське населення території, яка пізніше стала Малою Литвою, з'являється тільки після закінчення війни. Теорія була запущена Дж. Мортенсоном в 1919. За нею, що склавіни, надрувіанці і ятвяги були пруссаками ще до, німецької і литовської колонізації у 15-16 му сторіччі – Жмуді і Судовії. За Мортенсоном це була дика місцевість по обидва береги Німану аж до Каунасу до 13-14го сторіччя і переселення литовців почалося наприкінці 15-го сторіччя.[7]

Литовський історик K. Яблонскіс, археолог P. Кулікаускас заперечував ідею покинутої землі, незаселених лісів (давньонімецька wildnis, wiltnis) і масової литовської міграції. Ідею литовської імміграції сприйняли Антанас Саліс, Зенонас Івінскіс. Г. Юргініс вивчив описи військових доріг у Литві і знайшов, що слово wildnis використовувалось в політичному сенсі. Він вивів, що wildnis був частиною Литви, яка належала до Ордену юридично, наданнями римських пап і імператорів Священної Римської Імперії, але не була підпорядкована йому завдяки опору місцевих мешканців. За Зігмасом Зінкевічесом теорія покинутої землі також критикується, тому що стару балтійську топонімію могли зберегти тільки місцеві люди, які постійно мешкали.

Генріх Ловміанський вважав, що племена надрувіанців і склавинів змінилися етнічно завдяки литовській колонізації ще за часів родоплемінного ладу. Лінгвіст З. Зінкевічус припустив, що надрувіанці і склавини були перехідними племенами між литовцями і пруссаками починаючи з набагато раніших часів, ніж відбулося німецьке вторгнення.

Німецьке вторгнення і війна були чинником, що змінили колишнє становище Балтійської області. В той час коли німецький орден розширював свою територію, великі князі литовські мали інший вектор розширення впливу. На політичну ситуацію під час війни вплинули такі чинники:

• Стан військові технології. Тевтонський Орден побудував багато кам'яних фортець в Балтійських землях, здобуваючи контролю над етнічно іноземними землями.
• Географічна ситуація. Німан став свого роду кордоном між Орденом і Литвою протягом декількох десятиліть війни після німецького вторгнення. Німецькі замки були аж до Каунасу по Німану в 14-му сторіччі. Німан та ліси Жмуді надали найекономічніший варіант для захисних фортифікацій. Війна ймовірно змінила ситуацію населення області:
• Демографічна ситуація. Надрувія стала менш щільно заселена, ніж інші литовські землі, після війни між Тевтонським Орденом, пруссами, і Великим Князівством Литовським.
• Етнічна ситуація. Німецьке вторгнення і війна між німецькою державою і Литвою призвела до міграції балтійських племен. Але асиміляція і імміграція західно литовських племен, ймовірно, відбулися ще до німецького вторгнення.

Економічна і особливо демографічна статистика була уривчаста до першого загального перепису 1816. Облік рідної мови почався починаючи з перепису 1825-1836. Тому, ситуація етнічного складу за більш раннього часу, відома з різних окремих джерел: різні записи і матеріальні запаси, описи і автобіографії сучасників, мова проповідей використовувала в церквах, регістри народжень і смертей; різні державні видані документи: статути, дії, декрети, розпорядження, декларації тощо. Топонімія Пруссії і її зміна - також джерело інформації.[1]

Національність мешканців Малої Литви краще всього показується джерелами від четвертого десятиліття 18-го сторіччя. В процесі колонізації Малої Литви, був виданий наказ перевірити особистість державних селян. Дані показали розповсюдження національностей і кількість державних селян в Литовській провінції..[1]

Етнічні литовці Малої Литви називали себе Lietuvininks або Lietuvninkai.

Історичні джерела указують, що литовники - один з двох історичних шляхів розвитку всіх литовців. Lietuvninkai (Литовники) згадуються в записі (1341) другої псковської хроніки. У Великому Князівстві Литовському, слово lietuvis (литовці) було вельми вживаним, в Малій Литві слову lietuvininkas (литовники) віддавалася перевага. Деякі джерела використовували термін литовники, щоб послатися на будь-якого мешканця Малої Литви, незалежно від їх етнічної приналежності.

Литовці жили здебільшого в сільських областях. Німецькі міста були подібні до островів в Литовській провінції. Область була населено майже тільки литовцями до чуми 1709-11.

До чуми 1709-11, в Східній Пруссії мешкало більш ніж 700 тис. осіб і аж до 300 тис. їх, мешкало в Литовській провінції і районі Лагува. Близько 160 тисяч литовців померло в Литовській провінції і районі Лабгува, що було 53 відсотки населення області. Близько 110 тисяч осіб померло в інших місцях Східної Пруссії, яка втратила близько 39 відсотків свого населення під час чуми.

Литовці і литовська мова були вельми розповсюдженні в Малій Литві на початку 20-го сторіччя, хоч найбільше литовців було біля Німану – Клайпеда, Тільзіт, Рагніт. В кінці війни, німецьке і литовське населення колишньої Східної Пруссії було депортоване до Західної Німеччини. 170 000 прусських литовців мешкало в Східній Пруссії, до 1914.

В Малій Литві не було германізації до 1873. Прусські литовці добровільно сприймали німецьку культуру. У 20-сторіччі велика кількість литовців вважали себе мемельцями або німцями. За Версальським договором Східна Пруссія була поділена на чотири частини: між Польщею, Німеччиною, Данцигом, і Литвою), Литва розпочала кампанію литовизації Клайпедського краю. У регіональному переписі[8] of 1925,[9] понад 26% назвали себе литовцями і понад 24% мемельці, і понад 41% німцями. Результати виборів до Ландтагу (місцевий парламент) між 1923 і 1939 показав приблизно 90% голосів за німецькі політичні партії і близько 10% за національні литовські партії.

Колишня мова литовників (яка дуже подібна до стандартної литовської) зараз розмовна і відома тільки близько декілька сотень осіб колишніх мешканців Малої Литви. Майже всі колишні прусські литовці – зокрема литовськомовні – нівелюються з німецькомовними пруссаками, наприкінці 19-го сторіччя внаслідок впливу німецької культури і відносин мешканців Східної Пруссії, які значно пожвавились протягом 19-го сторіччя. Більшість литовників мігрували до Німеччини разом з німцями і зараз живе там.

Прусські литовці говорили на західній ,аукштанській говірці, мешканці Курської затоки називали себе курши ( для порівняння хліб за литовською, за говіркою жмуді „donininkai“; та говіркою литовників - dūna, dona and douna) незначна частина литовників говорила за дзукіанською говіркою. Прусські литовці ніколи не називали себе і власну мову Жмудь.

Давні прусси були автохтонними і головними мешканцями земель, які пізніше стали основними землями Тевтонського Ордену. Після завоювання, прусське дворянство стало васалами Ордену і германізувалось. Офіцерам Ордену були заборонено говорити прусською з місцевими мешканцями в 1309. Після анулювання Ордену і введення протестантства стан пруссаків став чимось кращим, три катехізиси на прусській мові було випущено в 1545 і 1561. Сільські мешканці Пруссії були асимільовані литовцями в північній половині Східної Пруссії, німцями і поляками в південній половині її. Були місцевості в Східній Пруссії, де литовці і пруссаки складали більшість мешканців. Прусські литовці і німеці були меншиною, до 16-го і початку 17-го сторіччя на півострові Самбіа. Пізніше німці стали етнічною більшістю на півострові та в Малій Литві в цілому.Останній носій прусської мови помер наприкінці 17-го сторіччя.

Тубільні німці, які жили в Пруссії після розширення у 13-му сторіччі, мешкали здебільшого в західних і південно-західних частинах Пруссії і були етнічною меншиною до 18-го сторіччя. Німці були політично домінуючою етнічною групою в Східній Пруссії. Відсоток німців в Малій Литві був низьким до 1709-11. Пізніше німці стали головною етнічною групою Пруссії.

Поляки мешкали в Пруссії, особливо в Мазурії (близько 7000 км²) і католицький Вармії (близько 4000 км²) до 17-го сторіччя. Поляки складали близько однієї третини мешканців Східної Пруссії в останні сторіччя.

Процес германізації інших етнічних груп був складний. Він включав пряму і непряму германізацію. Старі пруссаки відрізнялися після того, як вони були завойовані, хоча старого прусського дворянства не було. Їм не дозволялося жити в містах і тільки дозволялося зайняття сільським господарством. Ситуація прусських литовців була мабуть подібна за раніші часи. Прусські литовці платили вищі податки і зазвичай не мали ніякої особистої свободи і ніякого послідовного закону. Високе оподаткування було причиною поганої економічної ситуації литовців і найбільшої смертності у Східній Пруссії протягом чуми 1709-11. Було близько 9 тисяч не оподаткованих ферм після чуми і колонізація мала назву, Великий старт. Його кінцева стадія припала на 1736-56.

Німцям віддавалося перевага урядом, під час нового заселення ферм. Тому співвідношення німців зросло до 13.4 відсотків в селах Литовської провінції. У 1800 більшість литовських пруссів були грамотні і двомовні: литовська і німецька мови. Не був ніякої германізації до 1873. Після об'єднання Німеччини 1871 так званий германізовані литовці, не литовники, вивчали німецьку мову в школах - звичайна практика у всіх державах. Германізація прискорилась в другій половині 19-го сторіччя, коли німецька мова була зроблена обов'язковою в навчальній системі на всіх рівнях, хоча газети, книги вільно видавались і церковні послуги на литовській мові трималися навіть за Нацистські часи, литовська періодика в Малій Литві, як наприклад Auszra або Varpas, литовські комуністи міжвійськового часу друкували власні періодики в Малій Литві до 1933. Наприкінці 19-го і на початку 20-го сторіччя багато прусських литовців солідаризувалися більше з німцями, ніж з литовцями можливо в наслідок германізації.

У Кеніґсберзькому університеті було створено першу кафедру литовської мови (1718).

У часи, коли в Російській імперії діяла заборона на литовську писемність (1864-1904) в містах Тільзіт (лит. Тільже / сучасний Совєтськ), Бітенай і Рагніт (лит. Рагайне / сучасний Німан) друкувалися литовські книги, що їх потім книгоноші таємно переносили через німецько-російський кордон.

Наприкінці XIX ст. у Малій Литві з'явилися перші періодичні видання, які закликали до відновлення незалежної Литовської держави.

1895 року на горі Рамбінас відбулося перше литовське свято пісні, ініціатором проведення якого був культурний діяч Малої Литви, хормейстер і письменник Відунас.